Оксана здивовано дивилася на Поліну. Та жалібно всміхалася – тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше розповідає про себе правду, не те що чужому чи своєму, а взагалі вперше.
Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.
– Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадую навіть, скільки минуло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, узяли лагідно за плечі й повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками; здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, у теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно сніжні горнятка й уперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович майже буденним голосом запропонував мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочне. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та прислали нещасній сирітці янгола-охоронця чи принаймні батька, якого в мене ніколи не було. Свята простота: усе має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася: молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого професора. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика – його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам із мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а трьошку. А щоб мама не заважала… – Поліна закашлялася. – Ну, ти ж розумієш, у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва – зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубаточки подвір’ям походжають. Краса… О, так, наївні душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я утриманка. А кохання-зітхання – то… – Очі Поліни блищали. – Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця навіть корицею…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
