Так от цього разу саме Поліна вп’ялася в Оксану й стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:
– Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?
Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо всміхнулася та натиснула ґудзик зв’язку.
– Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…
Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:
– Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає – кави чи чаю. Мені прошу чаю.
Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на запитання проректора. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету й зайшла досередини.
Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм у не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко – це навіки!
Посеред кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулася вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, запопадливо простягнувши руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунда Владиславовича вважали досить приємним чоловіком, однак він завжди тримав субординацію зі студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потиснула долоню проректора. Рука професора була холодна, мов лід, навіть трішки тремтіла.
– Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!
Оксана невпевнено підійшла до столу й усілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервувався.
– Шановна Оксано! Мені дуже приє…
Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, упевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобітків, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояли пузатий порцеляновий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них удома був такий. Діставали цей посуд із глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Уперше – коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі й усе гарно пам’ятає. Удруге чаювали, коли Оксана закінчила школу й татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня: дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві – сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, роблячи багатшим, та навряд чи симпатичнішим.
– Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…
Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся й прикрикнув на дівчину:
– Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже кілька разів про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше – страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.
Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та ще й у присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами й упала вже в приймальній. Оксана не втрималася й пирснула. Подія, звісно, виняткова: з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.
Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Вирішила оглянути інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками й книгами. У тому ж куті – величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав, як антикварна річ, і чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», – прошмигнула в голові недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Унизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. У сортах Оксана, звісно, не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як же екскурсовод назвала той сорт дерева? Здається, перемерзла вишня…
Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу.
– Вам чай із цукром чи без?
– Одну ложечку, будь ласка. Дякую. – Оксана питально дивиться на проректора.
– Пригощайтеся, голубонько. Е-е-е… Оксано – кх-кх – Оксано Юріївно! Шановна Оксано…
Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко й відсьорбує чай.
– Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. – Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор іще задихнеться від хвилювання.
Чоловік киває головою й робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає й незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом: щирість у погляді завжди обеззброює.
Наче подіяло – Сигізмунда Владиславовича попустило:
– Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?
Оксана киває головою.
– Даруйте за відвертість і не ображайтеся на старого чоловіка. Розмова може здатися вам трішечки дивною. Тому… З чого ж почати? О, так! Ми з дружиною думали, що у Владика стосовно вас чергове захоплення: пограється хлопчина – і все. Так, зрештою, завжди бувало. Та це спочатку затягнулося на три тижні, а згодом і на три місяці. Зрозумійте мене правильно: я завжди був проти таких різнобарвних захоплень свого сина протилежною статтю, попереджав його, що мусить мати моральну відповідальність за своє розпусне життя. До того ж найчастіше дівчат приваблює не він персонально, як особистість, а соціальне становище його батьків, матеріальне забезпечення, становище в суспільстві. Так-так, звісно, Владик вихований, освічений молодий чоловік, устояти перед шармом такого мужчини майже неможливо. До слова, це все заслуга Ірени Георгіївни, моєї дружини. Вона ніколи не жаліла сил, натхнення, запалу, часу та й грошей, звичайно, на його виховання. Усе найкраще тільки для Владислава. Син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, усебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець.
Оксана закліпала очима: вона нічого не розуміла. Якась плутанина. А їй що до того? Вона не претендує ні на освіту, ні на статки Владислава, ні, власне, на нього загалом. Невже проректора зле проінформували?
