Наркіс не ворушився і скидався на нещасну зіжмакану тінь, яка от-от зникне, розчинившись у якомусь своєму надлюдському горі. Мілені стало його шкода.

— Зрештою, вам не обов’язково одружуватись, жили ж якось досі без цього... І питання тільки в тому, чи кохаєш ти Цецилію, Наркісе...

Він повільно підвівся, наче втілення чорної журби, і поглянув на Мілену:

— Безперечно, безсумнівно, я кохаю її понад усе. Але все ж... — і він вийшов з кімнати, а Мілена ще кілька хвилин чула, як риплять тужно сходи під його тихе схлипування:

— Але все ж, але все ж, але все ж...

Та цим не обмежилося. Через годину до Мілени зайшла Цецилія, вона була ні на крапельку не в кращому стані, аніж її наречений. Цецилія нічого не розповідала про свої почуття, а тільки зітхала, наче перед смертю:

— Я не знаю... Ох-ох-ох, я не знаю, не знаю, не знаю...

— Чого не знаєш? — не витримала Мілена.

— Не знаю, чи гра варта свічок... — відповіла Цецилія, хитаючи головою. — Не знаю, чи не розумніше було б народитися пташкою і в хвилину, схожу на цю, відлетіти, змахнувши крильцями...

Ще трохи позітхавши, Цецилія пішла. А Мілена заснула, посміхаючись: завжди людині чогось не вистачає! Хіба ж цим двом дивакам не марилося цілісіньке життя їхнє одруження? Хіба не цього прагнули вони понад усе? А от тепер, коли їхня мрія от-от здійсниться, вони готові чкурнути світ за очі, покинувши все чортам, забувши про своє кохання і про своє дотеперішнє життя.

Та ось нарешті настав довгоочікуваний день. Від самого ранку божевілля запанувало над віллою. Навіть троянди в саду, здавалося, порозгублювали свою дещицю квіткового розуму: так несамовито духмяніли, що не одна людина, зайшовши в сад чи просто вистромивши голову з вікна, непритомніла, тому тут і там на землі лежали непритомні люди, а поміж ними бігали інші — очманілі і ледь живі від запаморочення. Але день настирливо, не зупиняючись, повз, усе пришвидшуючи свою ходу, і призначена година вже була на порозі. Підготування до події завершилися, поволі починалася сама подія. Наречений-махаон зі своїм почтом відбув до костьолу, куди от-от мали привезти і красуню-наречену у квітковій сукні. Вона ще недавно проходжалася подвір’ям, вже зовсім готова, хитаючи гнучкими пелюстками. Мілені навіть здалося, що Цецилія врешті заспокоїлася, погамувала свій дурнуватий страх і була навіть уже майже такою ж щасливою, як раніше. Та коли її почали гукати — геть усе містечко чекало на вулицях автомобіль з нареченою, — вона раптом безслідно зникла.

«Цього і слід було сподіватися», — думала Мілена, шукаючи Цецилію в трояндових кущах, хоча й була впевнена, що не знайде поміж троянд жодного ірису. Але знайшла. Цецилія несподівано виринула з-за найпишнішого куща, так, що Мілена не встигла розгледіти дивної тіні, яка зашурхотіла вглиб саду.

— Ходімо, Міленко? — посміхнулася Цецилія. — Боюся запізнитися на весілля...

Коли вона сіла в кабріолет, поряд з юним чорношкірим водієм, її обличчя світилося свіжістю і прозорою радістю, що так пасували до сукні. Цецилія підкликала до себе Мілену і простягнула їй пахучий конверт бузкового кольору.

— Передай Наркісові... — прошепотіла вона Мілені на вухо.

— Але ж ви зараз побачитесь, — здивувалась Мілена, взявши конверт.

— Так, але все одно пообіцяй мені...

— Обіцяю... — тільки і встигла промовити спантеличена Мілена, вистрибуючи з хмари дорожньої куряви, яку зняв кабріолет, а точніше, чорношкірий красень-водій.

Біля костьолу вже починалася паніка: наречена серйозно запізнювалася. Мілена підійшла до Наркіса і простягнула йому конверт.

— Що це? — зіниці махаона розширились, а потім стали такими, як звичайно, і він байдуже махнув рукою:

— А, знаю... От дивись, — і він вказав рукою на будинок навпроти костьолу. На даху сидів красивий чорний какаду і міцно тримав у дзьобі квітку ірису. Раптом какаду могутньо змахнув крилами і полетів геть, десь у напрямку Африки...

Увечері вдома вони читали листа з бузкового конверта.

— Моя квіточка, — посміхнувся Наркіс, змахнувши сльозу.

— Повернеться, — впевнено сказала бабця Земислава.

Коли Мілені виповнилося шістнадцять, її відправили жити у величезне місто, запевнивши, що кожна людина мусить побачити трохи більше світу, аніж рідне містечко. Вона замешкала у величезному будинку в центрі міста. Господинями будинку виявилися дві вісімдесятирічні сестри-близнючки Матильда та Марселіна, страшенно симпатичні особи. Це були шановані дами, вишукані та інтелігентні, які щомісяця влаштовували у своєму домі неабиякі прийняття, де збиралося винятково вишукане товариство. Хоч Матильда та Марселіна були жіночками вже не першої молодості, від них ніколи не відставав шлейф із палких шанувальників. Природно, що розрізнити близнючок було майже неможливо, хіба що за двома ознаками. Матильда не розлучалася ні на мить із золотенькою блискучою змійкою Лоліткою, а в тонких граційних пальцях Марселіни завжди димилася довга цигарка, встромлена в гарненький дерев’яний мундштук. У обох були теплі, трохи хрипкуваті голоси, зелені очі, ще й одягалися сестри однаковісінько.

Їхній будинок складався з двадцяти п’яти просторих залів, дорого і зі смаком умебльованих. Особливо зворушувала і зачаровувала Мілену велика старезна бібліотека, що дісталася сестрам у спадок від багатого і мудрого прадіда-професора. Загадкова атмосфера приміщення цієї бібліотеки надихала на читання, масивні багатоповерхові стелажі з темного дерева, підлога, що відбивала луною кроки, ламаючи прохолодну тишу, височенна стеля, арки, колони, монстери у невеликих діжках під вузькими продовгастими вікнами, м’які глибокі фотелі, повні затишного тепла, — тут просто не могло не хотітися читати. Щоранку Мілена йшла вузькими міжстелажними провулками, повільно, обережно, щоб не розвіяти залишків своєї сонливості і сонливості цього напівпокинутого, напівзруйнованого міста. Вона проводила пальцями по дірчастих листках монстер, стираючи де-не-де пилюку, лагідно доторкалась до корінців книжок, а ще до стебел, тичинок, приймочок... Присідала на декілька хвилин біля однієї з полиць або залазила по драбинці аж під стелю і перебирала одну за одною книжки, перегортала сторінки, вдихала зажухлий запах старого паперу і пожовклого листя, засушеного поміж ними. Мілена отримувала таку незрозумілу і майже зовсім невловну насолоду від цього мимобіжного оглядання десятків книжок, від цих вихоплених діалогів, описів, цитат. Вона так трепетно знімала книжки з полиці і знову клала їх туди, обережно, без зайвих рухів, і мало не плакала від блаженства, що її охоплювало. Але цей ритуал тривав не так уже й довго. Мілена боялася втратити його чарівність, те неповторне відчуття, тому врешті-решт — хоч їй і хотілося ще доторкнутися бодай до однієї палітурки — вона рішуче витягала якусь книжечку, міцно затискала її в руці і повільно йшла до найближчого фотелю під монстерою. І там, під цокання старовинного годинника, який, звичайно ж, був присутній у бібліотеці і який, без сумніву, сталево вибивав години, Мілена читала. Читала нешвидко, розтягуючи задоволення, зупиняючись іноді, щоб подивитись на заблукалу мурашку, що повзла по підлозі, чи на листя дерев за вікном. Читала самозабутньо і здригалася від раптового бамкання годинника, від скрипу дверей чи від голосу котроїсь із сестер. Мілена ніколи не аналізувала форми і сенсу, а просто існувала у сотнях світів, кожного разу стаючи такою неймовірно щасливою від щастя нереальних героїв, щоразу здригаючись від непередбачуваних поворотів сюжету, вставляючи свої репліки у діалогах, витираючи сльози зі щік, і почувалася трошки спустошеною, повертаючи книгу на місце, але й трохи більше наповненою чимось новим.