Учитель розправив зіжмаканий папір. Читаючи, він невдоволено крутив головою і на очах змінювався. Коли дочитав до крапки, вигляд мав заклопотаний.

— О, світи! Тисячу літ того не було… І маєш. Зрушено часоворот. Ох, Стрибе-Стрибе, як усе невчасно. Про що собі ти тільки мислив, жартуючи з такою жінкою? Птаха і так довго терпіла. Пішла і не спитала поради. Жінки! Не розум веде їх за руку, а інстинкти, і нема значення, безсмертні вони чи ні. А мо’ то й добре, що вони інші. Здається, настає пора, коли якраз інстинкти мають вирішальне значення. Не хотів тебе ще кволого засмучувати, однак… На заході з’явилися саме ті перисті хмари, про які попереджала Птаха. Тепер зрозуміло — до чого вони. Над Західною брамою їх уже добре видно.

Вчитель на мить вмовк. Тоді, обернувши голову в бік Остапа, м’яко сказав:

— Остапку, голубе сизокрилий! Йди поспи, синку. Ти ж втомився. За Стрибом попильную я…

Остап чемно вийшов з кімнати. Він розумів, Учитель хоче залишитися з Учнем наодинці. Передчуття чогось незворотного і страшного бентежило юнака. Він нечасто бачив Вчителя таким заклопотаним, і його слова про порушену рівновагу та про білі перисті хмари вибивали з колії. Було зрозумілим одне — його господиня, Птаха, пішла назавжди і, схоже, цим не вчинила нічого поганого.

Юнак зайшов у свою невеличку кімнатку на першому поверсі, яка знаходилася поруч з кухнею. Сльози навернулися на очі, тепер він міг дати їм волю. Хлопчина, як справжній та вірний слуга, щиро любив господиню. Він засуджував свого господаря за те, що той зраджує. Але хто він такий, щоб втручатися в стосунки безсмертних? Так тривало вже не одне століття, судячи зі слів Учителя, і Птаха про зради давно знала. Тож Остап міг лишень мовчки співчувати і дякувати своїй господині, що вона колись врятувала його. Хлопець кинувся на ліжко. Сердитий на себе за те, що тужить за Птахою не менше, аніж Стриб. Бо відчував — втрачає її назавжди. Прості смертні довго не живуть. А куди піде його душа по смерті тіла, чого заслужила вона — хто зна? Птаху ж він, може, більше й ніколи не побачить. А раптом їй закортить залишитися в іншому світі на сто років чи на двісті? Для безсмертних — то не так і багато. Остап з розпачу запхав руки під подушку й обійняв її міцно-міцно. Раптом під нею рукою наштовхнувся на щось тверде. Відкинув у бік подушку — там лежала дерев’яна скринька з червоного дерева і ще маленький пакунок, загорнутий у сувій. Він точно нічого під подушку собі не клав. Коли підняв скриньку і сувій, то під ними побачив ще й акуратно складений аркуш паперу, такого ж сірого кольору, як і той, що щойно читав Вчитель. Тремтячими руками розгорнув. То був почерк Птахи, звично-вишукане «У» хизувалося своєю довершеністю. Остап, майже не дихаючи, заходився читати: «Любий мій Остапчику!..»

Тоді вона думала, що померла. Так — померла. Тіло затерпло, не могла поворушити ані рукою, ані ногою. Здавалося, що й повіки не слухаються, як не пробувала заплющити — не вдавалося. Стояла, безпомічно дивлячись перед собою. Очі перестали бачити, якась круговерть з кольорових плям миготіла перед ними. Враз уся перетворилася на згусток енергії, яку закували в кам’яній брилі тіла. Стала мертвою і слухняно-байдужою. Знала, що якщо зараз не заплаче, то просто не зможе те все пережити: серце не витримає і душа також. Неймовірним зусиллям волі примусила себе задерти голову до неба. Дажбогів диск був майже в зеніті. Постаралася сфокусуватися на ньому. Дивилася, аж доки сльози горохом не покотилися з очей…

Хто вона тепер? Лишень звичайна зраджена жінка, одна з багатьох? Зраджена… Ні — не просто зраджена. Розтоптана її гідність, її — безсмертної, яку проміняли на звичайних смертних і, схоже, не вперше і не один раз.

Ще на початку їхнього подружнього життя Птаха говорила коханому, що так легко впустити чоловіка в своє тіло, набагато складніше впустити його в свою душу, бо туди може попасти лишень той, єдиний, особливий. А зараз, зараз, коли застала його з тою, застала в чужому тілі… Відчувала себе зґвалтованою. Чому? Сама ж сплела таку дурницю, тож тепер насолоджуйся. Плакала, божевільно ридала, як проста смертна, бо в таких питаннях немає зовсім ніякого значення — смертне чи безсмертне твоє тіло, кохаєш та ненавидиш однаково кволо чи міцно, бо ти насамперед людина, справжня людина, і тобі нестерпно болить душа. Але як він міг? Вона і вимислити собі не могла чогось подібного, а він…

Цього разу простежила за Стрибом до Забутого озера, хотіла зробити приємність коханому та вибачитися. Перед тим вони трішки посперечалися і вона, здається, перегнула палицю — бо спалахувала, мов ватра. Стриб розсердився, грюкнув дверима та відправився у звичні мандри, на так звані «лови вітру».

От що означають його мисливські «лови вітру»! Краще б вона того не знала. Але чи краще?

Вони зі Стрибом сперечалися частенько. Ота їхня несумісність просто спалювала обох живцем і водночас тримала міцно одне біля одного, не відпускала. Стриб все залишив заради неї, мала пам’ятати про це. Він зрікся свого імені, батька, друзів, обов’язків, рідного світу, віри, обітниць. Став клятвовідступником, і все це — через кохання до чужинки. Казав, що не міг нічого вдіяти зі собою, бо сама думка про те, що він залишиться жити без неї, вбивала. То вже ліпше смерть. А для безсмертного жадати смерті — гірше за саму смерть…

О, так! Кохання — воно не тільки дарує крила, щастя, радість, насолоду, воно вміє й терзати, особливо коли це кохання між однаково рівними та однаково сильними. Знала, він не може довго без неї. День, два, тиждень розлуки, а тоді завжди вертає. Падає навколішки, віддано дивиться в очі, вимолюючи прощення: «Я задихаюсь без тебе, Пташко моя кохана, прийми мене назад». І вона приймала. Бо знала, що стала його повітрям, його. А він? Він став її небом. А чи може довго Птаха без неба? Загине, вмре від туги.

Стриб. Хто він для неї, для світлої безсмертної? Темний, повелитель небезпечних небесних стихій — вітрів, буревіїв, цунамі, сніговіїв, шторму на морі чи закоханий чоловік, який заради свого кохання зрікся рідного світу і перейшов на її бік? Ні, не на бік світла, того ніколи не трапиться, була певна, він перейшов саме на її бік, тільки й усього. Страшний і жорстокий воїн у чорних обладунках зумів перетворитися на просто воїна. Вона ніколи нікому не розповідала про їхню першу зустріч, навіть Стрибові. Її не зрозумів би ніхто — ні свої, ні чужі. І, певне, не простили б.

Що ж, Птахо, ти також маєш свій зворотний бік, і він не цілком світлий, правда ж?

Птаха народилася у Світі Чотирьох Сонць. Хоча і була примусово забрана з того світу, коли мала лишень сім літ, та багато що пам’ятає. І свою маму, жрицю Арату, завжди усміхнену, добру та красиву. Батька не пригадує добре, як би себе не силувала. Хіба що його сильні руки, які підкидали її вгору до Сонця, і вона реготала голосно, захлинаючись сміхом, і летіла додолу якусь мить, мов справжня Птаха, а там її зустрічали сильні руки тата.

Птаха добре пам’ятає й запахи, які її огортали в тому світі, — полин, чебрець, м’ята, роман-зілля, волошки, ружі, любисток, зібрані в пучки трави або заплетені у віночки в їхній величезній сонячній світлиці на стінах, на столі, на підлозі. Величезний пшеничний сніп-Дід посеред кімнати в День Народження Сонця.

А ще — красивий та величний жертовник посеред оселища Дива, біля Дівич-гори: здоровенний сваржень з білого каменю викладений на землі, а на ньому жертовна чара, оточена сімома фігурками жінок, виточених з такого ж каменю. Мала Птаха зачаровано дивиться, як її мама вичакловує щось, промовляючи, ніби мантру, слова:

О, так, Птаха має певний сентимент до того часу, уривки-спогади трохи кволі, але такі яскраві, мов озимина, що визирає ранньою весною з-під снігу. Чотири Сонця на глечику, з якого мала Птаха п’є молоко, Чотири Сонця на чотирьох боках її ліжечка; О, Дажбог; Чотири Сонця на весільному короваї; О, Дажбог; Чотири Сонця на жертовнику; О, Дажбог; Добрі теплі символи-знаки. Ті Чотири Сонця народжувалися не тільки в небі, а й у молитвах тих людей, які ставали одним цілим з небом, стоячи ногами на Землі, підпираючи руками небо та дякуючи Великій Матері за світло, за вміння його творити, бачити, відчувати Дажбоговими очима, через вітер та дощ, через вічне бажання бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути, народжуватися, любити, вмирати і знову бути… Коловорот Сонця в небі, вічність життя на землі, яка піднімає жертовну чашу до неба.