-Я добре запам'ятав лице того "ванюшки-куфайника", котрий в мене стрілив! Малий такий, непримітний, як гнида,- каже він друзям. - Вилікуюсь, знайду його і вб'ю! А потім... Потім поїду в гостину до "Михася" ... Я сумую за ним ... То "Роберт" нас розлучив ...
В агонії він марив, кликав свого побратима, доки не перестало битися серце. Три роки ці хлопці були нерозлучними, ділилися навпіл одним сухарем і останніми набоями. Італієць і українець. Вояки УПА.
* * *
З першого вересня сорок четвертого року Антоніна Король знову відновила навчання у Львові. Нова влада перейменувала медичний факультет університету на державний медінститут. Довелося на деякий час припинити діяльність в ОУН, "залягти на дно". Цілу зиму вона не бачила Ярослава, не знала навіть, чи живий, Поступово туга за ним стихала, проте зустрічатися з іншими хлопцями не хотіла. Вчитель Войнилівської школи Іван Ясінський заходив декілька разів до них додому, запрошував Тосю в кіно, але вона вигадувала різні причини, аби уникнути його залицянь. Вчилася сумлінно й наполегливо. Їй навіть запропонували вступити в комсомол.
- Дайте подумати. Я не готова.
- Думайте, але не за надто довго, - сказав їй секретар факультетської комсомольської організації.
Такий поворот подій у її плани не входив. Після повернення з Праги вона потрапила в групу, де всі їй були незнайомі. Пpo її приналежність до Організації Українських Націоналістів знала тільки одна студентка -тернопільчанка Ліля Грабович. Дома Тося відшукала свій квиток юного оунівця і довго дивилась на фотографію шестилітньої давності. Потім загорнула квадратик голубого картону із золотим тризубом у вощений папір, поклала в залізну скриньку і закопала в непримітному місці.
"Нізащо не здамся ні на вмовляння, ні на погрози,- вирішила остаточно.- Мені з комсомольцями не по дорозі."
Коли її вдруге викликали на засідання бюро, то сказала:
- З комсомольського віку я виросла. Мені двадцять три роки.
- По статуту можна бути в комсомолі до двадцяти восьми.
- На початку серпня маю отримати лікарський диплом і направлення на роботу. Тоді й вирішу.
Випускні екзамени Антоніна Король здала по найвищому балу, допомогли знання набуті в Празі. Батьки купили відріз голубого шовку, а родичка пошила на випускний бал гарну сукню.
- Стефко,- звернулася пані Анастасія до служниці, - збирайся в дорогу. Відпровадиш Тосю в Мартинів до потяга.
Пан Юліан запріг коней у бричку, перехрестив і поцілував доньку, провів за браму.
- Щасливої дороги! Най тобі все вийде на добре!
Пізно ввечері служниця повернулася перелякана й заплакана:
- Пані поштмейстрова, ваша донька до Львова не поїхала. Коли ми переїздили попри ліс, то звідтам вийшли штири повстанці, підійшли до фіри і запитали панну: "Ви лікарка?" "Не зовсім, бо диплома ще не маю",- відповіла панна тим хлопцям. "Ідіть з нами. Пораненим потрібна медична допомога". "Я не маю при собі ні бинтів, ні ліків." "У нас все є, лише ви потрібні". Панна Тося злізла з фіри і пішла. Я чекала-м довго, аж стало темніти, і мусіла повернути сама додому.
Заплакала мати, захвилювався батько. Всю ніч у хаті Короля ніхто не стулив повік. Як тільки щось стукне чи загавкає пес, відразу всі біжать до хвіртки і дивляться на дорогу. Прийшов ранок, а Тося не повернулась.
* * *
Антоніна Король і Ярослав Мельник повінчалися влітку сорок п'ятого року в церкві села Грабівка. Перед шлюбом наречені пішли до сповіді. Покаялися в гріхах, прийняли святе причастя. Вінці над їхніми головами тримали "Докторка" і "Скала". Священик зв'язав їм руки білою шовковою хустиною, тричі обвів кругом престолу. Обмінялись обручками. Поцілувались. Дяк заспівав "многії літа". Все, як у добрих християн. На весіллі були тільки члени Крайового Проводу і частина охорони. Застелили вишитою скатертиною стіл у хаті лісника, повечеряли. Горілки не пили. То був час, коли повстанці суворо дотримувались обітниці спиртного не вживати. Пізніше, коли вороги загнали їх у холодні підземелля криївок, коли доводилося спати просто неба на сніговій перині чи в лісі на мокрій землі, тоді "сухий закон" відмінили.
- Нині наша шлюбна ніч, королівно. В бункер не можна, бо там повно хлопців. У хаті лісника якось незручно... Ходімо в поле! Вони втекли від охоронців і пішли межею поміж достигаючими житами. Простелили на землю брезентовий плащ. Тося зняла блакитну сукню, яка шилася для випускного балу, а пригодилась для вінчання.
- Зніми сорочку, Ярославе. Зазелениться від трави, потім і не відпереш. Люблю її, бо вишита дуже гарним узором. Ти завжди ходиш у вишиванці, Славчику, скільки я тебе пам'ятаю, і вона тобі пасує.
- Цю сорочку вишили мої мама, коли я вступив до університету. Мамо, мамо! Як би я хотів, аби ви були тут, поблагословили нас нині святими образами!
- Так, любий, ми побралися в підпіллю без батьківського благословення. Мої тато ніколи не простять, що я не віддалася за пана Думку і не виїхала за кордон. А я чекала цієї миті довгих вісім років!
Молодята лежали серед ланів і дивилися в зоряне небо. Десь неподалік у траві сюрчали цвіркуни, озивалася сонним голосом перепілка. Вітер тихо гойдав над ними житнє колосся. Здавалося закоханим, що лежать вони на дні казкового моря, а над ними котяться теплі, запашні хвилі.
- Кохаю тебе, Антоніно. Попри всі негаразди, попри горе та лихо я нині щасливий. Дуже щасливий! Дружинонько моя люба, притулися до мене!
Вона поклала русяву голову йому на груди, обняла за шию, а він покрив палкими поцілунками її очі, вуста, шию, руки ...
- Цілуй мене, Славку, цілуй! Кохай мене, мій соколе! Я - твоя навіки!
Літня ніч була такою невмолимо короткою, а кохання таким великим! Вони не встигли намилуватися, наголубитись, як серце того жадало. До сходу сонця мусили повернутися в криївку. А там не пригорнешся і не поцілуєшся, бо навкруги -люди.
* * *
Антоніна взяла собі підпільний псевдонім "Таня" і відразу ж засіла за друкарську машинку. Це її руками надрукована летючка в червні сорок п'ятого року за підписом "Команда УПА-Захід "Говерля", яка збереглася в архівах до наших днів.
"З хати до хати, з рук до рук!- друкувала "Таня", а в машинці западало "о", і їй доводилося двічі вибивати цю букву.- Українці! Гітлерівська Німеччина впала. За знущання над українським народом, за знущання над народами всієї Європи її стріла·заслужена кара. Катюзі - по заслузі. Та з упадком гітлерівської Німеччини війна не закінчена, бо десятки народів Європи стогнуть в найжахливішому сталінському ярмі ... Між так званими "союзниками" існують глибокі суперечності... Назріває нова війна... Це нова можливість для українського народу здійснити найсвятішу ідею - побудувати Українську Самостійну Державу... В цей важливий час ми за всяку ціну мусимо видержати в нашій визвольній боротьбі. Покажімо, що ми вміємо боротися так, як повинен боротися великий і зрілий народ! Хай живуть впертість і завзяття українського народу в боротьбі до кінця! Смерть сталінським окупантам та їх вислужникам!"
Антоніна друкувала, а перед її очима павук ткав свою павутину, як у поемі Лесі Українки. Вона твердо вірила, що колись таки Україна здобуде незалежність,потрібно тільки вперто і наполегливо йти до цієї святої мсти.
Дружина провідника усім сподобалась за ерудицію, інтелігентність, невтомну працю. Вона була водночас лікаркою, друкаркою, кухаркою, прачкою і стрільцем. Хлопці про неї казали:
- Наша невістка -на всі руки від скуки.
А "скучати" не було коли. Майже щодня - засідки, облави, бої. Ще ходили по селах переодягнені агенти НКВД і під маркою "хлопців з лісу" рознюхували, хто переховує ранених і хворих бандерівців, хто випікає для них хліб, шиє одяг тощо. Якогось дня піймали двох "гуцулів", які на околиці села Посіч розпитували в дітей, що пасли худобу, до кого вони можуть звернутися, щоб нагодували "своїх". Пастухи їм нічого не сказали, зате тихенько доповіли станичному. Їх затримали і привели в село. Жалюгідні й перелякані, стали вони перед грізними очима "Роберта".
