– Давайте показуйте, – важко зітхнув наш головний герой, мружачи очі від проникливого сяйва фінгалу.

– Валю! – закричала Корф. – Валюш!

– Ma, може, не треба? – пролунав голос невідомо звідки, від чого склалося враження, що сама Корф, неначе віртуозний черевомовець, говорить зляканим дівочим голосом.

– Валюшо, – наполегливим шепотом Марія Федорівна прикрикнула собі за спину, де, окрім зачинених дверей, що усім своїм виглядом манили нашого головного героя на волю, нічого не було.

– Ну, ма-а.

– Цить! Давай заходь!

І тут наш головний герой зрозумів, що Марія Федорівна ніякий не черевомовець, і Валя таки існує, та де там – ще й як існує! Рипнули вхідні двері, з'явився невеличкий силует, і до парадного зайшла вона. У блакитній сукні, поверх якої була накинута шубка з явно синтетичної норки, а над шубкою, в районі голови – очі, більші, ніж ґудзики на шубці, а ті, повірте мені, були не з найменших, ті ґудзики були усім ґудзикам ґудзики, такими ґудзиками можна було каструлі накривати. Алюмінієві.

І ті очі були такими ж блакитними, як ота небесного кольору сукня з білими шлярками й охайним, майже повітряним (певно, з самого Лімеріку) мереживом на талії та округ декольте. А там – у тому декольте – було таке, мама мія, господи прости. Наш головний герой, тримаючись за стіну й випинаючи носочки своїх черевиків, неначе театральний принц з вистави «Попелюшка», не підійшов – підлетів до Валюші й склонився у досить незграбному, проте щирому поклоні.

– Доброго дня, чарівна пані! – видушив він із себе безглуздість.

– Доброго, – привіталася Валя й опустила очі.

– Щойно, на ваших очах, я перетворився на птаху – і все мені стало у радість. Ви… квітка! – щебетав наш головний герой, ігноруючи здивований погляд Maрії Федорівни. – Ви та, заради кого хочеться перетворитися на казкового ельфа й пити ваш солодкий нектар. Ви не повірите мені, але щойно я відчув, як змінилося моє життя. Змінилося воно від вашого погляду, від вашої безкінечної, немов тропічний дощ, вроди.

– Валя, – нескладно відповіла на безглуздий компліман Валя.

– А я… – продовжив наш головний герой, – це просто я, я ніщо в порівнянні з вами, з вашими витонченими пальчиками, вашим досконалим станом, вашими очима…

– Альо!!! – раптом перебила його Марія Федорівна, штурхаючи у плече. – Ти шо, з місяця звалився? Де ти таких слів набрався, ухажор? – І вона розсміялася сиплуватим, проте гучним голосом.

– Я і не знав, Марія Федорівно, що у вас така прекрасна донька.

– Ну! – радісно вигукнула Корф. – Що я говорила?

– Справді-справді, я і не думав.

– То будеш знати, що я слів на вітер не кидаю. А якщо щось і кидаю, то точно не на вітер. – І вона підбадьорливо зморгнула забитим оком.

Але раптом, так раптом, як бува приходить лише смерть, втрутилася донька:

– Ma, a чого він називає тебе Марією Федорівною?

Віра Євсеївна задумалася, потім зашарілася і, міцно стискаючи губи, різко повернула обличчя до Валі.

– І справді… – стиха відповіла Валя, – я й забула.

– Отже, мій хороший, – звернулася Марія Федорівна до нашого головного героя, – Валентина Казимирівна Арманьяк! – І вона з гордістю поцілувала доньку.

– Дуже, дуже приємно, – шаркав своїми ніжками наш головний герой, – ну просто ду-уже приємно.

Він відбивав чечітку, кланявся, згинався навпіл у незбагненних реверансах і навіть не помітив, як позаду нього відкрилися двері ліфта, з якого вийшов невисокий чоловік у сірій дубленій курточці з козлячої шкіри. Поряд з ним на повідку дріботав коричневий пудель, який, швидше за все, і поняття не мав про те, з чого зроблена курточка його господаря. Чоловік з пуделем не розрахував швидкості свого руху і, намагаючись обійти нашого головного героя, що от-от мав упасти на пузо й заходитися плазувати у сповнених безкомпромісної галантності конвульсіях, не встиг загальмувати, наскочив на нашоголовногогероєву спину, послизнувся на поталому снігу, що його позаносили мешканці будинку, і розпластався посеред парадного. Вигляд він мав при цьому як мінімум безпорадний. Загарчав пудель, «як невчасно», – охнула Корф, верескливо заголосив невисокий чоловік, а наш головний герой розгубився у мішанині гучних звуків та людських і собачих тіл.

– Привіт, люба! – видушив із себе він. – От, Чарліка йду вигулювати, – і невисокий чоловік у сірій дубленій курточці вказав на принишклого й до біса нажаханого Чарліка.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.