- А як другий небіж трапиться?

Він взявся за бороду і подумав.

- Ні, - каже, - ні, другого небожа в неї нема.

Трохи помовчали. Далі піп питає мене:

- Де твій рід і який твій рід?

Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові - зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю - важко ступала, очі чорні, бистрі - так вона їми і впивалася в християнина.

Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців - превелика, мабуть, хазяйка в домі.

- А вже оженився? - питає вона мене.

- Ні ще, - кажу їй.

- А ти звідки? Де рід твій? Який?

- Я з Савлуківки.

- А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!

- Та я буду хутко женитись.

- А є вже на прикметі в вас?

- Є, - кажу, - в мене на прикметі.

- От як! А хто се така?

Я кажу.

- А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала - молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь... Не знаю, яка з дочки хазяйка... коли б краща! Та не сподіваюся - се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька... Оце, було, молодими та важимось на вагах - так вона була легесенька, як сухе перце... А дочка?

- Дочка доброго здоров’я, - кажу.

- Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.

Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни - аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:

- Се мої дочки - маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря - втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася - третя моя дочка, а там вже пішла мілкота...

Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок - і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить... Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.

- Ну, йдіть собі, - каже вона дочкам.

Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:

- Чи вподобали моїх дочок?

- Аякже! Дуже гарні в вас дочки!

- А яку краще од усіх вподобали?

- Усі, - говорю їй, - усі в вас дочки гарні.

- А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?

- Сама найменшичка - що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.

Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.

- Ви хочете на дяка стати? - спитала мене попадя, узявшись у боки.

- Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку...

- Се не батюшкове діло, - перебила.

Батюшка кашлянув, - мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.

- В нас сім дочок на відданні, - промовила попадя. - Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку - і місце ваше буде.

- Та я вже заручений, - кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.

- Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш... женихів зовсім нема... он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати... Я надію усю покладаю на се місце... Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків... А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця... Терновський піп вбогий і дурний...

- То прощайте, - кажу, - дякувати вам за ласку і добрість вашу!

- Щасливо! - одказує попадя. - Як роздумаєтесь, то приходьте.

- Прощайте, батюшко, - говорю попу.

- Бувай здоров, - прощається піп, - кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.

Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.

На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий... Я лежу у траві й не повернусь. «А, - думаю, - коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!» Буря втихла ік світанню - тоді я заснув.

А прокинувся - голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть... Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго - сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.

Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав - далі вже не пам’ятаю, що було, - кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.

- А що? - спитав я в Лукаша.

- Та, слава Богу, - одказує він мені, - видужаєш тепер хутко.

Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями... та чи згадати усе?

А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати... На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.

Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: «Ще порадимось».

Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, - мені хотілось якнайхутче у Терни - там ради пошукать...

На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.

Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.

- Здорові були!

- Звідки Господь приніс, милості просимо! - говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.

- Я, - каже, - з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.

- Що се сталося? - питаю. - Що там таке?

- Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.

- І дуже слабий?

- Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.

- Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?

- А се ж я затим і прийшов до вас.

- Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.

- Вмер, то й вмер. Усі вмирають, - се вже відома річ, - чого ж метушиться?

Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.

Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.

- А що, Гапко, - питаю, - чи живий ще?

- Де там, голубе мій, - одказує плачучи. - Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.

- А Марта?

- Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.

- Яка? Звідки?