Міцні сильні руки вихоплюють її. Куля зачіпає тільки краєчок рукава та ліву руку. Тріщить у вухах, несамовито захлинається плачем птаха Магура, і враз все закінчується.

Тиша.

— Не помирай, Пташко, моя кохана! Не помирай, — чийсь шепіт над вухом, наче знайомий і разом з тим забутий, чужий.

Відкрити очі несила. Птаха тільки слухає, як калатає його серце біля вуха, як сильні руки пригортають її і несуть кудись. Так затишно в тих обіймах, хочеться спати, і перед тим, як провалитися кудись у безодню забуття і потім отямитися на березі цієї води, Птаха вловлює запах, чомусь їй знайомий, — запах неба перед грозою.

Сиділа на березі білої ріки і пригадувала. Небо над головою залишалося таким же безжурним, чистим, волошковим, без натяку на хмари. Молочне плесо ріки за горизонтом плавно ставало небом, зливаючись з ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла ріка не шульпотіла хвильками, не хлюпала, як то зазвичай ведеться у річок, німувала. Дуби, сосни, клени, липи, горобина, ясени, кущі глоду, калини, терену, шипшини в лісовому вінку здавалися картинними, вони не шелестіли, не гойдали гілками, не перешіптувалися листям. Тут напрочуд легко дихається, але все здається якимсь не таким. Ні — воно найсправжнісіньке, але якесь таке, наче намальоване талановитим художником, що виловив мить і зафіксував досконалу красу на полотні.

Біла річка зцілила її, повернувши до життя. Знала, що навіть жива вода не рятує від такого лиха. Хтось приніс її в цей дивокрай та врятував. Той хтось стежив за нею, тому встиг вчасно. Ні. Він не просто врятував від забуття, він знав, як порятувати, зняти смертельне закляття з безсмертного, послане безсмертним, яке не знімає ніщо та ніхто у відомих їй світах. Хто він?

Думки перестрибували одна через одну, хаос панував у думках.

Де вона?

Знову задерла голову до неба. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. В Яровороті воно завжди сонячне. В цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Де вона?

Що за це за світ? Живий — і разом з тим не зовсім. Поки купалася у воді, дерев’яна скриня, єдина зачіпка, кудись щезла. Йшла вузькою смужкою піску босоніж, плаття висіло на ній рваними стьожками. Ліс закінчився, і перед очима відкривався безкінечний степ, вдалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево. Пагорб здавався зовсім лисим, без краплі домішок інших барв — чи то зеленого, чи будь-якого барвистого, квіткового тобто. Вже звикла, що під її ногами не чутно жодних звуків. Ноги самі повели до того горба. Підходила до нього все ближче й ближче і вже розуміла, що то не пагорб зовсім, а камінь. Великий, білий. Наблизилася зовсім впритул і вже могла добре розгледіти його окреслення. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу.

І Птаха все зрозуміла. Обімліла, зробивши відкриття. Впала перед білим каменем на коліна. Дивилася побожно на дуба, що ріс на тому камені, серце в грудях тріпотіло пташкою. Вдихнула на повні груди, перетворилася на Магурку і злетіла над каменем птахою. О, так! То не просто камінь. Це Алатир — священний камінь Творця, а дерево на ньому — то величне прадерево життя, біля підніжжя якого горить Живий вогонь, а під ним — Безсмертя душі людської заховано. Біла вода, яка її зцілила, — то вода Творіння, яка витікає з-під Алатира. Та ріка з’єднує небо та землю, беручи свій початок аж на молочній небесній дорозі, яку залишила священна корова Земун, Велика Берегиня. То вона позапалювала зорі-сонця ясні в безконечних світах, напоюючи Всесвіти своїм молоком. А Творець вдихнув у ті зорі і в ту дорогу Життя…

Птаха здогадалася, де вона. Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Але нікому це не вдається. Облетіла навколо дуба, не наближалася надто близько до нього. Могла нашкодити і Вічності, і собі. Опустилася на землю. Хотіла торкнутися рукою до Алатира. Чи насправді він такий гарячий, як про нього повідають, та й заразом хотіла перевірити себе. Але вчасно зупинилася на півдорозі. Бо якщо її сюди принесли напівмертвою, щоб врятувати від безвісті, то вже не для того, щоб вона зараз згинула. Чи була такою вже безгрішною, чистою, щоб не згоріти від доторку до каменя правічної мудрості, щоб прочитати його сторінки і пізнати їх? Ні, точно не була. Стриб, Мальва, Мара, Посолонь, світлі безсмертні, темні безсмертні, а ще світи, світи, світи… Ті, що від неї залежать, ті, від кого залежить вона, і багато, багато всього замішаного на ній, замішаного у ній. Чи стане ліпше комусь від того, що вона враз зникне назавжди, нехай натомість отримає велике знання від самого Творця чи навіть від Великої Берегині. Чи то добре знати все, тобто те, що знають вони? Зітхнула, відсахнулася від каменя. Вона і не хоче, для її душі ще зарано. Розвернулася і пішла геть. Камінь полегшено зітхнув. Робити вибір між всемогутністю та любов’ю так непросто.

«…І тут Зоря Червона прийшла до нас, як дружина благая, і дала нам молоко, щоб твердість і сила наша збільшилась вдвічі, бо Зоря звіщає Сонце…» — заспівав за спиною камінь. Птаха навіть не озирнулася на той спів, бо співало тільки в її голові, посміхнулася сама до себе. І встала мов вкопана. Камінь повернув їй сміх разом з другим життям, даючи ще один шанс на Безсмертя.

І знову йшла в бік білої води, не озираючись, не вдивляючись у небо чи під ноги. Птаха поверталася туди, де багато запитань чекають на відповіді, де ненависть та любов ходять, узявшись за руки, де її чекають і вірять у неї, де загублені шукають порятунку, а врятовані — мети. Вона поверталася. Бо з Біловоддя вело багато доріг, а в Біловоддя — жодної. Але той, хто приніс її сюди, знав таки дорогу, і вона відтепер, здається, також.

Третього дня Мальву розбудив знайомий запах, пахло по-домашньому затишком. Відкрила очі, біля неї сиділа жива-здорова Птаха і… О, диво! Посміхалася. Мальва кинулася їй на шию:

— Жива-жива! Пташечко моя люба! Він не вбив тебе.

Птаха гладила по голові Мальву, чуючи що та починає шморгати носом.

— Тихо-тихо, дівчинко! Бідна моя, намучилася. Я мушу просити пробачення за те, що раніше тобі все не розповіла. Якби то зробила скоріше, то, може, й нічого не трапилося. Якби я знала, то… — Учитель Посолонь переповів Птасі про те, якою втомленою, наполоханою, розгубленою, переляканою Мальва потрапила в Яроворот. — Чутки про мою смерть, Мальвочко, дуже перебільшені! Тихо! Не плач. Ти ж сильна дівчинка. Хіба сильні плачуть?

Мальва, шморгаючи носом, відповідала:

— Плачуть, Птахо, ще й як ті сильні плачуть, особливо тоді, коли надто довго були сильними.

— Розумниця! — Птаха посміхнулася на такі мудрі слова своєї учениці. — Ну, не плач, сильна моя. У нас багато роботи.

Мальва стривожено витріщилася на Птаху:

— Мене переслідують слуги Мора. Яроворот у небезпеці. Ми повинні і будемо захищатися! Еге ж?

Птаха підступила до круглого вікна. Подивилася на небо.

— Ану ходи сюди.

Мальва звелася з ліжка, чемно підійшла до Птахи.

— Глянь на небо, дівчинко. Нічого дивного не помічаєш?

Небо було волошкове, без натяку на хмари.

— Воно чисте, де ж поділися оті вісники-хмари? — Здивовано стенула плечима. — Ти уклала мир з ними, з ворогами, з тими, хто тебе ледве не вбив, але чому?

Птаха дивилася на Мальву сумно та трохи втомлено.

— Запам’ятай, сонечко. Поганий мир завжди ліпший, аніж добра війна. Але це, на жаль, тільки перемир’я. Темні вважають тебе своєю, по праву кровної належності, а тому…

— Офігіти! — невдоволено забурчала Мальва. — Я їм не знамено перемоги. Це ми ще побачимо.

Птаха в знак згоди кивнула і перевела розмову на інше:

— Як зараз чуєшся, Мальво, після Вчителевого трійла? Він гарно відновлює сили.