– До того ж, їх шестеро – це тобі не один підпоручник! Це вшестеро більша катівня, вшестеро більша наруга.

– Як смієш казати мені таке?! – обурилась нарешті дівчина. – А ще ж козак… Козаки одвіку захищали слабких, берегли старих, жінок, дівчат і дітей, а ти!.. Ти!..

– Не я…

– Кажеш, вони, московити?

– Так.

– Брешеш! Брешеш, собацюро!

– Гелено!..

– А хто відшукав мене в Батурині посеред різанини?! Може, теж московити?!

Відсіч виявилась такою несподіваною, що Іван розгубився.

– От, мовчиш! Бо у тій кривавій різанині мене знайшов саме ти, упізнав навіть у цьому лахмітті…

– А навіщо ти перевдяглась?! Навіщо проміняла свої строї на це дрантя…

– Бо намагалася сховатись від тебе.

– Від мене?

– Так – сподівалася, у лахмітті не впізнаєш.

– Та я б тебе де завгодно й у чому завгодно пізнав…

– Бачу.

– Але навіщо тобі ховатись?!

– Бо ти переслідуєш мене. От і у стікаючому кров'ю місті, у самому вирі кривавої різанини знайшов! Іване, навіщо це?! Краще б дозволив померти одразу… А так… Навіщо було тягти сюди? Навіщо, Йванчику?..

Почувши давнє ласкаве звертання, він потроху отямився й, сумно наморщивши чоло, мовив якомога лагідніше:

– Щоб ти трохи охолонула, відійшла від пережитого і спокійно зізналася: де переховується Степан?

Болісна посмішка скривила гарненькі коралові вуста. Гелена покивала головою, зітхнула:

– Іванчику, ну подумай добре: де б іще бути Степанові, як не поряд зі своїм господарем – гетьманом Яном Мазепою?! Він же у його почті служить…

– Правду кажеш. Але ж Степан залишив почет за гетьманським наказом.

– Звідкіля ти знаєш?

– Бо коли я покидав табір Яна Мазепи, то сам бачив…

– А-а-а, ти покидав гетьмана? То ти – зрадник, Іванчику!..

– Цить, дурепа!!! Не смій таке мені говорити!!!

– О-о-о, як ти розхвилювався, – Гелена знов криво всміхнулася. – Отже, я вгадала: ти навмисно зрадив гетьмана…

– Нікого я не зраджував! – крізь зуби процідив Іван. – Я полишив його табір разом з іншими запорожцями, бо нам не видали обумовлену платню. Це гетьман Мазепа в усьому винен: обіцяв заплатити – як раптом виявилось, у нього грошей нема…

– Знаєш, Іванчику… – дівчина зробилася дуже серйозною. – Колись запорожці боронили рідну Украйну не заради дзвінкої монети, а заради самої Украйни, заради народу нашого. Заради козацької честі, зрештою.

– То побрехеньки, Гелено. То лише красиві легенди, що зосталися в думах, які сліпі мандрівні кобзарі співають темним селюкам.

– Але ж у думах тих – правда! Правда, Іванчику!

– Якщо навіть так, то правда ця давно вже мертва.

– Коли мені судилося побачити смерть цієї правди!.. – Гелена схлипнула від напруження й закінчила: – Коли мені таке судилося, то краще після цього померти, бо лихі часи настали. Тож нехай віднині на нашій розореній землі живуть самі лише лихварі та зрадники, очі яких не бачать нічого, окрім золота.

– Нічого окрім золота, кажеш? – Іван аж скривився. – Тобі легко казати. Ти ж багачка, і Степан Ракович – єдиний син батька-сотника. Тож вам ніколи не зрозуміти незаможного безбатченка, який змушений…

– А-а-а, то ти усе це з-за грошей затіяв?! – Гелена зневажливо відвернулась, уп'ялась поглядом у вкрите низькими сірими хмарами небо, до якого дерева простягали обідрані від листя віти.

– Не з-за грошей, а тому, що ненавиджу всіх вас, зарозумілих заможників…

– То це, по-твоєму, я зарозуміла?!

Бідолашний Іван лише очі відвів та пробурмотів:

– Ні, все перемінилося. Ти навіть вдяглась у це дране лахміття… Тепер ти стала такою самою, як я – незаможною. Тепер ми рівні у бідності нашій… кохана моя Гелено!

– Що-о-о?! «Кохана», кажеш?!

– Так, пані мого серця, – продовжував Іван, тим не менш не насмілюючись поглянути на дівчину, – я кохаю тебе. І саме тому не насмілився б учинити будь-що зле проти тебе. Це зайвий раз підтверджує, що полюють на тебе московити, не я…

– Йване!..

Стільки ненависті було в цьому короткому вигуку, що він нарешті наважився підвести очі на дівчину.

– А от ти, немилосердна – ти не кохаєш мене.

– Я тебе ненавиджу, – крізь зуби процідила Гелена. – А кохання… Їдь собі у Московію, яка тобі рідніша за рідну землю, знайди там рівну собі та й милуйся, кохайся з нею досхочу!!!

– Але ж колись ти розмовляла зі мною зовсім по-іншому – мило й лагідно. І я мав надію…

– Я розмовляла з тобою так, бо не знала, що замість серця в тебе – купка гною. А кохала і кохаю одного лише Степана, ясного мого сокола, за якого ладна померти.

– Померти ти завжди встигнеш, – «заспокоїв» її Іван. Гелена здригнулася, зіщулилась. – Але спочатку скажеш, де його шукати.

– Та чом се ти впився у мене, ніби той кліщ?! Кажу ж тобі, шукай його біля господаря, якому він служить віддано… на відміну від тебе, жалюгідний найманець.

– Віддано?! Кому – гетьманові?! Пхе!..

В голосі Івана було стільки зневаги та презирства, що Гелена мимоволі здивувалася і пробелькотала неслухняними губами:

– Так, віддано…

– Дурний він, Степанчик твій, ой і дурний же! Бо якби розумним був, то віддано служив би тобі, а не якомусь там Яну Мазепі, припадав би до ніжок твоїх струнких, а не возив би бозна-куди гетьманські листи. От який він дурень! І підлабузник – бо вислужується перед гетьманом. А про тебе й не думає подбати. Листи… Та пху!!!

– Ти такий впевнений щодо листів?..

– Кажу тобі, що, полишаючи табір гетьмана разом з іншими запорожцями, на власні очі бачив, як Ян Мазепа підкликав до себе Степана Раковича і передав якогось важливого листа. Степан же вклонився низько і почав уважно вислуховувати гетьманський наказ…

– Ти був там, чув сказане Степанові…

– Ні, не чув! Тільки бачив здалеку.

– А ж я не була й не бачила зовсім!..

– Але ж коли тебе знайшли у Батурині, в тебе було послання від нього…

При цих словах Гелена зашарілася: адже тримала Степанового листа попід серцем – на грудях, і коли клятий підпоручник розірвав її лахміття, лист впав на землю. На її нещастя, ґвалтівник помітив це і хоча прочитати листа не зміг, проте побачив Степанів підпис, а тоді закричав, що знайдено слід небезпечного злочинця Раковича, за голову якого призначена винагорода – п'ятсот червінців.

От тоді їх і помітив Іван: налетів на підпоручника, збив його з ніг дужим ударом у скроню, і в ту саму мить, коли Гелена вже радісно молила Небеса, сподіваючись на скоре визволення, намотав на кулак пшеничну дівочу косу, притягнув її просто до штабу московитів і кинув під ноги ясновельможного князя Меншикова разом зі Степановим листом. Так і притягнув – без плахти, в одній розідраній зверху донизу спідній сорочці, зовсім не давши прикритися…

Потім був цілий тиждень у холодній, постійні допити… Й нарешті цей безглуздий похід під конвоєм далеко за межі міста. Але ж тоді, у Батурині, він навіть не дав їй ані хвильки на те, щоби прикрити сором… і всі це бачили…

Пресвята Діво, за що?!

– Ну, чого мовчиш? Хіба це неправда?

– Що?..

– Степан написав тобі листа. Хіба це неправда, питаю?

– Правда. Але ж ти сам читав його – там немає жодного слова про те, куди він збирався їхати.

– А на словах тобі хіба нічого не передавав?

– Ні. Писав лише, що, виконавши гетьманське доручення, на зворотному шляху заверне до Батурина. От я й чекала там…

– Але ж ти перевдяглася! То може, ти зовсім не від мене у такий спосіб ховалась, а Степанові знак якийсь подавала?!

– Кажу ж: не хотіла вирізнятися з юрби інших нещасних, яких твої товариші-московити різали, немов отару безсловесних овець.

– Навіщо?

– Бо краще лягти у сиру землю разом з усіма, ніж жити з ганьбою. Якби я не вбралась у лахміття, мене б убили не так скоро, як інших.

– Тобі й без того подарували цілий тиждень життя.

– Бо мене угледів ти, шуліко.

– Ні – бо ти Степанового листа зберегла! А треба було знищити.

– Зі словами коханого на серці й помирати легше.