Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.

Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на нього. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, жінка блискавично опинилася біля хлопця.

– От хто нас урятує! Сашо, ти ж не пропустив жодної репетиції?

Сашко лише стенув плечима.

– У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?

Не чекаючи відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.

Отак Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав усі слова. Говорив їх легко й зворушливо, він не мусив удавати закоханого. Усе йшло чудово до останньої генеральної репетиції.

Перед репетицією навели лад на сцені: усі сценічні атрибути й реквізити стояли на своїх місцях. Актори в костюмах, гарно записаний на магнітофон народний супровід линув залою.

Розпочалася репетиція. Світлана Михайлівна від задоволення просто світилася.

Остання, фінальна сцена. У голові гупає лише одна думка: «Усе має бути по-справжньому, мов на виставі. Вона мене поцілує, вона мене поцілує».

– Ось, візьми. Це черевички з ніг самої цариці. Такі ти хотіла, моя кохана Оксано?

– Не потрібні мені твої черевички. Я й без них тебе кохаю!

Оксана підходить до нього зовсім-зовсім близько. Він може розгледіти кожен хрестик на розлогих рукавах її вишитої сорочки, дівчина поволі наближається до хлопця. Обличчя мрійливо усміхнене: Оксана увійшла в роль. Сашко помічає над лівою бровою дівчини шрам – слід від травми під час гандбольного матчу в сьомому класі… Його ніс вловлює ледь чутний аромат любистку, ніжний і літній. Так завжди пахне її волосся. Смарагдові очі, мов сама весна, у них широко та просторо, наче в зеленому небі, залитому сонцем; вії, як налякані крила пташенят, пурхають у ньому, і Сашко відчуває майже фізично, а не лише у своїй голові, що летить… Паморочиться голова, і серце всередині тремтить, калатає, сіпається, тіло стає тепловим реактором. Він летить у смарагдовому небі. Її вуста кольору стиглої калини наближаються. Він відчуває їх м’який шовковий дотик і підіймається все вище та вище. Тут так просторо й прекрасно, і…

Сашко розплющує очі. Він лежить на долівці сцени. Навколо нього схвильовані актори, перелякана Світлана Михайлівна з горнятком води, якою плюскає на нього. Сашко знепритомнів. Ікар хріновий – одлітався. Оксана присіла біля хлопця й ніяково гладить по голові.

Вистава пройшла з приголомшливим успіхом. Оксана у фінальній сцені цілувала Вакулу в щічку.

– Нешкідливо для здоров’я, – пояснила Світлана Михайлівна.

Дивно, однак у школі ніхто не дізнався про цей інцидент на репетиції: чи то Світлана Михайлівна постаралася, чи, може, і Оксана…

Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора заледве не бігом. У приймальні було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

Полінка, очевидно, впала в істерику й побігла плакатися комусь у жилетку. Хоча в риданнях чи хоча б засмученою Оксана Полінку ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо, коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю».

Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там Ориська доконче причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада викликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак гадка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай у рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Дівчина зайшла в пиріжкову, узяла собі каву з молоком та пиріжок із капустою, сіла за столик у кутку спиною до дверей. Каву майже залпом випила – стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

Зненацька на плече їй несміло лягла чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато всміхалася.

– Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе можна, тобто вільно?

Оксана здивовано кивнула головою.

Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла: ця зустріч не випадкова.

– Оксано, я хочу з тобою поговорити, – трішки збентежено почала Поліна. – Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, то було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, доглянуті абияк. Однак дівчина не забрала їх зі столу, навпаки, демонстративно залишила як є, ніби підкреслюючи, що не все в цьому житті вирішується формою нігтів.

Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки й продовжила говорити:

– Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що нерідко поводжуся, як стерво, однак…

Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.

Поліна продовжувала:

– Я народилася в дуже бідній сім’ї: мама все життя тяжко гарувала то прибиральницею, то посудомийкою: вона ж бо дитбудинківська. Відповідно ані бабусі, ані дідуся в мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася й розповіла, що мій татко – випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який тимчасово замешкав у її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше, дар – мене, а ще точніше – не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. – Полінка зашпорталася на останніх словах, ковтнула чаю, скривилася.

Оксана мовчки слухала, утупившись очима в брудну пляму на столі.

– Мама й досі вірить, що той покидьок повернеться. Уявляєш? Вона тоді його навіть розшукувала довго й нудно. Бігала по лікарнях та медвитверезниках, навіть у трупарні була й у міліції. Свята простота. А через вісім місяців на світ білий з’явилася я – плід кохання, так би мовити… Гірко згадується мені моє дитинство – безконечне безгрошів’я, випадкові мамині коханці, часті запої. Ех, зараз не про це! Я не знаю, хто мій батько, і знати не хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри пнулася, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до інституту, упереміж із запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт – здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…