Щось, здається, змінилось у житті. Та що?

Тільки зміст. А який сенс життя у кілометровій байдужості людей, що оточують? Осіннє, барвисте листям, місто, вітає своїми недобровільно реставрованими вікнами, скверами, парками, церквами.

Люди йдуть, повзуть, летять, стогнуть, страждають, радіють, але не... співчувають. Цим недобровільно реставрованим вікнам, дерев’яним із пластиковими склопакетами, що просять про те, щоб їм дозволили дихати. Не співчувають старовинним будівлям, що вже кілька віків терплять невігласів-людей, що добряче набридли своїм шумом та галасом емоцій, дій, кохання, ненависті, горя...

Скільки всього на тонких вуличках, маленьких, навіть мініатюрних, що втискаються в паралелі трамвайних колій. Я йду і бачу: у кожного на чолі написана доля. Невже ви ніколи не приглядались?

Наприклад, ця людина, що йде в самотній безвісті і нерозумінні світу, вона приречена на самотність до старості. Але... Ось я бачу щось стається... Якийсь вогник. І в сивих роках ця людина зустрічає нарешті свою загублену долю.

А ось по старовинній вуличці дефілює німфетка. У неї над чолом позначено багато доль, що вона руйнує собою, та всі вони згодом скинуться у сміття вічності. Насправді, вона ніколи не зможе бути справжньою у відчуттях. Ще кілька моїх кроків — і бачу: біжить дівчинка, така щаслива, як дитина, що просто мусить радіти життю. На чолі — три операції, що вже позаду і надія на життя та її подальше щасливе майбутнє. Поруч — мама маленького янгола, стомлена життям. У мами — немає долі. Її доля передалась генами хворій дитині, і доки житиме дівчинка — ненька буде щасливою.

Придивіться, а може десь і ваша доля заблукала? Половинка цілого. На жаль, люди псують життя один одному, хоча їхні шляхи ніколи б і не мали перетнутись, бо долі — різні. Вони живуть, мають дітей, згодом сваряться, кидають один одного, все це — в досить законній манері. Навіщо таке життя? Деякі вважають, що вони — Володарі Всесвіту, що можуть вершити долі. Але цю справу має у своєму володінні тільки Бог. І розбиті серця порожніх відреставрованих вікон наглядають за цими людьми, як дзеркала, що тягнуть за собою мільярди людських доль.

Моє вікно знає долю. Твою. Мою. Нашу. Я знаю, що зовсім скоро йтиму бруківкою і побачу „Доля“, подивлюсь у очі, зрозумію — на все життя і... Пройду повз.

Якщо це справді доля — повернеться і знайде. А якщо ні — з волею Божою все життя попереду.

Вікна засинають разом із моєю фантазією. Інтуїтивно дивлюсь у вікно, а з іншої сторони очі та чоло.

„Д

  О

  Л

  Я“

— читаю.

А чи справді моя?

Я люблю мінімалізм.

Коли одяг пасує твоєму стилю, а очі змінюють колір у залежності від підібраного вбрання. Коли сонце одним променем освічує силует, а поруч... Пітьма й пуантилізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли декорована кімната має лише канапу, стіл, кілька стільців, декілька подарованих речей, рамочок із фотографіями, ваз, наповнених квітами і фортепіано. Ба, навіть тонкокрилий рояль з його 95 клавішами, побудований обертонами в мінімально зручному розміщенні, що сприймається у досить складному ракурсі, беручи до уваги ударний механізм.

Я люблю мінімалізм.

Коли у почуттях ти знаєш, що потрібен одній мінімальній людині. Одній і крапка. Коли мінімальними поцілунками вкрите все тіло, не пропущена ні одна міні-клітинка. І маленька смачна чашечка кави зранку з мінімально калорійним поцілунком. З міні-макіяжем, щоб підкреслити кінчики вій. Щоб ледь-ледь розплющені зіниці у півранковій свободі в міні-напівтіні бачили твій такий солодкий образ. І щоб маленькі губи відчували міні-туше твоїх м’яких подушечок, утрачаючи відчуття часу і банальний реалізм.

Я люблю мінімалізм.

Щоб день пройшов швидко, день, що втомлює тебе, а коли поруч людина, без якої неможливе життя — розтягнувся на міні-частини. А ще я люблю маленьку душу. Коротку, лаконічну, закриту для загалу та чужого сприйняття, але в найменшому кутику — щедру й теплу, як ясне сонце. Щоб жила у кінчиках пальців, а енергія струмом била із очей, натякаючи на легкий комізм.

Я люблю мінімалізм.

І маленькі бісики, що пускаєш ти із своїх зіниць.

— Маленька, — скажеш. — Годі вигадувати. Йди до мене!

Хочу заперечити:

— Я люблю мі... — а ти закриваєш мої вуста своїм маленьким поцілунком...