– А ти не відповідай. Хочеш сісти?

– Було б непогано. Я, власне, стомився трохи.

– І я б сіла, проте нема куди, – Рита Львівна окреслила однією (але точно не лівою) рукою простір, вказуючи на те, що в кімнаті відсутні не тільки крісла, а й хоч якийсь найполаманіший табурет.

Наш головний герой розгублено посміхнувся.

– Ну, нічого, ми постоїмо, правда ж?

– Можна.

– От і чудово. Значить, ближче до справ. Чим зобов'язана? – досить обережно поцікавилась Рита Львівна в нашого головного героя.

– Я думав, що брат мій, двоюрідний, з вами про все домовився, і от я прийшов у призначений час…

– А як брата звати? – перебила його Рита Львівна.

– Петро Іванович…

– Одразу не міг сказати, що ти брат Петра? А я вже думала, що цьому конюху від мене потрібно? А ти, значить, той самий племінник, вибач, кузен, і, як я розумію, тобі потрібна квартира. Не перебивай! Знаю, ти голий-босий і плануєш оселитися у столиці, хай їй пусто буде. Все вірно?

– Вірно, але…

– Але, але, – перекривила нашого головного героя очевидно неприємна Рита Львівна. – Значить, так, ціну ти знаєш.

– Знаю.

– Артур!!! – різко закричала Рита Львівна кудись у стелю. З-за ширми, що стояла посеред кімнатки, вискочив високий і, на перший погляд, статний чоловік з великим запаленим носом. З-під конторських нарукавників стирчали брудні, колись білі манжети. Голову Артура вкривав блайзер у сіточку, великий палець лівої руки був синім.

– Молотком, – басом виправдався Артур, оголюючи великі жовті зуби.

– Мабуть, боляче? – ввічливо поцікавився наш головний герой.

– Пусте.

Різким поглядом Рита Львівна присікла будь-які намагання Артура посміхатися надалі й пронизливим тоном гегемона наказала:

– Покажи цьому конюху його квартиру. І видай йому всі необхідні номери телефонів. Зрозумів?

– Приблизно, – відповів на перший погляд добродушний Артур, схопив нашого головного героя за рукав пальта й потягнув за собою.

Коли двоє чоловіків опинилися у приймальні в очікуванні ліфта, з динаміків пролунав голос Рити Львівни, що нашому герою вже став більш ніж неприємним:

– І не забудь гроші взяти з цього… – вона зробила паузу, вишукуючи відповідний замінник конюху, але, очевидно, на думку Риті Львівні нічого не спало, і вона таки закінчила неоригінально: – …конюха!

Наш головний герой зрозумів, що якщо не присікти таке ставлення до себе, то й надалі він буде конюхом і, ймовірно, ще гірше – цапом-відбувайлом у всіх сферах соціального обертання. Він глибоко вдихнув, набираючи разом з кислуватим повітрям мужності, й вигукнув:

– Я не конюх, ясно? Моя провінційність ще нічого такого не доводить, у мене вища освіта, і якщо я почую ще одне таке слово…

– Хлопчику, – вкотре перебила нашого головного героя Рита Львівна, – тобі квартира потрібна?

– Е-е, ну так, у принципі.

– У принципі чи потрібна?

– Потрібна.

– Значить, тримай свої бунтівні замашки при собі. Конюх.

Проковтнувши образу, наш головний герой важко видихнув зовсім не мужнє, а, скорші, гнилувате, немов над вигрібною ямою, міазматичне повітря й у пошуку порятунку подивився на Артура. Той лише знизав плечима, мовляв, у мене доля не ліпша.

Доля Артура дійсно була не ліпшою. В дитинстві його били. Переважно вдома і переважно свої. Своїми Артур називав тата і бабусю, які його ростили, плекали і… били.

– Ви знаєте, що в дитинстві мене били свої? – запитав Артур у нашого головного героя, коли вони спустилися на другий поверх і зупинилися біля дверей, що були оббиті синім дерматином.

– Ні, не знав. А це правда?

– Правда, – трагічно відповів Артур і повернув ключа.

– Мені дуже шкода…

– Пусте.

Відчинилися двері, і наш головний герой одразу відчув приємний запах.

– Це хвойний освіжувач? – поцікавився він.

– Хвойний.

– Приємний запах.

– Так, приємний. Іноді мені здається, що такий самий запах мала моя матінка.

– Хвойний? Хвойний запах?

– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.

– Хто помер?

– Матінка.

– Вибачте, я не знав…

– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.

Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.

– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.

– У мене немає револьвера.

– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?

– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.

– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.

– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.

– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.

– За яких ще цих?

– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.

– Мав би, але не розумію.

– Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.

– Рукавички у мене є. Арсен…

– Артур.

– Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…

– І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?

– Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.

– Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, – і він уклав її до кишені нашого головного героя. – Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час – це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.

Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок – ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:

– Мені підходить.

– Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?

– Вас?

– Мене, – з гордістю промовив Артур. – І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму – жалюгідне видовище, не вдалася дівка – карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.

– Куди – туди ж? – не зрозумів наш головний герой.

– Туди, – Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік вікна.

– Зрозуміло, – зробив свої висновки наш головний герой.

– Тож будь обережним, вона твоя сусідка, – і знову підморгнув, але на цей раз його підморгування мало відтінок вульгарної доброзичливості.

– Хто? Хто сусідка?

Артур важко зітхнув, проявляючи своє невдоволення туподумством нашого головного героя:

– Рима. Донька Рити Львівни. Вона тут, у п'ятій квартирі. Металеві двері праворуч, біля сміттєпроводу.

– Ага, тепер я розумію, – згадав наш головний герой фамільярне привітання карлиці у ліфті.

– От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

– Усіх? – здивувався наш головний герой.

– Ага.

– І мене?

– Ну, цього я не знаю. Мене – б'є, Риму свою – як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

– Кого?

– Вахтерку нашу.

– Яку ще вахтерку?