Кожна ненароджена дитина має мати шанс жити, бо нею може бути наступна Мальва. Дивилася співчутливо на п’ятнадцятирічну школярку. Те, що вже жило у ній, було звичайно-незвичайним, таким, як і в решти щасливих жінок, майбутніх мам. Але в тих щасливиць трубочками, клітинками, спорами попадала в тільце маленького тільки любов, а в тієї малої… Ненависть? Ні, швидше — розгубленість.

Приходили в цей будинок й ті, вбиті горем, хто змушений був позбуватися дитини, бо… То називається — «патологія» плоду, позаматкова вагітність і теде, вичитала про це в Інтернеті, а насправді ненароджене маля і справді виглядало приреченим, загорнутим, закутаним у тінь. Не мало жодного шансу народитися, і причини тут були найрізноманітніші. Хворі батьки, що передавали власні болячки дитині, якісь незрозумілі-невідомі-незнані чужинські чи з минулого гріхи роду. Але найогиднішими для неї були так звані «гнійники», інтуїтивно знала, що то чужа зла воля, втручання недолюдей — прокляття, наслані лиха, сплановані, щоб нашкодити, заради якихось мерзенних чи матеріальних, чи моральних зацікавлень. Моторошно було дивитися, як ті гнійники хробаками-упирями клубилися навколо дитини всередині жінки. О, так — вони не дозволять дитині народитися.

Стрічалися тут і випадкові пані, що просто «помилково» завагітніли і доволі легко позбувалися світла. Так, кожна перервана вагітність — то випробування для душі, бо після цього навіть на найсвітлішій із них з’являлася тінь, душа марніла, і, ох, як нелегко, і довго доведеться жити, спокутуючи, залатуючи ту порожнечу, що виривалася в нікуди, разом з промінчиками світла. Мальва інколи плакала, коли дивилася на це, інколи щиро раділа, коли вдавалося врятувати вже, здається, мертве сонечко.

Найгіршим видавалося те, що вона не може ні з ким поговорити про бачене. Хто їй повірить! Батьки, певне, подумали б — донька перечиталася «Сутінків» чи ще чогось з тієї ж серії. Може, бабуся могла б її зрозуміти, та вона далеченько, на жаль. Ті, від кого йшло світло, реагували на неї, як і на решту людей, — щиро та доброзичливо, в очах читалася «готовність прийти на допомогу», недолюди шарахалися від неї мов від прокаженої, та й вони їй були гидкими, про що з такими говорити. Ті, що не зчитувалися, — вичікували, і вона підсвідомо не робила першого кроку, бо між ними, була певна, є такі як Люцина, а є й такі, як Остап (син Сварожий) чи Птаха, жінка в білому. Вона навіть втомилася за тих пару місяців чекання, її ніхто не чіпав, а вона жила очікуванням.

Мальва здогадувалася — вона зараз не просто спостерігає, вона — вчиться. Вчиться розуміти, аналізувати, що, як і чому з нею відбувається. Знала, напевно, що це тільки початок навчання. І, звісно, в неї має бути Вчитель. Здогадувалася хто. Це — вона, та жінка — Птаха, що колись принесла її, Мальву, і «подарувала» батькам, врятувавши від когось чи від чогось.

Інколи Мальві здається, що вона особисто знає цю жінку. Чи може доросла людина пам’ятати момент свого народження? При здоровому глузді — ні, а при нездоровому? Хоча момент її появи в родині теперішніх батьків, говорить про інше. Але й це не все. Склала докупи всі особливі моменти свого життя, порівняла їх з розповіддю мами про Птаху. Намалювалася цікава картина.

Батьки щоліта залишали її на місяць у бабусі, коли наставав сезон ягід (чорнично-малиново-ожиновий), а згодом і грибний. Мальва з радістю приїжджала в Залютці. Хата бабусі, хоча й дерев’яна, та доволі сучасна, як на село. То все заслуга тата, майстра на всі руки. Двоповерхова будівля, у ній — модерна кухня з усіма новітніми прибамбасами: мікрохвильовка, кухонний комбайн, пралка, порохотяг, гаряча вода цілодобово, а ще — телевізор (плюс супутникова тарілка). Мальва мала власну кімнату, власну ванну кімнату і свій балкончик. Вода бралася з криниці, закачував її насос. Навіть не вірилося, що в такому сучасному оазисі може мешкати чарівниця. Бо то ж вам не хатинка на курячій ніжці, а простора сучасна вілла. Мальва вважає свою бабусю чарівницею: і її трави, і те, як та молиться щиро і як допомагає людям, — все про це промовисто говорить.

Бабуся Горпина стала для Мальви доброю подругою та класною пригодою в житті. Бабуся завжди розуміла її ліпше, аніж батьки, дивна поведінка онуки її не дивувала і не дратувала. Тож тільки у Залютцях у бабусі Горпини могла почуватися вільною, собою, не ховати свої дивацтва від світу. Хата бабусі край села, майже під лісом. Сусіди — старі сумирні люди. А товариство сільських дітлахів не дуже її цікавило, цього добра у Львові навалом. Набагато цікавіше розглядати бабусині трав’яні віночки, слухати безконечні казки, історії, бувальщини про всяку всячину. Чи не кожного дня до бабусі хтось приходив як не за порадою, то за ліками. І бабуся, о диво, ніколи в таких випадках не гнала малу від себе, навпаки — наче спеціально робила так, щоб Мальва залишалася поруч та слухала. Бабусин світ став для Мальви дверима в інший вимір, чи що, де все відбувалося за власними законами.

Той випадок трапився з малою Мальвою, коли їй заледве сповнилося п’ять. Того дня до бабусі Горпини прийшов настирливий вусатий дядечко. Мав маленькі колючі чорні очі, від його погляду Мальві робилося лячно. Бесіду з бабусею зачав з «медових пряників», та дівчинка бачила, що бабусі то зовсім не подобалося, а отже, і Мальві також. Із запопадливого загравання розмова раптом перетворилася на нудну та плаксиву. Тож мала нишком дременула надвір, подалі від жури, ближче до сонця. «Ми йдемо годувати маленьких курочок», — гукнула бабусі, коли та підвела очі на онуку, помітивши її рух в бік дверей. Бабуся в знак згоди кивнула, їй також той дядечко не подобався, але бабусенька дуже добра й ніколи нікому в допомозі не відмовляє, тож доведеться тепер помучитися з тим вусанем, принаймні вислухати. Мальва співчутливо зітхнула, вона могла вигадати собі курочок чи ще якусь забаву, а бабуся — ні, бо дорослі мають казати правду. Пізніше Мальва зрозуміє, що це не зовсім так. Але коли тобі лишень п’ять, віриш цьому.

Коли курочки були нагодовані, розбишака Петько, півень бабуні Ганки, що мешкала навпроти, загнаний у бур’яни, Мальві враз закортіло чорниць. У кухні на столі стояв повний полумисок, та до хати, при згадці про вусатого дядечка, повертатися не хотілося. А чом би не сходити до лісу і справді поласувати чорницями? «Бабуся забороняє самій йти в ліс, бо замала ще», — влетіла в голову мудра думка, та її відразу заступила інша, набагато цікавіша. Але ж вона далеко не піде, тільки скраєчку. Мальва сміливо рушила в бік лісу, тією самою стежкою, якою сто разів ходила разом з бабусею. Вона зможе, зуміє, це ж зовсім неважко. Спочатку здавалося — справді неважко. Вона доволі швидко надибала щедру чорничну посадку, а які ягідки росли на ній — солодкі, спілі, медові. І Мальва так захопилася збиранням спочатку ягід, а згодом і квітів, що незчулася, як заблукала. В лісі темніє доволі швидко, тож коли силуети дерев почали видаватися величезними примарами — злякалася не на жарт. Так, вона пробувала кликати на допомогу, пробувала і плакати — ставало ще гірше. З казок знала, що в лісі живе і вовк, і дикий кабан, і лисичка не завжди сестричка, тож здоровий глузд підказував, що в темряві не варто кудись пхатися, бо можна когось з тих персонажів випадково і надибати. Як каже бабуся та її казочки — ранок від ночі трохи мудріший.

У сутінках перечепилася через стару дуплясту сосну, яку майже вирвав з корінням вітер. Сосна мала велике дупло, в ньому легко могла поміститися п’ятирічна дитина і ще місце залишалося. Зазирнула досередини. Дупло було щедро встелене сухим листям. Зовсім не розмірковуючи над тим, а чи не живе часом у ньому хтось з диких і небезпечних лісових мешканців, втомлена дівчинка залізла досередини, згорнулася калачиком і міцно заснула. Її розбудили ранкова метушня та холод. Попрокидалося птаство, вовтузилася комашня в траві, загуділи джмелі та оси. Коли вилізла з дупла, то від здивування аж рот відкрила. Вона знаходилася поруч невеличкої, затишної, але й чужої для Мальви галявини. В сутінках вчора її не розгледіла. Мальва роззирнулася і заклякла — десь за п’ять метрів від неї стояла дерев’яна фігура з ріст дорослої людини. То був наче і стовп, але… Мальва підійшла ближче. Крім: «О-о-о-о-о!» — нічого і не сказалося. На його вершечку красувалася вирізьблена з дерева голова жінки. Довге волосся, зібране на потилиці та зачеплене чимсь схожим на серпик місяця-молодика, великі очі, маленький ніс, стримана посмішка на вустах. Жінка була мов жива. Тонка її шия переходила в дерев’яний стовп. Але не присутність тут серед лісу дерев’яної пані найбільше вразила тоді Мальву, бо в п’ять років до таких дивовиж якось байдуже. Здивувало Мальву інше. Майже весь стовп — знизу і аж до шиї жінки — був обв’язаний різнобарвними стрічками. Мальва відкрила здивовано рот і знову протягнула: «О-о-о-о!» Дівчинка трохи походила навколо фігури, розглядала її, гладила. Дерево на дотик здавалося теплим. Згадала бабусю, її привітну хатку, захотілося їсти та пити. Притулилася головою то стовпа та ладна була заплакати. Тоненька зелена стрічка, пов’язана на рівні очей, раз по раз від шарпання вітру зачіпала її обличчя. Мальва підвела очі на фігуру дерев’яної жінки. Та наче їй підморгнула. Подумалося, що то, певне, від голоду мариться. Але від того наче посміливішала і відв’язала від стовпа зелену стрічку, що їй дошкуляла. Та не довго Мальва тримала її в руках, пустун вітер різко шарпнув за стрічку, вирвав з рук, грайливо підхопив та й поніс кудись як пір’їнку. Мальва кинулася наздоганяти. Тільки вона наближалася і, здавалося, от-от упіймає стрічку — вітрисько знову підхоплював її і крутив у своєму танці, віддаляючись. Дивний то був вітер, бо вів її не будь-куди, а наче трохи захаращеною та добре помітною стежиною. Час від часу Мальві здавалося, що то і не вітер зовсім, а якась пані в довгій білій сукні веде її за собою, тримаючи за руку вітер. Пані посміхалася. За грою з вітром дівчинка незчулася, як побачила між гіллям лісових дерев знайомі обриси бабусиної хати. На стежині лежала зелена стрічка. Пустун вітер кудись запропастився. Мальва озирнулася, позаду за кущем глоду стояла чорнява жінка в білому, вона привітно помахала Мальві рукою і щезла.