Свекруха одразу ж підбігла до бідолашної, почала її підіймати, та тіло не слухалося Славуні. Оскільки тут поруч була лікарня, і «швидка» якраз виїжджала на виклик, то лікарі в машині зреагували миттєво. Підняли Славу, на ношах внесли до салону і повезли до госпіталю. Старша жінка і думати забула про якусь дівчинку, вона побігла до лікарні, де Славу клали під апарат штучного дихання.

Декілька напружених годин під палатою, за цей час Мирослава зателефонувала синові і він примчався на таксі. Прибігли і свекор, і Наталка, та навіть отець Роман приїхав, щоб почитати молитви над жінкою. Слава Богу, за десять хвилин після інциденту дівчина опритомніла, проте чулася слабкою й одразу заснула. Лікарі сказали, що здоров’ю Слави нічого не загрожує, але вона повинна подбати про дитинку, тому побути декілька днів «на збереженні», та якщо не буде поліпшення, полежати у лікарні до кінця терміну вагітності.

Як же тобі поталанило, дівчино, що ти мала на собі хрест. Ух,, земна людино,доберусь я до тебе колись, та не в цьому житті, звичайно. Доберусь, і тоді вже нічого тебе не врятує. Подумати тільки, за волосинку до смерті — і врятуватися! Це все та Горпина тебе своїми молитвами охороняє. Щоб їй добре було! Та не маю я на неї влади, надто сильна і непохитна віра старої. Нічого-нічого, недовго їй лишилося, а у селі я організую таке, що вони довго будуть мене пам'ятати!

Але не судилося злим силам втримати свою владу в рідному селі молодих. Поки Славця оговтувалася в лікарні, повернувся прозорливий отець Георгій. Дізнавшись про те, як розгулялася нечиста сила в Нивках, він негайно поїхав туди. Багато днів він ревно молився, постив і таки зміг перемогти нечисть. Настав день, коли він скликав усіх парафіян села і повідомив їх, що з Божою поміччю нечисту силу подолано, і віднині над Нивками запанувала Божа благодать. Люди вклякли на коліна і дякували Богу та священику за спасіння села — адже, відколи Слава з Петром і батьками полишили село, там сталося ще кілька трагедій, і люди жили в постійному страхові.

Щасливі й сповнені нових надій, поверталися молодята з батьками до своїх обійсть. Майбутню донечку вони вирішили назвати Вірою, бо саме завдяки вірі в Бога вони благополучно пройшли усі випробування.

Бабуся Горпина перед смертю покликала до себе Славуню. Незважаючи на всі перепони і заборони, вона пішла до старенької. Бабуся побажала їй, щоб у її серці завжди були віра, надія й любов, тоді вона та її маленька донечка будуть захищені від усілякого лиха. Треба лишень мати їх глибоко в серці, але не виставляти напоказ, тримати як особистий дар любити Господа і бути під його високим покровительством...

Во ім’я Отця і Сина і Святого духа.

Боже мій коханий! Боже мій милостивий! Дякую тобі за день, що минув. Дякую за радість і за мою маленьку донечку. Дякую за роботу мого чоловіка та за те, що Ти почув наші молитви і послав у наше село отця Георгія, який з Твоєю поміччю очистив його від нечистої сили. Пробач мені, Боже, за той мій гріх, за справи із русалками та чаклування моє. Пробач і за нешлюбну ніч. Амінь.

Боже наш! Опусти на нас, грішних своє життєдайне тепло. На мене. Петра. Нашу донечку. Мою сім’ю. Тих людей, що під час біди взяли нас до себе. Помилуй батьків мого чоловіка. Даруй нам здоров’я та щастя. Твоя раба, Святослава.

Господи всемогутній! Ти і тільки ти в серці моєму, як символ глибокої віри та надії на тебе. Пом’яни душі наших колишніх сусідів: бабці Параски та діда Андрія, маленької Софійки, її старшого братика Сергійка, їх матері Людмили та батька Архипа, що вони загинули у великій пожежі. Прошу тебе захистити всіх інших мешканців нашого села. Бо ти є найвищий, найдобріший, а любов твоя — всепоглинаюча та всепомагаюча. І лише ми, грішні люди, що ніколи не будуть чистими у своїх ділах, славитимемо тебе і нині, і в біді, і в радості, і в час смерті нашої. Амінь.

Анна Шпилевська,

27.03. — 02. 04-2012.

Фонізм пронизаного акорду відлунював його кроки. Меріен ішов по-англійському, не прощаючись, тримаючи у руках стару покоцану дримбу, якою щойно зачерпнув ноту свого серця. Його дивне ім’я серед українського «простолюду» звучало як вирок. Чоловіка років сорока не сприймали як особистість. У гуцульському селі, де вся громада вирішувала долю кожного, тут притримувались думки, що він — одинак і виживатиме сам. Чоловік звик до несправедливості, адже півжиття сам-один допомагав не тільки собі, але і людям то думкою, то словом, а то і ділом. Бувало, скотяться на височини широкі хмари, і нема на то ради. Гуцули збиралися докупи і думали-гадали: як то врятувати урожай від рясних дощів. Аж тут за годину-дві хмари розганялись самі собою і негода минала їх полонини. Чабани знову виходили випасати худобу, а вовки, що нагострили зуби на овець, тихо й мирно обходили нещасних тварин стороною.

Ніхто у селищі не знав, що то Меріен давав раду з негодами. Він був насправді мольфаром, та лише якийсь чоловік бачив нефайний димок, що мостився понад його хатою, сизий і слизький, наче господар дому ґаздує і знається зі злими духами. Про то давно забули всі, лише старожили пам’ятали, як то було. Скільки Меріену років та чому ще досі на світі тримається та сивиною непокрита його світла голова — нікому не було цікаво. За своє життя Мар’ян (бо так «по-людськи» називали чоловіка) побував і в Україні, і до Польщі, Румунії, Молдови, Угорщини їздив. Та що там, у Англії був, бачив Ейфелеву вежу і Єлисейські поля в Парижі, ба, навіть милувався статуєю свободи у США. Інші жителі селища, бувало, і з рідної місцини рідко виходили і ті міста лише на картинках бачили. А він був дослідником. Ніхто достеменно не знав, що задумав собі досліджувати Меріен, та всі знали, звідки він брав гроші на подорожі. Чоловік «колотив» дримби, сопілки та флейти Пана та продавав їх на ярмарку за шалені гроші туристам.

Люди вже не дивувались, яким чином одну сопілку можна продати так дорого. Та й дивним захопленням — вишивання Мар’яна — не цікавились. У той час було прийнято шити, вишивати, а також в’язати лише жінкам... А він як ото сяде ввечері — та й до ранку вишиває... А за тиждень вже й сорочка десь знайшлася... І хрестиком, і гладдю, і мережки любив робити. Та лише чоловічі узори траплялися у його роботах, жіночі ж боявся робити... Сахався жінок... Хоч люди і не цікавились його життям, та поважати — поважали. Шляк би його трафив, де то видано вишивати та й за шалені суми продавати та ще й ціну набивати. Магія та й годі.

А люди. Вони злі. Вони ні копієчки не подарують... І скільки подорожував — усе більше розчаровувався у ставленні... Проте у різних країнах завдяки імені його приймали за свого. В Іспанії, коли намагався пояснити, що він — українець до кінчиків пальців, йому доводили, що він — чистий іспанець. Італійці «загарбали» історію його життя на свій маневр, а угорці завдяки вимові вважали Меріема рідним братом та пропонували залишитись... Та де б не був Мар’ян, ніде йому не подобалось повною мірою, бо тягнуло додому, до рідного коріння...

Його ображали, його ігнорували, його врешті-решт ганьбили, а він не міг зникнути з рідного куточка.

Дримба тихо плакала у його самотніх руках...

— Ой, задримбай сі, чоловіче добрий! Та й так, щоб аж серце калатало!

— Хто тут? — озвався Меріен і сполохано оглянув місцину.

На галявині нікого не було. Найменше він хотів би з кимсь розмовляти, бо самотність — то було його друге «я». А ще з дівчиною, що її голос звучав нізвідкіля. «А най її шляк трафив, — подумав, — ліпше мавка, ніж та жінка...»

— Гей, вуйку Меріем! — і знову ані чичирк.