Один до мене підскочив: «Звідки та пощо?» Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. «Що? що? як?» - і ціла зграя чорних ряс, як ворони, злетілися - білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали як на одпочинок - питали усі.

Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. «А хто його зна, хто він такий, - одказував служка. - Каже, діло єсть; його преосвященство обудилися, питають: «Що там у вас?» Я й кажу: от такий і такий чоловік. «Веди його, - каже, - сюди». От я й веду». - «А що він, веселий устав?» - питають голосів скілька. - «Дуже веселий», - одказує служка. «За кого питав? Що казав?» - «Ніколи тепер, ніколи», - одбивається служка, - а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.

Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік - без сил, без моці, - а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?

- Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.

- Добре, добре, - перебив. - А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?

- Я роду козачого... - Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.

- Шкода твоя, - каже нарешті. - Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток - вже підовчених... Ні, ні, тебе прийняти не можна.

- Змилуйтеся, - кажу, - прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!

- Може, Адам козак був, а? - питає він, регоче і втішається.

- Прийміть мене, не губіть! - кажу і благаю. - Я хочу вчитись - прийміть-бо мене.

Він сміється і з мене втішається. А в мене вже в очах темно, в ушах дзвони гудуть, язик не говорить - німіє. Я усе його прошу та благаю.

- Звідки се такий узявся! - каже він. - Чи в вас усі такі там у селі? А піп у вас який? Яка попадя?

Я почав розказувати, який в нас піп і яка попадя.

- Та я його знаю, знаю! - сміється він. - Я знаю вашого попа! Він в семінарії лічити не вмів навіть гроші...

- Тепер вивчився!

- Вивчився! Приход, мабуть, багатий? Оце дурневі-то гриби ростуть у кошику!

- Здається, і розумних Бог не обіжає в вас, - кажу оглядаючись. Зареготав і весело сам округи себе озирнув.

- Що ж, хоч б’є його попадя? - питає.

- Ні, - кажу, - попадя в його смирна.

- Та, може, хоч він її б’є?

- Ні, не чув.

- Оце вже вечірня йде давно, - озвався служка, що, стоячи у кутку при дорозі, слухав і дивився, - спізнитесь...

- Та вже спізнився, - хутче, хутче, давай мені хустку! Он вона, давай мені камилавку - ось вона.

Та й ринувся у двері, як поток.

- А що я? що ж мені? - питаю, підбігаючи за ним. - Візьміть мене хоч служкою...

- Іди в ченці постригайся - ченцем будеш, ха-ха-ха-ха! Ге-ге, не хочеться проміняти світові розкоші на чернечу службу, га?

- Нічого, - кажу, - нічого, можна. І ченці людям їсти рибу помагають!

Він аж за боки взявся - втішався.

- Вечірня одходить, - промовив знов служка.

- Та ні, я ще поспію, поспію, - нагодуй його, - каже киваючи на мене, - він ще мені розкаже багато... Ха-ха-ха-ха-ха! Добре його нагодуй і горілки дай! Ха-ха-ха-ха-ха!.. [2]

Тут-то вже, брате мій, життя пішло миле! Тут мені кожна світу стяжка мінялася на ганьбу мою. На мене вже дивилися скоса. Я не мав права вчитись, як другі, я, нікчемний служка, було, собі обманом та зрадою запобігаю яку книжечку і читаю уночі, вкравши в економа свічечку. Потім стали мене лічити за безумного: любила молодь зо мною побалакать, поглядаючись межи себе та моргаючи. А я усе своєю дорогою йшов, я не спинявся... То юродством своїм, то хитрістю я дійшов, що було мені вільно до усіх уходить у кімнату, усякі книжки брати. Такеньки я року вижив - усіх вершки хапаючи, путаючись у чужих мислях, мішаючись у своїх власних... А все ще стремивсь кудись, все ще мені світ мигтів.

У рік той вістка була од Марти... Мені вже здавалося, що я її забувати став, коли й приходить од неї посланець з Тернів, як його теперки бачу: хороший, молодий, веселий парубок, і голосом дзвінким своїм мені каже:

- Переказує вам Марта своє вірнеє слово.

- Яке?

- Іди, - мовляла, - до його і скажи йому, коли схоче він, я до його прийду, - нехай скаже, я сама до його прийду.

А я йому одказую:

- Скажи їй, що нам не одна дорога судилася.

Веселий парубок осмутнів і вийшов од мене тихо.

А я, братіку, по слові своєму, я багато ночей не всипав. Важко було. І скажу вам, не дуже розважають розумні мислі, як коли серце болить.

Ще й друге мене горе душило: роки йшли та йшли, а я усе служкою, а я усе крадькома - то почитаю, то послухаю. Докучило людей тішить собою, пішов я знов до найбільшого. Пішов я до нього після ночі безсонної, голова була несвіжа, душа вражена, і не знаю вже і сам, нащо я йому багато дечого наговорив... А на другий день мене вигнали. Не скажу, щоб дуже мене сеє зажурило, - вийшовши у поле, вільніш зітхнулося мені, і сказав я собі, що розумна голова повинна вміститься на кожному камінці, який доля підсуне.

Годі, кажу собі, годі за дурних людей побиватися! Хай їм усе добре! Нехай мене оплакують, а я їх відрікаюся! Потішивши свою грішну душу такеньки, розважився трохи...

Згадав я тоді і Марту... Чоловік завсіди гониться за щастям і хоч ніколи його не дожене, то з ока не випускає.

Повернувся я знов у свою хату. Нудно, пусто, трудно мені, одинокому і самотньому. Самотність тая часом бува не заласна добрим людям, бо часом не велико-то їм думок догідливих подає, коли голова на плечах свіжа.

Тоді з великого свого нуду почав я по ярмарках блукати, по чужих селах тинятись. Піп на мене гнівався за таке гуляння і за те, що я йому з богомілля просвирку не приніс, а його попадя не хотіла на мене і дивитися.

На одному ярмарку на Петра я стрів макухинського попа; за попом і попадя йшла, за попадею попівни, аж шість, усі тричі рябенькі.

Я попу уклонився - він мене пізнав.

- А що? - пита мене піп.

- Та нічого, - одказую.

Піп задумався. Попадя на мене подивилася пильно. Попівни скупчилися за матір’ю - тільки їх чорні брови мигтіли із-за неї.

- А що діти наші? Чи здорові? Чому не приїхали у ярмарок?.. - пита в мене попадя.

- Не знаю, - кажу, - чому вони се не приїхали - ярмарок славний.

- Тільки усе дорого - правлять за все, як за батька. А ви де се досі пропадали? По що ходили у К.? Де се ви пропадали?

- А хіба мене хто шукав? - питаю.

- Та місце єсть на дяка... Пожалуйте до нас, то й поговоримо, а поки що ходім по ярмарку вкупі. Торг красний. Ходім! Ідіть! - каже на попа і на дочок. Усі за нею пішли.

Попадя усе до мене говорить та й говорить - така стала добра, хоч її до рани приклади, тільки мене одпустила, душу на покаяння, як ми попали між крамниці.

Я пробрався просто у Терни. Цурався роки, а тепер гнав через гори, і рови, і долини, і струмені, якби хутче достатись. От і Терни, от і садок, де прощались колись на три місяці... Чудно мені тільки, що усі стежечки позаростали травою; малина достигла, і кетяги ягід червоних притемніли, осипались - де ж молодая хазяйка буває! Я у двір уходжу - у дворі оттакая кропива шумить; в будиночку віконечка попричинені... Пусто, глухо - і серце моє похолонуло»...