Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.
– Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. – Оксана суворо обвела поглядом свій гурт – дівчата здивовано перезирнулися. – Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.
Хлопець здивовано витріщився на дівчину. Його рідко коли так дошкульно відшивали, майже в лоба, без попереджень. Ще б сказала: «Та пішов ти». Та, судячи з бойового настрою дівчини, це не проблема.
Згодом з’ясується, що Влад (так звати юнака) не лише сусід Рити, а й син проректора університету. Схоже, цього не знала лише Оксана. О, звісно, розумний, вродливий, гарне виховання. Перспективи і теде. Для дівчат ласий шмат, тобто завидний наречений. Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку. «Одне зле – надто він непостійний, часто розбиває дівочі серця. Та все ж, знаєш, я б ризикнула, комусь таки пощастить», – уже в гуртожитку розмірковувала вголос Орися, одногрупниця, з якою Оксана мешкала в одній кімнаті. Ориська багато чого знала про Влада й навіть не приховувала, що хотіла б стати саме тією єдиною, якій пощастить. Влад – п’ятикурсник. Випускний курс, диплом, отже, рідко буває в університеті, тому не дивно, що Оксана його не зустрічала. Він фізик, а дороги філологів та фізиків так рідко перетинаються.
Несподівано для всіх п’ятикурсник Владислав узявся добровільно допомагати старості Ритці організовувати свято «екватора», незважаючи на свою так звану колосальну зайнятість. Він доволі легко домовився про оренду вже ніби зовсім-таки «безнадійно» зарезервованого іншими актового залу (позачергово!) для проведення спільної дискотеки третьокурсниць-філологів із фізиками, серед яких переважали хлопці. Дівчата просто шаленіли від задоволення. Вечір і справді вдався. Хороша музика, пристойна дискотека, а найважливіше – море хлопців. Звісно, Влад також прийшов. Дівчата ахали від заздрощів, бо упадав юнак лише за Оксаною. Ще б, так поталанило дівці! А вона носом крутить, ніби не розуміє свого щастя.
Оксані не подобався Владислав, не поділяла загального захоплення ним. Звичайно, татків авторитет поширювався й на хлопця, хоча він так жодного разу й не прохопився перед Оксаною про те, чий син. Не хизувався цією чеснотою, навпаки – натякав, що дуже журиться через майбутній захист, тому що вибрав малодосліджену тему й навіть його керівник дипломної вважає, що неперспективну. Говорив наче й щиро, як зріла, мудра людина, однак від цього не став Оксані ближчим.
Схоже, Влад не звик так легко здаватися й продовжував наполегливо набридати дівчині. Що норовливішою робилася Оксана, то більше шаленів і ставав настирливішим юнак. Вона те відчувала – гра в котика й мишку тішила дівоче самолюбство. Однак зараз, здається, чи не вперше повелася трохи по-іншому: якщо й відштовхувала, то надто м’яко, не різко та зухвало, як зазвичай. Навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися.
Увага хлопців ніколи не була для неї проблемою. Та все ж відшивати надто надокучливих завжди вміла легко. Хлопці інколи, коли бракує слів, полюбляють розпускати руки. І даремно… Тому що потім пояснити друзям, що синець на мармизі тобі набила дівка через те, що ти хотів домогтися її силою, не дуже приємно, не відмиєшся. Здається, Влад навів-таки довідки про Оксану, бо поводився стримано, інтелігентно, без зайвих випадів, узявши, очевидно, на озброєння вислів «вода і камінь точить». Море квітів посеред зими, навіть серенади під вікнами. Влад мав гарний голос, непоганий смак та, як з’ясувалося згодом, музичну освіту. Після пар підстерігав під університетом, знав напам’ять розклад її занять, потім чекав під бібліотекою. Оксана відмовляла йому в офіційних побаченнях, походах у кіно, ніколи не запрошувала до себе на чай, не приймала і його запросин. Колежанки дивувалися: чого ще їй треба? Розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований, татові зв’язки, після навчання не треба сушити голову пошуками роботи. Зашлють тебе за розподілом на далекий хутір комарів годувати, де наймолодший молодець – дід Овідій, що почав парубкувати ще за царя Гороха, і будеш там вовком вити й розповідати про важку долю Марусі з повісті Квітки-Основ’яненка двом учням у класі, бо більше катма. Оксана лише скептично стенала плечима: ой, не вірила вона, що почуття в хлопця щирі, – надто нереальним це видавалося. Черговий трофей у колекції – не хотілося ним ставати. Ні квіти, ні пісні, ні зітхання та ходіння назирці не надто її переконували, тому що чула вона про не зовсім гарну славу Влада – розбиті надії та серця інших дівчат.
«Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій» – такими приємними епітетами нагороджувала Оксана юнака позаочі, роблячи це зумисне, бо знала, що сказане обов’язково передадуть хлопцеві, ніби спеціально докидала хмизу до ватри. Отаке ходіння по муках тривало три місяці.
Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю й раптом спохопилася, що чогось бракує. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як уся твоя кімната пропахла свіжими квітами й смачними подарунками (від дорогих парфумів, золотих прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти: ще б, у часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.
Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за хлопцем, за його піснями під вікном із репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, тож Влад добре знав і цю мову, і літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітної постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:
– А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр усесвіту й навіть не сонце.
Оксана в інший день знайшлася б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:
– Не твоє діло, – і заховала очі за сторінками книги.
Для себе зробила невтішний висновок: от і добре. Хай! Таке втрачати й не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.
Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку й стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед із вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння Сигізмунд Владиславович Брех».
Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані стало трохи не по собі. У роті раптом з’явився гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.
Секретарка проректора зміряла Оксану зацікавленим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань. Лишень недбало ковзає по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями.
Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Усі вони для неї сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: за зарплати в дев’яносто ре «виглядати- коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Усе на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро – киянки, решта – провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним убранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організований спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання й вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора Лєрочки, і сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти й навіть шикарний одяг не приховував цього.
