– Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.
– Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.
– Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, – змахнув руками Артур. – Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима – теж туди ж.
– Себто туди? – перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.
– Ага, – простодушно закивав Артур, – усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.
Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.
Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» – а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.
Ніколай
Від чого прокинувся наш головний герой, так і не було встановлено. Ходять чутки, що ніхто ніколи достеменно і не встановить причин пробудження нашого головного героя. Версій, які натикалися одна на одну й змагалися у своїй імовірності, було дві. Перша – неабияке відчуття голоду, яке охопило, немов простудна бацила, весь його організм. Друга – телефонний дзвінок, що був прямою профанацією сну як інституту спокою. Що правда, а що ні – на даному етапі розвитку повісті неважливо. Але знаємо напевно – дзвінок був, і на нього відповів наш головний герой.
– Слухаю вас, – мовив він у слухавку.
– А я – вас, – відповіли на тому кінці грайливим чоловічим голосом.
– Не зрозумів.
– Це Ніколай. Дійшли чутки, що в нас поселився новий мешканець, і я вирішив перевірити зв'язок. Тепер бачу, точніше, чую, що все гаразд.
Наш головний герой почухав око.
– Ну, це добре. Отже, ви і є той самий Ніколай, до якого я маю звертатися у складних ситуаціях?
– Ага, це я. Тільки не у всіх складних ситуаціях, а виключно в тих, що стосуються сантехніки. А тебе як звати? Це мені для статистики.
«Для статистики? – подумав наш головний герой. – Для якої ще статистики? Яке відношення моє ім'я має до яких би то не було статистичних даних? Це що, розмір, зріст, вага, вік, соціальне становище?»
– Алєу! – прокричав Ніколай. – Ти заснув?
– Вибачте, задумався. Я тут. Так що, власне, ви хотіли?
– Ім'я. Твоє ім'я!
Раптом щось затріщало, пролунав лускіт, скрегіт, якісь сонорні шипіння, короткий «клац», зв'язок розірвався.
– Алло! Алло! – марно намагався докричатися наш головний герой.
Знову пролунав дзвінок.
– Ніколай? – запитав наш головний герой.
– Ага, це я, – грубуватим голосом відповів Ніколай. – Бачу, точніше, чую, а ще точніше – взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?
– Чую.
– Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?
– Так-так, уважно, – відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.
– Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, – ледь не погрозливо кричав Ніколай. – Але перш ніж мені телефонувати – добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі – вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу – я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала – прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні – розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку – значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?
– Ясно, – відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. – Все ясно! – прокричав наш головний герой.
– От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око – я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! – радісно вигукнув Ніколай.
– Не добре! – фальцетом заверещав наш головний герой. – Тепер вислухайте мене: я не збираюся…
В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.
– Алло! Гей, новенький, ти мене чуєш? Алло! – кричав Ніколай.
Але шипіння перервалося, знову пролунав короткий «клац», після чого пішла довга череда коротких гудків.
Наш головний герой приготувався до чергового дзвінка, він уже був готовий виплеснути на цього нахабного сантехніка всю помийну яму, що утворилася на дні його душі за неповні двадцять вісім років, але ніхто так і не зателефонував, натомість спазми, що були викликані голодом, уже добряче нагадали нашому головному герою про те, що вечеря, яка відбулася минулого дня в купе потяга, вже давно перетравлена і шлунковий сік лишився без роботи.
Вдягнувшись тепліше (зима цього року змусила громадян столиці повірити у своє існування), наш головний герой вискочив на сходовий майданчик, спустився ліфтом униз і, ігноруючи якісь чи то погрозливі, чи то запитальні вигуки Марії Федорівни, себто Віри Євсеївни, швидко вистрибнув на морозне подвір'я. За рогом, біля кіоску з пресою, наш головний герой ще зранку запримітив булочну.
Наслідки
Вони могли бути будь-якими. Зважаючи на становище, у якому перебував наш головний герой, наслідки могли бути як катастрофічними, так і комічними. Варто зазначити, що перебуваючи у новій для нього соціопсихологічній атмосфері, він зовсім забув, що таке адекватне сприйняття стану речей, а тому був готовим до будь-чого. Навіть до каламбурів.
– Хліб у вас свіжий? – запитав наш головний герой у продавщиці, веселої хохотушки невизначеного віку.
– Хо-хо! Свіжий? Ви питаєте, чи свіжий у нас хліб? Глєб, поясни молодому чоловіку, чи свіжий у нас хліб.
З порожнього ящика, що стояв біля чорного виходу, підвівся кривоносий здоровило у заплямованому свіжою кров'ю фартуху, відклав газету з учорашнім кросвордом і прогримів рідкісним басом:
– Хліб у нас завжди свіжий!
– От бачите. Хліб у нас свіжий, – заквоктала весела продавщиця. – У нас не буває несвіжого хліба. Глебушка, сідай, дякую.
Глєб повернувся до кросворда.
Наш головний герой зрозумів, що потрапив, як кажуть на Півночі, впросак. У його невеличкому селищі, звідки він був родом і де донедавна відлежував боки, хліб завозили щовівторка та щосуботи, а тут, у столиці, а тим більше у булочній – таке різноманіття хлібних виробів: плюшка витанцьовує камаринську рука об руку з кренделем, довгі крихкі багети переплітаються із запашними слойками, а хліб буває не тільки чорний або білий, не тільки батон або звичайна харківська булочка, які наш головний герой звик бачити на вузеньких дощатих прилавках рідного магазину, а ще й бородинський, сметанковий, на хмелю, гроно з ізюмом, володимирський, печерський, домашній, висівковий, графський, ніжний, горіховий, пряний, білково-біличанський і, врешті-решт, арнаутка.
– То як? – з викликом промовила продавщиця. – Лови-лови!
– Кого? – не зрозумів наш головний герой.
– Очі. Он як розбіглися! – І вона розсміялася веселим і гучним сміхом. – Ну? – раптово посерйознішала вона. – Шо давать?
– Хліб. Чорний. І батон.
Поки що наш головний герой вирішив не ризикувати, а залишити столичні делікатеси до наступних разів.
– Батон нарізаний?
– Ага, але в ідеалі…
– Вуді Аллен! – підхопила продавщиця.
– Що?
