Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.

– Нас не зустрінуть? – спитав я.

– Та я сказала, що ми й самі доберемось.

– Ти впевнена?

– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.

– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.

– Це ти про що? – спитав я.

– Про собак.

– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.

Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.

– Не бійся. Усе буде добре, крихітко. Вони нас не чіпатимуть. Повір. Вони не чіпатимуть. Заспокойся.

Ми пройшли повз них, точніше – вони пропустили нас повз себе, а потім неначе почали гнати нас кудись. Ми їм явно заважали. Тоді я зупинивсь.

– Ну, чого ти, чуваче? – сказав я одному з них. – Ти ж хороший. У тебе шкіряний ніс. Я люблю вас усіх, собак, а ти гавкаєш на мене. Думаєш, я тебе ображу? Думаєш, я завдам шкоди твоєму дому? Ні! Твій дім – мій дім. У нас із тобою одна Батьківщина!

Та попри всі мої вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

– Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

– Тікаймо! – закричала Марія.

Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.

Хвилин за п’ятнадцять ми нарешті знайшли дачу Марійчиних батьків. Привітались. Поговорили. Отримали на горіхи за те, що довго йшли, що через нас собаки гавкали. Словом, усе, що мали сказати батьки, вони сказали. Потім ми знову почали про щось говорити – така жвава розмова вийшла. От тільки не пам’ятаю про що. Узагалі, я навіть не пам’ятаю, чим вона закінчилась. Після цього ми пішли обідати. Виявляється, доки ми всі говорили, мама Марії встигла приготувати обід. І як це жінкам вдається?! Я дістав з рюкзака пляшку коньяку й пляшку червоного напівсолодкого вина. Марійчин батько пив тільки горілку. Не зраджував свої переконання. Мені це сподобалось. Потім було пиво з рибою. Потім шашлик із салатами, гарнірами… До вечері приєднався їхній старий добрий друг по дачному селищу. Він так часто згадував свою дружину, що мені здалося, наче вона померла, а він не переніс такої втрати, збожеволів, а тепер і говорить про неї, мов: «От жінка моя, ото робила…» А потім з’ясувалось, що мої припущення були помилкові. І не тому, що я побачив його дружину. Просто зрозумів, що вона жива й здорова. Десь після другої пляшки я почав його поважати. А він почав поважати мене після правильної відповіді на його, як він сказав, одне з найважливіших питань у житті. Питання я точно не пам’ятаю, а відповідь моя була така: «Нас урятує громадянська війна».