Але хіба ж і сам Іван із задоволенням не кинув би Степанове серце красуні Гелені під ноги?! Кинув би, ой кинув!..
Тільки не візьме вона від нього нічого – ні його серця, ані Степанового.
Бо має вже під ногами все!
Отакі вони підлі, сатанинські створіння – дівчата…
І хоча струмок аж ніяк не нагадував бурхливу Ятрань, впав Іван на коліна на його бережку, занурив розпечене гнівом та соромом лице у чисту крижану воду – і стояв так, доки не оговтався.
А коли випростався та звівся на ноги, то відчув, що образ красуні Гелени змінився іншим – якоюсь жахливою примарою із зовнішністю, що лише віддалено нагадувала колись милий серцю, а тепер ненависний образ. Це була не дівчина й не жінка – якесь страхіття у лахмітті, вкрите жахливими рубцями та кривавими ранами.
Бридкого видіння все-таки не вистачило, щоб загасити у серці відчайдушну жагу помсти. Тоді Іван уявив, як колишнього його товариша Степана страчують сотнями різних способів водночас. На серці ще трішечки полегшало. Іван відійшов від потока, впав на залиту літнім сонечком галявину й замислився.
Отже, якщо складена безвісним невдахою (як от він!) пісня так точно описує усі його невдачі, то може, у пісні ж міститься також відповідь щодо його подальшої долі?! Мабуть, що так!
Степ широкий…
Шабля…
Люлька…
Сивий коник…
Так, відтепер його шлях лежить на Запорізьку Січ і тільки туди – на дніпровський острів, де збираються такі ж сіромахи, як от він! Колись Іван мріяв потрапити туди разом зі Степаном, проте тут, очевидно, їхні шляхи розходяться: багатим та заможним личить служити у почті самого гетьмана – це не для бідних; незаможній же голоті місце на Хортиці – це не для багатих!
Більш того, раніше Іван якось не надавав великого значення спробам гетьмана Яна Мазепи закріпачити голоту. Не він перший намагався зігнути шиї вільних козаків ярмом кріпості, не він і останній. Нічого з того не вийшло – ну що ж!.. Але тепер Іван раптом усією сутністю своєю відчув небезпеку власного становища: а що, як гетьманський указ раптом набере чинності… і він, вільний від народження юнак, опиниться нікчемним рабом або в Степана Раковича, або в його батька, або найгірше – на подвір'ї в самої Гелени?!
Та ніколи, нізащо в житті не стерпіти подібної ганьби!!!
Та й навіщо терпіти?!
На Січ, на Січ – тільки там зберігається острівець жаданої волі!..
Отже, йшли вони разом із Степаном, ішли, а тепер розбіглись у різні боки.
І все. І край.
Втім, хто сказав, що запорізький козак не здобуде собі слави власною шабелькою?! Ким були предки Гелени Каплі та Степана Раковича – либонь, такими ж безрідними незаможними відчайдухами, як недоук Іван Богданович. І що, хіба ж не змогли вони звеличити себе і рід свій?!
Господи Боже правий! Ти ж створив усіх людей однаковими, отже, всім дав однаковий шанс – з низів здійнятися до самих вершин!!! Або ж навпаки: впасти на дно найглибшої прірви життя, щоб уже остаточно загинути там у безвісті. А якщо так, то він, сирота Іван Богданович, негайно ж візьметься за виправлення свого життєвого шляху… і шляхів цих двох підлотних зрадників – Гелени Каплі та Степана Раковича.
Нічого, нічого! Негідник Степан вирішив відкласти весілля з Геленою на цілий рік… Навіть більш ніж на рік – адже зараз літо, а чесні християни грають весілля восени. Отже, попереду цілий рік і три-чотири місяці. Строк довгий! Степан цього не розуміє – але ж за рік і три місяці багато чого може статися. Ой багато…
Тому – на Січ, на Січ! Нехай Степан записується у сердюки, нехай служить у гетьмана – ще побачимо, де служити краще! Тим паче…
Іван потягнувся, хруснув усіма суглобами й нарешті посміхнувся із справжнім задоволенням – уперше за сьогодні. Як добре, що він підслухав дещо цікаве у перший же день перебування в маєтку Раковичів! Сотник – цей старий хрін – було запідозрив його, мало на гарячому не спіймав, та він вчасно од вікна відскочив подалі й удав, що давно вже спить. Але ж дещо почув!!! І колись використає почуте.
Е-е-е-ет…
Іван навіть присів від несподіванки. Очі його хижо звузились, ніздрі ж, навпаки, роздулися. Здається, придумав! Нарешті доля всміхається і йому, безталанному…
Отже, Степан має рід багатий і славетний, батька з маєтком і достаток? І на службу до гетьмана поступити збирається? Ну що ж… Якщо дуже-дуже схотіти, можна Степана всього цього позбавити.
А може, й не тільки всього цього, а заразом з усім – і коханої Гелени…
Саме так!!! От тоді вони будуть на рівних: дівчина або Іванові дістанеться – або ж нікому з них. У будь-якому разі, не в змозі втамувати пекучу жагу кохання, Степан звідає таких самих пекельних мук, яких звідав сьогодні вночі Іван.
Тут одне потрібно – терпляче почекати. Півроку, рік, два – немає великої різниці. За стінами академії спудеї не відчували духу небезпеки, яким сповнилося повітря тут, у провінції. Між тим, діставшись із Києва сюди, Іван майже одразу переконався: це ж саме відчувають всі тутешні жителі! Останні навіть гостріше – недарма ж бо старий сотник мав занадто відверту розмову з сином… І немає значення, хто на кого нападе і хто з ким воюватиме – українці Гетьманщини з українцями Підляшшя, Август Другий і Станіслав Лещинський, імператор Петро і король Карл. Головне, що війна станеться обов'язково! А під час війни…
Та хтозна, як там усе повернеться! Війна пожирає одних і звеличує інших. Треба лише вловити момент, щоб схопити перемогу за руку, – і тоді весь світ точно опиниться у твоєму кулаці! Отоді й побачимо, хто пустопорожній хвалько, а хто справжній герой! І хто чиє серце до чиїх ніг кине! І загалом, до чиїх ніг варто кидати серце й весь білий світ…
Іван підвівся, вже впевнено, не хитнувшись жодного разу, повернувся до струмка, нахилився, вмився студеною водою. Мовив, недобре посміхаючись:
– Ну що ж, дякую тобі… річенько моя Ятрань! Течи собі, течи. Я ще повернуся… Повернуся переможцем!..
Підвів очі до неба, спробував зорієнтуватися й визначити, де знаходиться дім Семена Каплі, а прикинувши приблизний напрям – широким розмашистим кроком попрямував у протилежний бік.
Ще декілька годин тому він був найщасливішим у світі закоханим юнаком, упевненим, що має найкращого у світі товариша. За ці ж години звідав нестерпного болю та пекельних мук – бо кохана дівчина жорстоко насміялась над ним (хоча й довела, що водночас побоюється його – і небезпідставно!!!), а найкращий друг виявив бажання кинути його серце під ноги цій недостойній дівці.
Поганий день: бідолашний сирота Іван втратив одразу і кохану, й товариша. Зате винайшов дещо взамін – чітку мету у житті та розуміння, як діяти надалі. Й головне: ні Гелена, ні Степан, ані Степанів батько не знали того, що Іван бодай щось підозрює! Це давало юнакові безперечну перевагу. Тож він був би найжалюгіднішим невдахою у світі, якби не використав цю свою перевагу – обізнаність щодо думок і дій затятих своїх ворогів.
Лишилось єдине – трішечки почекати.
А потім діяти…
Глава з
Рецепт від сердечного болю
Паулю здалося, що до кімнати на деякий час проникла іззовні крижана вогка тиша дармштадтської ночі. Навіть дровини у каміні перестали потріскувати, хоча малесенькі язички полум'я продовжували лизати їхню обвуглену поверхню.
– Ваша милосте… – нарешті насмілився подати голос юнак.
– Чого тобі?..
– Ваша милосте… Чи не зробите мені ласку, сказавши…
Дуже кортіло спитати: «Кого Ваша милість зраджували протягом життя?» – проте з безмірної поваги до графа (а його повага все ж таки лишилась безмірною, попри почуте зізнання) Пауль мовив трохи інше:
– …хто саме зраджував Вашу милість?
Рипнуло крісло, Великий Магістр трохи повернув голову у бік юнака, скосив око і пробурмотів крізь стиснуті зуби:
– Ну вже точно не ти, хробачок…
– Ваша милосте!!! – Пауль кинувся на коліна, припав до руки Великого Магістра, що покоїлась на підлокітнику крісла, і палко припав щокою до його тонких пальців, холодних та надзвичайно білих, немовби уся кров у жилах принца давно перетворилась на молоко. – Ваша милосте! Ну, як Ви могли таке тільки…
