Зазирнула в ті очі і… І побачила там спотворену вивернуту душу недолюдини. Що зробила ця жінка зі своїм життям, як його спотворила? Баба Валя стояла перед сімнадцятирічною дівчиною перелякана та безвладна. Чіпкі очі малої не відпускали. А Мальва дивилася на неї і розуміла, що не може також відірватися зараз від того видива та страшного знання, яке вперше відкривалося перед нею. Навіщо та жінка добровільно це вчинила із собою? Чи вартує примарне щастя такої заплати?
Миготять, мов кадри кінофільму, уривки чужого життя, складаючись у дивну й гірку історію. От перед Мальвою молода Валюшка, котра за розподілом після закінчення технікуму попала до Львова. Валюші подобається місто — після закіптюженого та насупленого малесенького Єнакієвого воно здається казковим, наче зійшло з картинок бурдівських журналів. Поселили її в гуртожитку, разом ще з трьома такими ж молодими спеціалістками, забезпечили такою-сякою роботою, технолог на кондитерці, зарплата невеличка, та й цього нерозбещеній матеріально Валентині вистачало цілком. Трішки заздрила дівчатам-співмешканкам, яким допомагали і грішми, і харчами батьки. Валька ж з багатодітної сім’ї (шестеро братів та сестер), мама — прибиральниця в школі, тато — шахтар, що любить зазирати в чарку і половину своєї зарплатні завше пропиває, списуючи все на важку працю. Злидні ніколи не виходили з їхньої хати. Тож родина згадувала про старшеньку доньку та сестру дуже рідко, як і вона про них. Батьки були щасливі, що позбулися одного зайвого рота і що дитина не клянчить грошей.
У гуртожитку завжди звикли усім ділитися, слово «чуже» тут рідко вживалося, натомість «наше» — то майже молитва. Валюшка мала і модні туфлі на високих підборах, хай одні на весь поверх та все ж, і модне ситцеве платтячко півкльош, це вже на кімнату одненьке, а в кімнаті їх четверо, і хустинка-газівочка французька на шию. І ти розпускаєш своє розкішне довге руде волосся й біжиш щасливо з дівчатами в кінотеатр «Київ» на індійське кіно, мріючи про таке ж кохання і про можливість стати, бути, перетворитися на незаконнонароджену доньку якогось раджі, чи в Стрийський парк у кінотеатр «Львів» на «Фантомаса», і все це на останній сеанс. Або йдеш на Високий замок на печені кури, а потім ви до ранку гуляєте парком і співаєте-співаєте-співаєте, і вам тоді підспівують і хлопці з фабрики, і небо, і місяць, і тоді тобі здається, що вам належить цілий світ, ну принаймні маленька його частина, та, що світиться-мерехтить там внизу, біля підніжжя Високого замку.
Стрімко біг-спотикався-йшов час. Подруги виходили заміж і переїжджали жити до своїх коханих, хто вертався додому, хто перебирався в сімейний гуртожиток, хто в інші міста, села, народжували дітей, розлучалися. А Валюшці не щастило — кохання не приходило і все. Відчувала себе наче обділеною. Кавалерам подобалася ця рудоволоса неприступна гордячка. Не один зітхав сумно, отримавши відкоша. Валюшка ж вперто виходити заміж за абикого не поспішала. Чекала того, єдиного, відкладаючи вбік сумніви, гіркоту. Одного разу її сусідка по кімнаті Галюся, чи не єдина зі старої компанії, яка залишалася незаміжньою, привела до них молодого юнака.
Валя тільки раз глипнула на хлопця й обімліла. То був той, кого вона чекала всі ці роки, не виходячи заміж за обіцянки, казкові слова та великі гроші. Красивий чорноокий Василь, інженер з окремою квартирою і постійною львівською пропискою, був не таким, як усі її кавалери, був геть іншим, наче з іншої планети. Валюшка слухала його розмови-оповіді та мліла від щастя. Серце шалено калатало у грудях від кохання та жаги. Але він був байдужим до неї. Бо кохав Галюсю, малу, кирпату, сіру мишку, її так і називали навіть у очі, «наша Мишка-норушка — Мишка-Галюська». А чим вона ліпша від Валі? Навпаки, в усьому програє. І зовнішньо, і розумом, і як господиня. Ні борщу зварити, ні вареників до ладу зліпити. Зате писала якісь там божевільні, дивні вірші та вечори проводила з книжкою біля вікна, раз по раз витріщаючись у нічне небо. А що там можна розгледіти? Місто зі своїми вогнями заступало зорі, та Мишка щось певно таки там бачила, бо замість тортів пекла для коханого вірші. І те вариво-печиво, схоже, Василю дуже смакувало.
Як Вальку замучило те кохання! Знала — без Василя не житиме. А у Гальки з Василем справи йшли до весілля. Ходили обоє щасливі, окрилені. І чим щасливішою ставала Мишка, тим більше марніла та гибіла Валька. Перестала спати, перестала їсти. Вночі й собі пробувала дивитися у вікно на небо, але нічого, крім чорного провалля, розгледіти так і не змогла. І одної ночі з того провалля до неї наче хтось чи щось промовило: «А якби з Мишею щось сталося, Валентино, то Василь став би твій. Тільки твій!» Гнала ту думку від себе, а та назирці за нею блукала, навіть вдень, і не відпускала.
Валя ходила з Василем та Галкою в театр, в кіно, на побачення, на які Василь приводив для Мишиної подруги своїх приятелів-холостяків. Валя хлопцям подобалася, хлопці Валі — ні. Від тих сватань ставало ще гірше.
Одного разу в поїзді, коли поверталася в плацкарті з Донецька до Львова, відвідувала батьків та братів-сестер в Єнакієвому, підслухала одну цікаву розмову, що чулася з сусіднього купе. Дві немолоді вже пані між собою говорили втаємничено про те, що закохати у себе людину можна і се дуже просто зробити насправді, бо то приворотом називається, а якщо маєш суперницю, то можна і відвернути. Але найкращий і найдієвіший спосіб позбутися конкурентки — замовити смерть, тобто зробити заговір на кончину суперниці. Пані, яка на тому всьому розумілася, звали Люциною. Валя вдала, що спить, якось соромно було в це встрявати на людях чи розпитувати. А вранці, коли збирала свої речі, під подушкою знайшла клаптик паперу — номер телефону пані Люцини.
Зателефонувала.
Дивною виявилася та Люцина. Не захотіла вона за свою послугу грошей. Валюша пропонувала всі свої заощадження — гроші збирала на дублянку та зимові чоботи, а ще у неї от-от квартальна премія. Якщо й цього замало, то вона позичить, а їй дадуть, вона знає — дадуть. Люцина у відповідь криво посміхнулася, витягнула з гаманця хрустку новеньку сторублеву купюру, підпалила і кинула в попільничку. Мить — і від клаптика паперу залишився тільки попіл. Валюша аж затерпла від побаченого. Люцина ж солодко посміхнулася, зазираючи Валюші в очі.
— Гроші, любонько, то попіл. Колись зрозумієш, чи є в них хосен.
Люцина захотіла взамін геть інше… Коли говорила про шопту того особливого, то ледь помітно щирилася й раз-по-раз хижо посміхалася. Так, Валя швидко погодилася з ціною, вважаючи Люцину божевільною дивачкою, а себе — сучасною та розумною. Ще в дитинстві, спочатку в садочку, а згодом і школі, втовкмачували дорослі дяді й тьоті, і тато з мамою не заперечували, що ані Бога, ані душі нема. Тож прибабах Люцинин, яка за свою послугу захотіла частинку душі, вважала за розіграш (кожен в тому світі дуріє по-своєму). Чомусь не хотіла собі пояснювати, як можна словом заговорити на смерть, бо тоді, певне, мала б відповісти собі ще на одне питання — чи Бог та душа існують.
Коли Мишку-Галюську на цвинтарі закопували в землю в білій фаті та білому платті нареченої, на похорон зібрався весь гуртожиток і вся кондитерська фабрика. Водієві на зелене світло в центрі міста відмовили гальма, Галька померла на місці. Василь плакав-тужив на могилі коханої… І раптом, то для всіх було таки несподіванкою, через три місяці одружився з Валею…
Коли так легко йдеш на зговір з тими, хто торгує такими послугами, то дуже просто зробити це і вдруге, і втретє. Спочатку то вважаєш важливим — заради кохання, заради коханого. А потім… Заради квартири, дефіцитних товарів, доброї посади, здоров’я, ліків. І все це в тебе тепер є. Чи майже все. Бо раптом той, кого ти вчора обожнювала, виявляється лишень звичайним обивателем-блазнем, плаксієм, який вірші любить більше, аніж тебе, і він не здатен через свої якісь там дитячі хвороби дати тобі дитину, а скиглить і стогне в стилі ретро, і ти платиш пані Люцині ще трішки, щоб його від тебе забрали. І нарешті ти щаслива, бо вільна. Статки, чини, багатство, гарний чоловік (красень та ловелас), який через пару літ тобі теж набридає, як і перший. Потім буде ще й третій, четвертий, кого хотіла — того і мала… Що хотіла, то і мала. Благо, «банк» повний і пані Люцина жива-здорова. Колишні оті дешеві «одні туфлі» на високих підборах, єдині на поверх та біленьке ситцеве платтячко півкльош з часом стали здаватися сном. Бо теперішня реальність поважного заступника директора фабрики Валентини Іванівни стала виглядати геть по-іншому — Чорне море, Середземне, золотий пісок, пальми, шепіт хвиль і коханців. Але, але, але… літа підкрадаються так нагло і вже старість стоїть на порозі та витріщається на тебе. Бо вічного життя тобі ніхто ж не обіцяв, а душа… Криниця майже порожня, і дріб’язковість раптом перетворює тебе на хвору, змучену життям потвору, з висушеним серцем.
