Таке життя Касандри під ліжком тривало рівно півроку, і кожен наступний день скидався на попередній. Флор розповідав їй, що Земислава з голуб’ятами обшукують усі можливі монастирі і скоро заїдуть кудись на кінець світу, що о. Лавр тяжко переживає зникнення Касандри і відчуває в цьому свою вину. Найсмішнішим було те, що він навіть ніколи не здогадувався, що втікачка живе під ліжком його племінника.

Але якось одного ранку дівчина зрозуміла, що домашні капці о. Лавра не викликають більше в її серці жодних почуттів. І як тільки він пішов до церкви, Касандра зібрала свої речі, спекла два пляцки (один залишила для Флора, який понад усе в світі любив цю страву, а другий забрала з собою), зібрала речі і повернулася додому.

Вдома нікого не було — мама з голуб’ятами, вочевидь, продовжували пошуки. Залишивши пляцок на столі, Касандра піднялася до своєї кімнати. На підвіконні вона знайшла записку і букет блакитних троянд з крапельками роси на пелюстках. У записці вона прочитала:

— Як мило! — посміхнулася Касандра. Але наступної миті вже забула про білявого лицаря, бо почула, що на ґанок сходять трійко веселих стареньких. Вони не втрачали надії ні на мить, бо твердо знали, що Касандра не зникне безслідно, під час пошуків намагалися якомога більше розважатися і насолоджуватися життям. Коли ж вони побачили трояндовий пляцок на столі...

— Каа повернулася!!! — вигукнула матуся Земислава.

— Так, це вона — Сандра, наше серденько! — засміялася Цецилія і обійняла Наркіса.

— Яке щастя, Кася знову тут! Я кохаю тебе, Цециліє, моя солоденька! — і обличчям Наркіса покотилася солона сльоза.

Рівно через чотири роки повернувся Флор. Він змужнів і страшенно розбагатів. Красень під’їхав на вогненному коні до обплетеної виноградом вілли з букетом тигрових лілій і, звичайно ж, тигрових троянд у руці й вигукнув:

— Касандро, виходь за мене!

Касандра якраз працювала в саду. Вона вибігла з-поміж кущів у платті з пелюсток квітів, з босими зарошеними ногами і краплинами соку на віях, і промовила:

— Я вийду за тебе, Флоре, але чого ти кричиш?

Через кілька років народилася Мілена. А найщасливішим з фіналу усієї цієї історії був, мабуть, о. Лавр.

Мілена досить довго не зводилася на нОГИ. У п’ять років вона вже вільно розмовляла, читала книжки, писала вірші про хмари і повітря, співала, грала на флейті, але навіть не намагалася ходити. Мілена взагалі воліла не зрушуватися з місця: могла сидіти годинами там, де її залишили, і щось буркотіти собі під ніс, могла розглядати тріщинки в землі, розмірковуючи над їхнім походженням і над їхньою подальшою долею, милуватися травинками і тішити себе тим, що трава теж не рушає з місця. Мілена довший час уявляла себе травою. Підливала щоранку свої ступні водою, на кілька годин закопувала ноги в ґрунт, ловила жадібно сонячні промені, вдень розпускалася, а вночі згортала пелюстки, приваблювала бджіл ароматом свого нектару. Але комахи не надто прагнули познайомитися з дивною квіткою, вони й далі прилітали до ромашок, волошок, маків і гречки, обминаючи засмучену Мілену. І тоді Мілена зрозуміла, що вона людина. Але ходити не почала.

Касандра часто відносила Мілену до озера. Вони вдвох лежали на камінні і слухали дзижчання комах, плюскіт води, жаб і риб, шурхіт хмар і скиглення щенят під вербовими корчами. Ці щенята, здавалося, були тут вічно. Ніхто не знав, скільки їх там є, бо однієї миті з того таємничого кубла вилазило шестеро щенюків, а наступної — двоє залазило назад, тоді знову виповзало троє, потім ще двійко, за ними прямував іще один, натомість двоє сонно заповзали під кущ, виштовхуючи трьох цуценят, а побачивши їх, п’ятеро інших мерщій залазило у загадкову нору — і так без кінця. І без початку. Бо ще бабця Земислава і Цецилія пам’ятали цих псів, які заважали їх забавкам у дитинстві, а Наркіс тисячі разів розповідав ту саму історію про те, як одного разу, коли він спостерігав за Цецилією з-за цього вербового корча, один щенюк безсоромно обгидив йому ногу, а через кілька хвилин хлопчина мусив іти відвідати хвору тітку, яка страждала запамороченнями голови при повному місяці, до того ж ніс ЇЇ був вічно закладеним, що спричиняло нестерпне гугнявіння і бубнявіння. Але навіть ця нечутлива до жодних запахів тітка мало не знепритомніла, бо, як сказала вона сама, «сердешдий Даркіс гдиє да очах і побре, вочевидь, радіше, адіж бій діс розблокується». Але Наркіс не помер, а просто пішов до лазнички і добряче помив собі ногу, і тітка, посміхнувшись, пробубоніла: «Ото дивовижа — вочевидь, атбосфера бого добу здатда лікувати людей». І з того часу до тітки приходили хворі та знедолені, зневірені, готові покінчити життя самогубством, якщо вже цей останній спосіб не допоможе. І що найдивовижніше — це допомагало, люди виліковувались і радо йшли жити далі. Так тривало, аж поки тітка померла. Після її смерті в будинку зробили лікарню, але, на жаль, наслідки лікування там не були надто втішними, навпаки — багато кому виходило ще й на гірше. Тому лікарню зруйнували, а на її місці збудували загадкову, вічно замкнену халабудку, на дверях якої завжди висів заржавілий замок.

Так от. Касандра з Міленою пролежали так на березі аж до смеркання. А коли оскаженілі комарихи почали своє полювання, Касандра навпомацки знайшла поруч із собою сплячу Мілену, загорнула її з ніг до голови в теплу ковдру і пішла додому. Там поклала донечку до її ліжка, поналивала свіжої води у вази з трояндами і пішла й собі спати. Але, майже дійшовши вже до своєї спальні, Касандра почула раптом тихий стукіт у двері. Вона, досить здивована, почала спускатися сходами, тим часом як зі своїх спалень повиходили заспані бабця Земислава, Цецилія і Наркіс, а Флор — той уже переганяв саму Касандру, хоч коли вона прийшла додому, її чоловік бачив у ліжку тринадцятий сон.

І ось вхідні двері відчинили... На порозі стояла Мілена. А позаду неї нерухомо завмерла ціла зграя щенюків. Оторопіла Касандра тільки розвела руками, всі решта просто не могли позакривати ротів. А Мілена, незворушно посміхаючись, пройшла попри своїх рідних і повагом почала спинатись сходами нагору. За нею повалила і зграя псів. А було їх — як потім порахувала бабця Земислава — сто сорок вісім голів.

Мілена зайшла до своєї спальні, підійшла до ліжечка, витягнула звідти і обережно поклала на підлогу солодко сплячого сто сорок дев’ятого песика, загорнутого в теплесеньку ковдру. Сама ж залізла до колиски, розгойдалася і теж заснула. А навколо тут і там вмощувалися спати решта сто сорок вісім цуценят.

Так Мілена почала ходити.

А наступного дня Флор змайстрував на подвір’ї сто сорок дев’ять буд — ціле карликове містечко, у якому й жили Міленчині пси. Хоча Міленка й не любила їх занадто: іноді вигулювала ранковими вуличками міста, іноді (дуже рідко) годувала. Переважно за псами дивилася бабця Земислава. Вона сплела їм теплі комбінезони і капці і завжди розповідала про Леонів сюрприз. А пси слухали уважно і віддано і навіть почали потроху рости.

Дитинство Мілени було лагідним і приємним. Гріло сонечко, пахли троянди, Касандра пекла пироги, Цецилія з Наркісом цвірінькали на ґанку, бабця Земислава плела теплі шкарпетки на зиму, Флор приносив щодня радісних комах або ящірок з лісу.

Багато часу Мілена проводила з о. Лавром. Це були глибокі і таємничі години сидіння у лісі, на сірому чи зеленому мосі, на пагорбі в центрі міста чи в костьолі. Вони ніколи не розмовляли. Все відбувалося так. Мілена, прокинувшись, умившись і поснідавши, вибігала з будинку. На траві біля маленького фонтанчика, підставляючи висохле обличчя краплинам води і сонця, сидів о. Лавр. Він мирно і лагідно усміхався, весь його старечий, струхлявілий вигляд говорив про невимовне тихе блаженство. О. Лавр уже зробив на цьому світі все, що мусив зробити, і тому був задоволений своїм життям. Тепер старенький спокійно чекав на відхід у інший вимір. Він уже практично не жив на цьому світі (про що свідчила, наприклад, його постійна мовчанка), хоча не жив ще й на тому — о. Лавр наче завис у невагомості, відокремлений від простору і часу. Єдиною ниточкою, яка ще трохи з’єднувала його із землею, була Мілена. Мілена, яка вибігала однієї миті зі свого дому, ледь помітна через густий серпанок води і сонячного проміння. Мілена, яка вся світилася тим промінням і водою, яка складалася з них. Вона сідала біля о. Лавра на траву і так само мружилась, звернувши обличчя догори. Від о. Лавра пахло ладаном і старими книжками. Від Мілени — трояндами, свіжим маслом і цукром. Червоні мурашки мандрували їхніми руками, залазили під рукави, проповзали вздовж руки, незабаром досягали шиї і далі заповзали у волосся. Поряд пролітала галаслива пара закоханих, за ними на прогулянку з псами йшла бабця Земислава. Пси обнюхували дві нерухомі постаті, лизали гарячі Міленчині щоки і бігли далі. Касандра щось там робила з трояндами. Флор заклопотано йшов до міста або до лісу, бо мав якісь справи, попередньо поцілувавши Міленку в око і поплескавши дядечка по плечі. Але ані Міленка, ані о. Лавр не зважали на увесь цей рух зовнішнього світу. Вони слухали, як трава всмоктує краплинки вологи, як жук копає собі нірку, як пролітає павутинка в повітрі. А потім якоїсь миті разом підіймалися з землі і йшли, не змовляючись, в один бік: до лісу, на пагорб, на берег озера, в сад, до костьолу. І слухали там іншої музики. Цілий день нерухомо сиділи і слухали. Під вечір поверталися на віллу. їх уже чекали на ґанку. Всі сиділи навколо круглого солом’яного столика на солом’яних кріслах і пили гарячий шоколад. Бабця Земислава виносила щойно спечені булки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і маракуйями. О. Лавр завжди пив тепле козяче молоко і посміхався. А Мілена починала говорити. Вона розповідала про щасливу корову, що паслася у полі, про вітрини-дзеркала, про блакитний потяг, про тишу, галас, спеку. Всі слухали і їли булки. О. Лавр пив молоко, посміхався і поволі жував булку своїм беззубим ротом. О. Лавр дуже любив гарячі булочки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і — особливо — маракуйями.