Людська душа — це прірва, у якій немає місця таємницям. Таємницям чиїмось, лише своїх. Бо коли вичерпається джерело цих сакральних цінностей — виповниться кінець тому началу, тому єству людському і неперервній мрії всього безсмертя — життю. Передовсім, вважаючи таємниці своїми, ми показуємо слабкість загалу, що не зуміли втаємничити те, що маємо у душі. Просто-простісінько падаємо на снігову безодню зимового снігу, граючись у піжмурки із долею. Ми радіємо кожній хвилині, що не змарнована навмисно, лише з користю. Так легко іноді підійти, притулитись до рідної щоки і на усмішці сказати "Люблю тебе..."

Не ця таємниця криється у свобідних рухах йогів, що намагаються втримати сакральну енергію, не та, що говорить нам про красу навколишнього світу, коли ми дивимося на квітку. Наша свобода — у думках, втаємничених, знаних тільки нами, у молитві, що її промовляємо до Бога, у широких полонинах Карпатських гір із бурхливими потоками, що стрімко летять униз і гомонять про бажання, які реалізуються із Божою поміччю. Наші таємниці відомі лише одному й вічному, найвеличнішому і наймогутнішому мільйонерові наших доль — Богові. Лише він знає, як наставити людину на путь істинний, як не загубитися у цьому світі суцільних таємниць. Розповівши Йому своє найсокровенніше, ти отримаєш взамін розуміння і впевненість, що він нікому не повідає твою таємницю. Вона криється в глибині нашої свідомості. Містична та непередбачувана, як єство людини, яка знає таїну молитви...