– Заміж скоро виходжу. Ти ж у курсі?

– У курсі. Тільки не бачу радості у твоїх очах.

– Давай про це не будемо.

– Давай, – погодивсь я. – І куди ж котиться ця розмова? Може, не будемо довго ходити навколо?

– А що ти пропонуєш? – спитала вона з посмішкою. Я ступив крок до неї. Вона випростала руку, у якій тримала невелику червону сумку, і з відчутним хвилюванням у голосі додала: – Досить холодно сьогодні.

– Холод і тепло, як любов і ненависть, – сусіди. Варто тільки відчинити двері й упустити одне до іншого, – сказав я, а потім відхилив її руку із сумочкою, пригорнув до себе й палко поцілував.

– Я не виходжу заміж, – сказала вона.

– Не зрозумів?

– Я не виходжу заміж, – повторила вона.

– Ну, це я чув, – трохи розгублено сказав я.

– Він мене дістав. Він розмазня, розумієш, Ігорю? Розмазня! Матусин синочок!

– Я чогось так і думав… А коли ти збираєшся йому про це йому сказати?

– Уже сказала. Сьогодні зранку.

– І як він зреагував?

– Погано… Він прив’язаний до мене спогадами.

– Може, він прив’язаний до тебе почуттями, Катрусю?

– Якби то були справжні почуття, то він би дав мені свободу. Не ревнував… ну, ти розумієш. Ти його повна протилежність.

– Не знаю, чи я його повна протилежність… Я, звісно, не ревнивий, але в мене вже є кохана.

– Олеся?! – скрикнула вона.

– Та ні, до чого тут Олеся.

– Я вже було думала, що…

– Ні. Я кохаю жінку, яка не може бути поряд. З якою ми не можемо бути разом.

– Чому?

– Це довга історія… Я її нікому не розповідаю… У мене не стане сил сказати навіть перше слово… Та й кому? Про це я можу говорити хіба що з самим собою.

– Твій поцілунок поставив мене на місце.

– Це добре, – сказав я й уперше за весь час розмови посміхнувся. – Я піду, мабуть.

– Можна, я тебе підвезу? Куди тобі?

– Дякую. Не треба.

Я провів її до машини.

– Слухай, Катерино, скажи мені одну річ… Як воно… як воно відчувати, що ти розбила гарну пару?

– Це ти про кого?

– Про Настю й Бориса.

– Та ніяк. Я на це не звертаю уваги.

– А чому ти так погано ставишся до Насті? Що там між вами сталось у школі?

– Наші батьки, як ти розумієш, адвокати. І в той час, коли її перевели до нашої школи, її батько виграв справу в мого батька. Татусь, звісно, не отримав грошей, які мав отримати, і не купив мені такі бажані черевички.

Я мовчки розвернувся й пішов. А вона поїхала. Коли машина сховалася за рогом, до мене підбіг Шалапут. Я йому все розповів. Він сказав, що зіб’є бабки з того слинька за будь-яких розкладів. На найближчій зупинці ми попрощались, і Льоха поїхав до замовника. А я подався гуляти містом. Була розкрита ще одна справа, від якої я не отримав жодного задоволення. У ту мить я вирішив закінчити із цими розслідуваннями, які нічого, крім проблем і геморою, не дають.

За кілька днів мене набрав Шалапут і, як завше, запропонував зустрітися. Я знову погодився. Ми зустрілись у звичному для нас місці. Кав’ярня була напівпорожня. За одним столиком сиділи дві досить молоді жінки й пили білу, як сумління немовляти, горілку, заїдаючи її оселедцями й салатом зі свіжих огірків та помідорів. Ще за одним столиком сиділо двоє дівчат мого віку. Вони пили червоне вино. За якийсь час ми почали перезиратися. Ми тобто я, Шалапут і ті двоє.

– У мене є гарна і є погана новина, – сказав Шалапут.

– Давай спочатку дочекаємося пива.

– Добре, – незадоволено погодився він, поглядаючи на парочку дівчат, які раз у раз стріляли очима в наш бік.

Нарешті нам принесли пиво.

– Так от, – продовжив він.

– Ну.

– Є гарна й погана новина, – повторив Шалапут. – З якої почати?

– Та мені байдуже, – сухо відповів я.

– Тоді почну з хорошої. Клієнт віддав бабки. Борюсик за все заплатив.

– Угу, – сказав я.

– А от погана… є ж іще й погана новина.

– Ну.

– Розумієш, я прийшов до нього й кажу: «Чуваче, ми розкрили діло. Ось тобі докази». А потім кидаю на стіл фото, на яких ви цілуєтесь із Катериною. Він дивиться на них, дивиться… і починає плакати…

– Ти хочеш сказати, що погана новина в тому, що він заплакав? – перебив я його.

– Та ні. Він сказав мені, що Катерина скасувала весілля й пішла від нього. А потім утупився у фото й додав: «А хочеш заробити вдвічі більше?» Я спитав, що саме він має на думці. І він сказав, що хоче, щоб я й мої люди… «набили морду тому, хто зруйнував його шлюб». Тобі тобто…

– О-о-о-о, – протяг я. – У ньому таки є трохи від чоловіка… але зовсім трохи.

– Ну, я й погодивсь… – із ледь помітним страхом в очах мовив Шалапут.

– Ти що, бл…дь, зовсім охрінів! – крикнув я так, що дівчата перестали стріляти в нас поглядами, а жінки відсунули від себе чарки з горілкою.

– А що я мав робити, по-твоєму?

– Відмовитись!.. Сказати, що не маєш часу, що їдеш за кордон… що помираєш від СНІДу… Та що завгодно…

– Утко, це ж великі гроші! За один синець такі гроші…

– Який на хрін синець, Шалапут? Ти що, хочеш мене вдарити? Ну давай! Бий!

– Я не зможу тебе вдарити. Я дуже добре до тебе ставлюся. Та я знаю, хто зможе.

– І хто ж?

– Катюша.

Катюша то був хлопець під два метри зросту і з кулаками завбільшки з мою голову.

– Він що – не помер? – здивувавсь я.

– Та ні, живий… Хоче їхати в Росію на заробітки. Охоронцем у якийсь елітний клуб, у Москву, словом…

– А я чогось думав, що він помер… Та справа не в тому… Він же мене вб’є…

– Це останній раз.

– Так першого ж не було.

– Тим паче, Утко, перший і останній…

– Ні, старий, однозначно – ні.

– Ну давай, – просив він мене так, наче тягне на футбольний матч, а я не хочу.

– Шалапут, бл…дь, ні – і точка!

– Один маленький синець і все, – наполягав він.

– У Катюші маленького синця не вийде. Він запхає мою пику в мозок…

– Та я поговорю з ним… Скажу, щоб бив акуратно й не на повну силу.

– Ні. І ще раз ні, Шалапут, – сказав я.

– Ну, тоді давай, він лупоне нас обох! Давай, він лупоне й мене, Утко!.. Я ж командний гравець. Ти ж знаєш. Давай, він б’є тебе і мене.

– Відпадає. Мені, звісно, однаково, ударить тебе Катюша чи ні. Та мені не все одно, що Катюша вдарить мене…

– Ну, давай, Утко, – продовжував він канючити.

– Ні, – сказав я, поклав на стіл гроші й пішов, не попрощавшись ані з Шалапутом, ані з дівчатами за сусіднім столиком, ані з жінками з горілкою та оселедцями.

Я вийшов з кав’ярні. Полтавський Шлях освітлювали ліхтарі. Майже з кожного вікна будинків лилося світло. Я вирішив пройтися по набережній і попрямував до неї. У відведених сутенерами й міліцією точках стояли змерзлі повії в довгих шкіряних черевиках і коротких, як життя, спідницях. Час від часу вони потирали руки, чекаючи на свого принца на білому коні. Та замість нього раз по раз під’їжджали розбиті автівки, забираючи їх по одній у нікуди.

Відремонтована набережна мене не впирала. І я почимчикував туди, де були розбиті паркани й не було жодного світла, крім світла місяця, коли той визирав із-за хмар. Цієї ночі місяця не було. Я йшов повільно. На душі шкребли коти, видряпуючи татуювання «тут була любов», потім стирали й писали заново «тут любов». Тиша давила мені на мізки, але від того було приємно й сумно.

– Цигарка є? – почув я позад себе. Я зупинився й розвернувся, не піднімаючи голови.

– Є-є-є, – протяг я.

– Я візьму все, – сказав голос із темряви, і сказав він це так упевнено, що я навіть не знав, що відповісти. Я підвів голову й побачив якийсь силует.

– Катюшо?! – це, власне, єдине, що я встиг сказати перед тим, як відчув удар по голові…

За якийсь час я прийшов до тями. Трохи далі від мене горіли ліхтарі, машини вже майже не їздили. Я почав підводитись і відчув, що земля тікає з-під ніг. Сяк-так наздогнавши її, я міцно став на свої дві… Не знаю, скільки я пролежав на землі, та кров із носа вже встигла запектись. Я купив води й серветок, витер червоні й уже тверді краплі крові під носом. Хотів витерти кров на куртці, та це мені не вдалося. Тоді я махнув рукою і подався додому. Дивно, але в той момент мені не хотілося помсти. Мені не хотілося нічого, крім того, щоб під оком так не пекло… Заснув я не одразу. На ранок моє обличчя прикрашав синьо-чорний синець з невеличкою пухлиною, до якої було боляче торкатись.