- Тимоше! Тимоше! - кличе мене. - Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!

Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:

- Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій - одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш - зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай - ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку - буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце - ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба...

Я слухаю, ключ приймаю... Тоді знов вона цілувати стала.

- Не лякайсь, - вмовляє, - не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!

Чую - хочуть мене одвести од неї... Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.

Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба... Мене вхопили двоє молодиць попід руки - тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти... Хто мені горішків, а хто бубличок... Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам... В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли... Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують... Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.

Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся... От згадується мені одна молодиця - з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. «Ото постигається з кимсь завестись», - було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила - за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить - лає: «От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!» Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: «В сироти радніші хліба шматок однять!» То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, - їсти, бо сирота!

От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, «бо нікому більш, - мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю». Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче - так само.

Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні - пшениці, ячменю - пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо - дивимось, щоб не сполохать.

- Дядьку, - поспитав я раз у Лукаша, - у вас хто вмирав?

- Як?

- Мати вмерла, батько...

- Ні, я їх не пам’ятаю - малим був. А жінка в мене вмерла.

- Як вмирала, що вона вам сказала?

- Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.

- Як? Нащо?

- Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?

- За що не любила?

- Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився - того не знав.

- Що ж, - довідуюсь, - недобре ви жили? Сварилися з нею?

- Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.

- Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов...

- Мене, сину, ноги не несли, - каже, - ані до неї, ані від неї.

- Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?

- Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: «Добрий ви чоловік, - каже, - а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!»

- А ви що?

- Я нічого - що ж я?

- І вмерла?

- І вмерла.

- Скучали за нею?

- Скучав...

- Отець-мати її усе знали?

- Я їх після весілля ніколи не бачив - далеко живуть.

Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав - та тим собі й тішився, а я... мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато - так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково... от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно... наче я нічого не знаю, наче дурний.

- А що се ти, любий, зажурився? - питав мене Лукаш.

- А так чогось нудно! - одкажу йому.

- А се буває так, - скаже на те Лукаш, - се бува так і знов перейде.

Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, - у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами - нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися... Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто... І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов... удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.

Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.

- А се вже там чужі землі, - туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.

Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки - і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.

- Піти б мені у світ, - кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.

Лукаш теж всміхнувся.

- Оце! - каже.

- А піти б мені справді у світа, - говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.

- А що се тобі усе світа на думку навертаються?

- Та хочу йти в світа.

- По віщо ж ти підеш?

- Так собі... а може, й по добру науку...

- Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові... і таки дивного нічого мені не траплялося...

- Дарма, - кажу, - мені, може, що й трапиться... Дещо побачу на свої очі... Піду, - кажу, - піду...

- Не ходи, Тимоше! - І став мене відмовляти: - Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш... і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.

- Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув - а піду!

- А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.

Я взяв торбинку на плечі та й пішов.

Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю...

Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.

Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.