– Алло? – запитально відповів наш головний герой.

– Ей ти, конюх.

Пояснювати, хто телефонував, – зайвий клопіт.

– Я не конюх, у мене вища…

– Слухай, ти! Я хочу тебе бачити!

– Я розумію, що ви хочете мене бачити, але я б волів ще випити кави, я навіть зуби не чистив…

– Конюхи чистять зуби? – голос Рити Львівни нагадував зубний скрегіт, немов тими самими зубами виписували по склу ієрогліфи. – Так ти мені не відповів, конюхи чистять зуби? Жартую! Можеш не відповідати. У мене почистиш. У мене і кави вип'єш. У мене і пєндюлів отримаєш! Бігом.

– А можна не у такому тоні? – ображено запитав наш головний герой.

– Ти мені вказувати будеш?

– Добре-добре, я зараз піднімуся.

З цієї миті у нашого головного героя почала розколюватися голова, немов це і не голова взагалі, а поліно, по якому гатять далеко не найменшою сокирою, хоча про сокири ще йтиметься у нашій повісті… Вдягнувши вельветові штани, які йому пошила його люб'язна матінка, та сорочку кольору опівнічного бузку, наш головний герой вийшов з квартири і наблизився до ліфта. У цей самий час з дверей поруч вибігло невеличке дитинча у добротній дублянці й стало поряд з нашим головним героєм. Це була Рима.

– Ти до мамки? – запитала вона.

– Так, ви теж?

– Теж.

І вони разом піднялися ліфтом на п'ятий поверх, де у приймальні вже стояв довготелесий Артур. Він був одягнений напрочуд елегантно, якщо не сказати більшого. Але більшого ми казати не будемо, хіба додамо, що Артур тримав у руках зубну щітку та чашку кави.

– Дякую, але я не п'ю розчинну.

– Ах, так ти ще харчами перебиратимеш! – пролунав доволі неприємний голос з динаміків.

– Вибачте, – засоромився наш головний герой, – але я дійсно не п'ю розчинної. І у щітки вашої, теж мені вибачте, щетина жорстка, а я надаю перевагу середній жорсткості. Дякую, – навіщось додав він нікому не потрібне «дякую».

– Ну і добре, – двері відкрилися, і Рита Львівна вже без допомоги динаміків почала висловлювати свої думки та види на життя. – Дуже добре, чим менше людей чистять зуби цією щіткою, тим більше часу вона служитиме. Ге? – Вона квазідружньо вдарила під ребра нашого головного героя, який щойно зайшов до квартири, що швидше нагадувала третьосортний кабінет військової кафедри при занедбанім провінційнім технікумі.

– Але я хотіла поговорити не про це!!! – голос Рити Львівни змінився до невпізнання. Здавалося, що це гарчав сам диявол, якщо сам диявол, звісно, взагалі гарчить. – Я хотіла поговорити про те, що ти вчора вчинив з моєю дитинкою!!!

Рита Львівна притулила до себе в друзки перелякану Риму.

– О господи! – стомлено зітхнув наш головний герой. – Не починайте.

– Що таке?! – риторично прокричала Рита Львівна. – Щось негаразд? Крани течуть?

– Ні, з кранами все гаразд, дякую.

– Якщо з цим немає проблем, може, розкажеш, як ти взагалі додумався своєю безмозкою головою до такого нахабства. Ти знаєш, що це у мене єдина наймолодша донька?

Наш головний герой у цьому питанні угледів залізну логіку, а тому вирішив відповісти належно:

– Знаю.

– Так якого шершня ти її образив?

– Але чим? Чим?

– Тим!!! Тим ти її образив! – І Рита Львівна своєю довгою рукою замахнулася на нашого головного героя.

– Мамо, не бийте! – сіпнулася Рима.

– Не тебе, голубо. Принаймні, не зараз, – заспокоїла Рита Львівна Риму.

Та, здається, заспокоїлась.

– Ну?

– Що це все означає? – наш головний герой не міг збагнути, як таке може відбуватися на цьому білому світі. Хоча, звичайно, може! І в цьому він почав пересвідчуватися вже зараз.

– Те і означає, конюх! Ти образив Риму. Рима – моя єдина молодша донечка. І ти маєш понести кару.

– Що за маячня, яку ще кару? Рита Львівна задумалася.

– Добре, – замахав наш головний герой напрочуд витонченими віями, – давайте так: ви мені чітко і ясно пояснюєте, в чому я провинився, потім я чесно – а в моїх принципах чесність стоїть на чільному місці – розказую вам, винен я у цьому чи ні. Годиться?

– Ну що ж, – на мить здалося, що Рита Львівна розм'якла і була згодна на компроміс, але так здалося лише на мить, а вона, як відомо, блискавична, тож не встиг наш головний герой уявити собі, що Рита Львівна розм'якла та була згодна на компроміс, як вона закричала: – Давай спробуємо! І якщо ти виявишся винним, а ти вже виявився, я тебе покараю. Отже, розказую тобі: вчора ввечері ти намагався заманити мою єдину Римочку в своє лініво, намагався розпестити її, розбестити, скористатися і викинути, немов учорашню панчоху. – На цих словах наш головний герой трохи розгубився. – І це було б непогано, але як тільки ти підступно вселив у мою доню стільки надії, що ж ти зробив? Ти нахабно не пустив її навіть на поріг. І в неї тепер, – господи прости, дитинка не виросла, – нервові розлади, вона втратила сон, втратила апетит, зачахла… – Рита Львівна залилася імітованими сльозами. – Тож карати я тебе буду! І карати, повір мені, боляче.

– Чекайте-чекайте, – затараторив наш головний герой. – Тепер вислухайте мене. Нічого такого я вашій донечці не обіцяв. Вона прийшла, запропонувала допомогу, а я відмовився, адже втомився і хотів побути сам на сам зі своїми думками.

– Ага! – заричала Рита Львівна, виламуючи зі стільця ніжку, – то все-таки відмовив!

– Але ж це не привід мене карати. Я на новому місці, мені необхідно звикнути до нового середовища, тим більше, я плачу вам гроші за цю квартиру, а значить, маю право почуватися у ній спокійно й захищено, немов у надійному форті. Чи не так?

– Ну, зрештою так. Але…

– Ніяких але! І я не збирався вашу єдину, як ви кажете, донечку заманювати у своє, як ви висловлюєтесь, лігво. Я взагалі, можливо, імпотент!

– Це правда?!?!

– Ні, – зашарівся наш головний герой.

– Тоді все ж таки є чим орудувати, а?

– Це до справи ніякого стосунку не має.

– Ще й як має!!!

– Але ж очевидно, що я не винен ні в чому, скільки вам можна доводити це?

– А от Римочка доводить протилежне! Правда, Римочка?

Остання не відповіла, більше того, сором'язливо відвела очі.

– От бачите, – продовжила Рита Львівна, – вона навіть боїться, аби я тебе не скривдила. Таке миле янголя, така птичка! Правда, птичка? – І вона різко, немов інсульт, штурхонула Риму, від чого та ледь не влипла у стінку. – Таким чином, доведеться тебе відлупити! – І Рита Львівна, не стримуючи своєї нестримної люті, занесла ніжку від стільця над головою нашого головного героя, але наш головний герой схопив знаряддя розправи своєю хоч і тонкою, але жилавою рукою і зупинив лівосуддя.

– О! – закричав він. – Так у нас уже є на чому сидіти? Не вийде, Рита Львівна, не вийде.

Рита Львівна опустила зброю, сіла на застелену старим пошарпаним лінолеумом підлогу й важко зітхнула:

– А ти міцний горішок, конюх. Тебе і побити не вдасться.

– Не вдасться, Рита Львівна, не вдасться, – спокійно погодився наш головний герой. – Але, попри все, я хотів би, щоб моя праведність була доведена. От спитайте свою доньку. Спитайте, спитайте.

– Римо? – спитала Рита Львівна у своєї єдиної молодшої донечки.

– Я не відповідатиму. Інакше ви мене, мамо, поб'єте.

– Значить, правда… – знову зітхнула Рита Львівна, підвелася з підлоги і, спираючись на ніжку від стільця, позадкувала до ширми, за якою, вочевидь, копошився Артур.

– Як вам не соромно, – наостанку проговорив наш головний герой. – Ви ж самі підговорили Риму прийти до мене, самі. Що ж ви так, а?

– Сама! Сама! – різко обернулася й істерично замахала руками Рита Львівна. – І що з того? Да, сама! А тепер іди геть, конюх!

– Як хочете…

І він пішов не озираючись. Тихенько схлипувала Рима, щось невиразне бубоніла Рита Львівна, з-за ширми з'явилася голова Артура:

– Може, таки кави? – І він підморгнув спині нашого головного героя, але той, не озираючись, лише відмахнувся і, дочекавшись ліфта, стрибнув у нього так, як щойно виловлений окунець пірнає у відро з водою…