- Оце гость скучав сам, - каже Гапка та й побігла, набігці говорячи: - Мені дуже ніколи.

А у мене в очах усе тільки кружки, кружки червоні… здалося мені, що Марта втікати од мене хоче.

- Куди ж ви втікаєте? - питаю. - Заждіть трошечки

- Може, ви не знаєте, - промовила вона до мене, - що я вас не хочу. Мене не слухають.

Очі в неї сповнені були слізьми.

Я зовсім сторопів, та, шануючи себе, прибодривсь і одказав їй:

- Я й сам такеньки думаю.

Вона на мене подивилась. Очі тихі, ясні і проникливі та й каже:

- Чого ви до нас приїхали? Ви мене не знаєте, а приїхали сватать. Вам усе, мабуть, рівно, яка у вас жінка буде, а я так не хочу. Я до пари собі хочу.

І стоїть проти мене, і говорить, наче жалує.

- Та ви, певно, когось вже обрали собі - так ви й кажіть!

- Ні, ще нікого. Я ще нікого не знаю.

- А чого ви шукаєте для вподоби? Кого вам треба?

- Я не знаю... Когось, до кого моє серце приляже...

- А чому ж до мене ваше серце не приляже? - жартую, а в самого на серці миші скребуть лапками.

Вона нічого не сказала.

- Я од вас поїду, - говорю їй, - а поки ви мене не жахайтеся - я чоловік смирний.

Вона тоді підійшла до мене ближче і каже:

- В вас нема роду?

- Нема, - говорю, - нема в мене нікого!

- Ви хочете в Макухи на дяка чи ви там бували? Які там люди? Чи гарно там?

- Не знаю. Та мені усюди гарно: де не прийду, то женуть!

Старий прийшов і радіє, що ми вкупі з Мартою.

- А в нас хутко празник, - каже він, - побачиш, як наша молодь гуляє.

- Не побачу - мені вже час додому їхати.

- Зостанься на празник! - говорить старий.

- В нас дуже весело у празник, - промовила Марта. Я на неї глянув, і вона дивиться на мене і додає:

- Зостаньтесь!

Зостався я. Марта од мене не втікає, сідає близенько. «Не буду я нічого казати!» - думаю і порішаю собі, та тільки що стрів її саму і говорю їй:

- Підете ви за мене?

- Піду! - одказала вона.

Нас заручили. Весіллю бути поклали у місяць.

Старий сів листи до попів писати, а Гапка почала вивішувати на сонце кожухи й кунтуші, а ми з Мартою вкупі... Небагато ми й розмовляли з нею: «Добридень!» та «Добривечір!», а славно було нам тоді! Що було говорити? Об чім питати? Було тільки подивитись у вічі одно другому. Сидимо, було, з старим і з Гапкою; старий щось давнього пригадає - з лихого або доброго, Марта на мене дивиться, наче каже: «Чуєш?», наче питає: «Знаєш?» Чи Гапка що-небудь свого розкаже, - вона любила усе про дурнів розказувати, - Марта сміється і все-таки на мене дивиться. Я пам’ятаю, що була одного разу велика буря. Гапка запалювала перед божничком свічечки, старий читав молитви голосно, ми, притихлі, сиділи рядком з нею...

Давно вже пора мені додому їхати. Попрощався я. Старий мене іконою поблагословив. Гапка обвісила мені на шию торбу з книшами, як жаловану шаблю, проводила мене за ворота. Марта мені кланялася. Іду я коло свого воза попід садком, і так моє серце ниє, як у некрута молоденького, коли з високих черешень уявилася Марта. Я до неї кинувсь, схопив за руку, як зловив, а вона говорить:

- Щасти вас, Боже!

- Піждіть, - кажу, - потривайте!

- Коли ж вернетесь? - пита мене.

- У місяць вернусь.

- Добре, вертайтесь у місяць.

- Як ви зо мною веселенько прощаєтесь, - кажу їй, - аж і мені любо!

- Се щоб ви веселі повернулись!

- А як не повернусь?

Вона до мене:

- Чому?

- А хто ж його тепер зна чому? Ви хутко мене забудете?

- Як вже забувати, то треба хутко; тільки я не забуду.

Повернувся я додому. Лукаш стрічає і в вічі дивиться, питає:

- А що? А як? Бачу, - каже, - бачу, що ти веселий, - мабуть, усе гаразд?

А я зітхнув: я сподіваюсь, що вже смутніш від мене і в світі немає!

- Що ж не говориш? - пита Лукаш. - Діло не вийшло? Вже попівна, мабуть, віддалася?

- Ні, - кажу йому.

- За тебе не пішла?

- Пішла. Я заручився.

- Заручився! Що ж вона? Охотою йде?

- Іде охотою своєю.

Тоді він став питати, чи молода, чи гарна, і як мене стріла, і як мене проводила, - слухав усього пильно, радувався, а все-таки нарешті осмутнів і задумався.

- Коли так, то будеш щасливий, - говорить мені, - знаєте, говорить, от як часом некрутові говорять: будеш полковником.

Пішли ми з Лукашем завістили батюшку - батюшка теж радіє. Я прошу за той лист до попа у Макухи, він сів лист писати. Макухинський піп доводився нашому родичем - небожем у других. Почула Павлютиха - прийшла на мене подивитись з глечиком у руках, дещо в мене поспитала і сказала:

- Дивись, який став! Як получчав! Бач, радується!

Вона зараз завважила, що Лукаш трохи смутний, і спитала його:

- Чого се ви сторопіли? Чи ніколи не чули, що люди женяться?

- Молодий такий дуже, - одказав їй Лукаш.

- То що? Ще й не такі молоді женяться - бува, такий жениться, що куди не піде, то забуде, що жонатий.

Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи - не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.

- Батюшка дома? - питаю в неї.

- Дома.

- А як мені його побачить?

- Ви пощо прийшли?

- Я до батюшки лист маю од його родича.

- Увійдіть!

Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік - тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов - вибачайте - сам дідько з превеликими рогами - жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге - рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. «Дочки, мабуть», - думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.

Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:

- Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.

Сказавши, піп сів.

- А що ж ви мені, батюшко, скажете? - питаю його.

- Та що ж! Воно б і можна...

- Можна?

- Можна, да вже другий на тому місці...

- Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..

- Аякже! Обіщався - сього відрікатись не можу!

- Та як же другий?

- Попадин небіж трапився - у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою... Тобі треба заждати.

- Чого ж мені, батюшко, ждати?

- Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.