Литмир - Электронная Библиотека

– А я тобі хіба не любий?

– Ні.

– Зовсім?

Гелена з презирством відвернулася.

– Диви не прогадай! Одне твоє слово – і врятуєшся.

– Яке це слово: про те, куди подався мій любий Степан, – або про те, що ти мені все-таки любий?

Іван поглянув на дівчину з надією, що несподівано спалахнула у серці, й невиразно промимрив:

– Я щось неодмінно придумаю – одне твоє слово!..

Та в очах Гелени не було нічого, крім презирства:

– Ні, Йване, навіть не сподівайся. Я кохаю лише свого Степана і не зраджу ні його, ані себе. Де його знайти, не скажу. Бо не знаю. А якби навіть знала, то нізащо б у світі не сказала! А так кажу: шукай вітру в полі – таке моє слово! Тебе ж зневажаю як останнього пацюка. Що ж до московитів, то це вовки люті: вони не випускають свою здобич. Мене не випустять, тебе не випустять теж. Смерть твоя недалечка, ти це знай, Іванчику, – просто знай… і живи з цим далі… якщо тільки зможеш жити!

– Гелено!..

– Коли зараз мені судилося вмерти – помру: мабуть, така моя нещаслива доля. І краще померти, аніж хоч би слово ще мовити…

Відвернулася Гелена, міцно замружившись. І хтозна, які картини проносились перед її внутрішнім поглядом. Іван же очікував, що вона порушить мовчанку, – але марно!

Тут нарешті й московити з пагорка озвалися:

– Ну что, казак, призналась она, где искать гетманского посланца? Аль полтыщи червонцев тебе и не нужны вовсе?..

Похнюпився Іван і сказав лише:

– Нет, не созналася… Делайте с нею, что хотите, бо со мною и говорить больше не сбирается.

– Эх, казак, казак, – один з московитів хвацько підкрутив вуса, – да знаешь ли ты… да и она знает ли, что мои солдатики сей же час с ней сделают, ежели она языка своего поганого не развяжет?! Да я прикажу токмо…

– От и наказывай солдатам своим, бо мне с нею не сладить, – сумовито зітхнув Іван.

– Потому не казак ты, а баба! По всему видать, баба! Га-га-га-а-а!..

Обидва московити заіржали немов огирі, засміялися й солдати-охоронці. Іван же повісив голову, немов побитий собака, та відійшов подалі – до одинокої осики, що стояла далеко від лісу, немов розвідник, що випередив основний загін. Там опустився на коліна, потім на землю і закляк, заткнувши руками вуха, щоб не чути жахливих зойків та волань…

* * *

– Эй, казак, подымайся – едем назад, что ль!..

Він ошелешено позирнув на кінного московита, перевів погляд на солдатів, що всміхалися якось сито й задоволено, і далі – на непритомну Гелену, яка лежала горілиць на тому самому пагорку. Мовчки підійшов, зупинився біля дівчини, роздивляючись «роботу» солдатиків: дуже бліда, тіло вкрите величезними синцями та саднами, розбиті губи, колись коралово-червоні, а тепер коричнево-сизі, міцно зціплені зуби, широко відкриті очі, колись волошково-сині, а тепер блякло-скляні, в очах назавжди застигли біль та безумство… І – кров, що тече по ногах, стікає на сиру землю…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

15
{"b":"211554","o":1}