До Полтави їхали довгих шість годин. Всі втомилися, але були щасливі із того, що їм є де жити, хоча б тимчасово. Поселившись у тітки Ганни, вирішили наступного ж дня піти до монастиря, помолитися Богу і просити його про поміч у їхньому житті на новому місці.
Так і зробили. Разом з ними пішла й Наталка, яка відразу прибігла, щойно дізнавшись про їх приїзд.
Коли прийшли до монастиря, до подорожніх вийшов сам священик і, розпитавши про їх походження та причину приїзду в Полтаву, мовив:
— Я чув про біду у вашому селі. Звичайно, релігія і Господь Всемогутній не дозволяє мені вірити у якихось міфічних істот, але, як священик, я за своє життя бачив багато «ізгнанія бісів». Тому скажу вам одне: в це ваше село треба покликати знаного прозорливого священика, що розбирається у тих тонких особливостях, та й вигнати всю нечисть. Шкода, але отець Георгій, який володіє саме таким даром, зараз у від’їзді, повернеться не скоро. Але по поверненні він поїде у ваше село і з Божою поміччю очистить його. Мене ж зовуть отець Роман. Буду радий вам допомогти.
— Отче, — мовила Настя, — дякуємо вам за ваше покровительство. Ми хочемо зараз внести деякі пожертви на ваш храм.
— Це робити не обов’язково, Господь допомагав і бідним і багатим, а чим наша доброта має відрізнятися від його доброти? Ви можете не вносити гроші.
Але обидві сім’ї таки зробили пожертви і, ревно помолившись, рушили на своє нове обійстя. Усі були втішені обіцянкою отця Романа про вигнання нечисті з їхнього села, але треба було ще дочекатися приїзду отця Георгія. Просто сидіти й чекати, звичайно, вони не думали. Почали шукати роботу, і всім це вдалося відносно легко, навіть Славця також почала працювати вчителькою молодших класів аж на півтори ставки. Це ж — непогані гроші! Наречені раділи, що невдовзі справлять весілля.
А тим часом дитя із небес дивилося на своїх батьків, воно ще не мало статі, мало лише образ та почуття у маленькому несформованому серденьку. Старі люди кажуть, що у кожного подружжя із часом швидшого наближення до народження чи зачатку дитини це маленьке янголя дивиться на майбутніх батьків із неба та думає, коли йому найліпше прийти на світ. Деколи маля на інтуїтивному рівні відчуває, що йде на вірну смерть і його незабаром уб’ють у зародку, та все одно з’являється у маминому животику з надією на те, що його полюблять, приймуть і воно житиме ще дев’ять місяців в утробі матусі, а згодом порадує навколишній світ щасливим криком про своє існування. Так і дитинка Славці, що от-от мала вийти на світ Божий, відчувала своє недалеке перебування у животику матусі. Та було щось таке у цій історії кохання матусі і татуся, що насторожувало маля. Воно нічого не розуміло, тільки передчувало якусь біду.
Саме напередодні весілля Славуня прокинулася та злякалася власного сну: її ненароджена та ще навіть не зачата дитина снилася їй в образі янголика. Вона простягала рученята та посміхалась. Але за один момент посмішка зійшла з личка ангелика, і дитя заплакало так гірко, ніби передчуваючи щось недобре.
— Славцю, Славуню! — прокинувся Петро. — Що з тобою? — А що спали вони на різних ліжках від гріха подалі, підійшов до її постелі, обійняв і витер сльози.
— Мені наснився дивний сон. Таке враження, ніби нашому маляткові загрожує небезпека. Ой, боюся я тієї русалки, вона, певно, має владу у своєму світі, бо чує моє серце, щось погане станеться.
— Не переживай, моя зіронько, я завжди буду із тобою. Завтра у нас весілля, хоч і дуже скромне, але Бог нарешті поєднає законним шлюбом на небесах наші серця.
— Знаю я, милий. Але чує моє серце, що треба берегтись мені після шлюбу всього, нікуди не виходити та й молитися весь час.
— Добре, моя люба, а тепер постарайся заснути.
Цю ніч Петя провів у ліжку коханої, ніжно її обійняв і вже нікуди не відпускав. Дівчина ніби відчула серцем, що їм нічого не загрожує, і швидко заснула.
Цієї ж ночі і батькам молодих не спалося.
— Ну що, батьку, будемо сьогодні плакати на весіллі нашої дочки?
— Так, мати. Будемо. Це ж буває раз на життя, чуєш, раз! І я не хочу, щоб наша дитина хоч би подивилася у бік інших чоловіків, а надто й розлучалась і брала другий шлюб. Така справа вирішується небесами, як раз — то й на усе життя.
— Лягаймо спати, помолимося лишень, щоб Господь Всемогутній дав щастя цьому подружжю.
На світанку Славця тихенько встала і вийшла надвір. Було тихо і погідно, на небі — ані хмаринки, наче сам Бог дарував молодятам гарну днину на честь їхнього весілля. Душа дівчини сповнилася благодаттю і урочистістю, відчувала легеньке хвилювання — адже в її житті відбудеться найзнаменніша подія. Але отой сон, який так стривожив її — що то він означає?..
Мати ніби почула думки доні, прокинулася і собі вийшла на двір, сіла біля неї на лавку.
— Добрий ранок, доню моя, ти чому ж так рано встала? Не спиться тобі?
— Так, мамо, мені снилося дитятко моє незачате, воно тягнуло до мене ручки і плакало. Здається мені, що щось нехороше має статися після весілля.
— Дочко, не край собі душу. У тебе сьогодні важливий день. А щоб ліпше тобі стало, я тобі ось яку історію розкажу. Але про неї ніхто не повинен знати. Твоя бабуся Мотря, моя мама, хай земля їй буде пухом, розповідала, що одного разу у шлюбі зробила аборт. Дідусь про це навіть не знав та вже й не дізнається, царство йому небесне. То та дитинка ненароджена ще місяців зо три приходила до твоєї бабусі у снах, простягала рученята і жалібно дивилася у вічі, при цьому її оченята запитально і з осудом дивилися на неї, ніби говорячи: «Нащо ти мене вбила, матусю? Нащо? Скажи, чим я завинила перед тобою? Я — твоя ненароджена дитинка, якій не судилося живою вийти на цей світ». Бабуся тоді мала дуже скрутне матеріальне становище, нас у сім’ї було вже п’ятеро дітей, та й зі здоров’ям у неї склалося погано. «Як ще одна дитина народилася б, — казала моя мама, — то я могла б померти. А хто тоді доглядав за іншими дітками?»
Мені тоді було два рочки, а згодом, через багато років моя мама мені про те розказала, мені і іншим чотирьом діткам своїм, коли ми всі ходили сповідатися. Дідусь твій тоді поїхав до Києва, заробляти гроші для такої великої сім’ї. Подивись на мої руки, доню. Вони такі спрацьовані, побиті, нещасні, зовсім не зрівняються із панськими тонкими пальчиками, як-ото в інших міських людей. Твій дідусь тоді повернувся із Києва і, як побачив такі ж спрацьовані руки твоєї бабусі, заприсягнувся, що вона більше не буде так важко працювати, та й влаштував її на роботу вчителькою. Бабусі довго ввижалося ненароджене дитятко, аж доки вона не пішла до церкви (а ти знаєш — тоді цього робити не можна було) і не замовила сорокоуст. Пішла вона тоді на сповідь, довго в священика сиділа, доки не виплакала частину свого горя. Батюшка сказав, що прощення в дитятка та в Ісуса треба просити все своє життя. Коли бабуся померла, я ще довго чула в хаті дитячий плач і спів, чула її голос. Аж на сороковий день її душа та душа дитятка зустрілися на небесах. Кажу тобі, доню, то вона вимолила прощення у Господа і тепер у раю бавить своє кохане дитятко. А як я помру, то теж знайду там свою сестричку чи братика золотого, що стільки років балансував між раєм і пеклом, доки моя матуся не померла. Але, доню, скажу тобі таку річ. Ніхто не знає, куди ми всі після смерті потрапимо: чи у пекло, чи в рай, чи в якийсь інший світ. Усі ми грішні. Так що ти не переживай, моя кохана дівчинко. І пробач, що не вірила тобі про ті істоти та й сварила за позашлюбний зв’язок твій. Усі ми робимо помилки, я просто боялась, щоби ти не повторила долі моєї матусі.
— Мамо, ви правду кажете. Ми не застраховані від помилок. Шкода мені вашої ненародженої сестрички, бачить Бог, вона хотіла вийти на світ Божий, та не змогла. Не бійтеся, мамо. Такої помилки я не зроблю у своєму житті.
— Ой, не зарікайся, доню. Всяке буває. Іноді лікарі самі пропонують перервати вагітність через те, що дитинка може народитися розумово відсталою чи з якоюсь вадою. Моя матуся не лягала під ніж, вона сама взяла гострий ніж, випила горівки, взяла йоду, помазала всередині і сама себе чистила. Потім та її жахлива кровотеча із шматками м’яса припинилася, та вона ще довго відходила. Мусила аж до лікарні йти, так їй зле після того було. А все чому? Дорого було тоді аборт робити, та й не можна було. Почистили її вдруге, й вона була бліда, мов стінка. Пам’ятаю, ми приносили фрукти, а тато, як узнав, що у жінки — викидень, умить за два дні із Києва приїхав. Так що, доню, тут уже справа людини — вирішувати свою долю.
