- Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо - не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива - крий Боже!

- Та хто її сюди покликав?

- Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.

- А що Марта?

- Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.

- Ходім же до родички несподіваної. Де вона?

- Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.

Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю - за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста - як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:

- Чого треба? Звідки? Пощо?

- Та прийшов, - кажу, - свою Марту одвідати.

Вона як вискокне з-за стола:

- Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.

- Як за жінку візьму, то й навчу.

- За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.

- Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.

- Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.

А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю - яка була вона бліда і яка радісна мені!

- Марто! - кажу їй. - Кого мені слухать - скажи? У вас нові люди, нові норови.

- Яка була я, - одказує, - така й тепер.

- Підеш ти за мене?

- Піду.

- Ох, нещаслива дитина! - заголосить родичка. - Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх...

А Марта стоїть коло мене, мовчить.

- От попович Кряжевський тебе вподобав - він тебе посватає.

- А, - кажу, - як вже маєте кого, то, Боже, щасти!

Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.

- Бувайте здорові! - кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею - ловить.

- Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? - промовляє Марта.

- Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!

- Так ти мене покидаєш? За що?

- З кращим буде краще!

- Скажи, за що кидаєш?

І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.

- Прощавайте, Марто!..

А вона за мною:

- Постій. Справді кидаєш мене?

- Справді! Прощавай!

А вона таки знов, і вхопила мене, і припала до мене.

(Далі бракує кількох сторінок оригіналу - більшої частини V розділу).

Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу - що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя... А жили, терпіли... Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю - без думок одпіваю.

В нас нового попа наставили, - він і досі править там, - досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки... Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна - біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна, вона зараз як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.

Я таки був при службі - співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться... Хрестини і похорони мішались із собою - мені ні вмерти, ані народитися... Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду... А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився - нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна - усе в світі.

Одного разу впала мені у руки книжка стара Лукаша-покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати, - попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида-царя, і я з ним разом замолив і заблагав: «Дай мені крила - привітаю птицею по горах».

Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая - вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко... Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями... Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене в’язано, а я йому - що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи: гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля...

Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі; пригадалося те першеє: мандрівочка веселая, так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав: «Пригадуй! пригадуй! пригадуй!» - «Дарма, дарма, - кажу собі, - я стратив своє щастя, та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся...» Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився, і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк, проскакуючії та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму, виглядаю, викликаю - приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан, він тільки на мене подивився. «Де?» - знов кажу йому, знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: «Нащо тобі?» - «Я, - кажу, - здалека, за ділом приходжу, - пустіть мене до його». - «За яким ділом?» - питає. «А єсть таке в мене до його діло - пустіть». - «Не можна». - «Чому ж не можна?» - «Він спить». - «Розбудіть», - прошу, а він мені тільки на те промовив: «Ступай назад у своє село!» - засміявся і став дивитись у другу сторону. «Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?» - «Добре, зажди!» - «А чи він довго всипля?» - «Довго», - каже. Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом; травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки - важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора - начеб під брамою стихав. Келії біліли округи двора, - квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить - хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли... Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.