- Хто такі?

- Ми українські партизани.

- Які такі партизани? Своїх ми знаємо.

- Родом з Кавчого Кута. Відбилися від своїх. Були голодні ...

- Хто у вас командиром?

- Сотник "Сапер" із куреня "Хмари'',- відповіли обидва, не зморгнувши оком.

- Ваші псевда?

- "Панок" і "Гриньо".

- Здайте зброю!

- Її у нас відобрали ще при затриманню. Але ж це несправедливо, друже командире! Так зі своїми не поступають ...

Якимось десятим чуттям "Роберт" розпізнав, що це сексоти.

- Розстріляти!

- Що? І Як ви смієте!

Він більше наказу не повторював. Повернувся і пішов. Коли "гуцулів" поставали під стінку, вони в усьому зізналися:

- Пожалійте! Нас енкаведисти били ... Силоміць заставили з ними співпрацювати... Три місяці муштрували при Львівській міліцейській школі. Вчили, як себе вести, що чинити, що брехати ... А діяли ми неповний місяць. У селах Сихів і Корчумка Лісова здали владі двох зв’язкових і декількох ґаздів, які возили в ліс харчі ...

- Передати в службу безпеки! - був короткий наказ.

А по обіді хоронили хорунжого "Чорного" з чотирма стрільцями . Дали дві чоти як почесну варту при могилі. Повстанський капелан відправив польову службу Божу та панахиду. Знову був "апель" і коротка промова "Роберта". Він був добрим оратором. Слова лилися невимушено і западали в душу кожного, хто стояв у глибокій печалі на лісовій галявині біля потічка. "Таня" вперше була на таких похоронах. Вона зціпила зуби, прикусила губу, хотіла витримати, не заплакати. Але не змогла. Рясні сльози котилися з очей, а кожне сказане слово чітко карбувалося в пам'яті.

Спіть, хлопці, спіть.

Спіть, хлопці, спіть.

Про волю й долю тихо сніть.

Про волю й долю Вітчизни, -

Чи можуть бути кращі сни? -

тихо співали повстанці.

- На полі бою славна смерть ... Вони - безгрішні ... "Хто помер за братів своїх, той помер за мене", - сказав Господь ученикам своїм, - долинав до неї чийсь дуже знайомий голос.

І прийде день, великий день.

День щастя, радості й пісень.

І загуде свободи дзвін -

До вас ми прийдем на поклін ...

На ваших тихих могилах

Замає наш побідний стяг...

* * *

Медовий місяць проминув, як один день. Декілька разів молодята вибиралися з криївки на природу і віддавалися палким любощам. Розкривалися всіма клітинками душі й тіла, зливалися в єдине ціле, ставали, наче божевільні. Спішили жити. Байдуже, скільки того життя відпустила їм доля! Горіли коханням і згоряли самі, як зорі на небі. Від цього полум'я і зачали аж два життя одразу.

- Я вагітна, Славчику. Може, від тої першої ночі там, у житі... Вночі нам сюрчали коники, а вранці розбудили жайвори своїм співом. Пам'ятаєш?

Він цілував її, пестив, усміхався, а самого гризла тривога: "Невчасно... Дуже невчасно! З боїв не виходимо. Працюємо круглодобово." Хіба вагітній можна жити в підземеллі? Я винен. Не маю досвіду ... Бідна моя королівна. Бідна наша майбутня дитина. Бідні ми усі!"

Він і гадки не мав, що народяться двійнята - хлопчик і дівчинка. Яким щасливим подружжям вони могли б бути, якби інші часи! З перших тижнів вагітності в "Тані" появилась нудота, головокружіння, інколи вона непритомніла. Усі секретні, найважливіші папери військової округи "Карпати" проходили через її руки.

- Укази, накази, прикази! - глузувала сама з себе "Таня", просиджуючи за друкарською машинкою по десять годин поспіль. Були це відозви, летючки, шифровані радіограми... І "штафети", "штафети", "штафети"-десятки на день. А після важких боїв вона виконувала роль лікарки, медсестри, санітарки. Бували випадки, коли її, вагітну, вивертало при вигляді закривавлених, знівечених тіл. Все ж бралася до роботи, вилучала з ран кулі, бинтувала, тягала носилки, проводжала убитих в останню дорогу. Коли вагітність стала помітною, члени проводу заборонили їй займатися важкою працею. Якраз тоді й прийшла до них "Докторка", яка принагідно взяла на себе й роль кухарки. Стало вільніше.

У вечірні години Тося й Марійка любили співати повстанських та стрілецьких пісень. "Таня" дивувалася, що їх так багато. Спочатку робила записи в блокноті. За два місяці їх назбиралося три сотні, і вона махнула рукою.

- Всіх не запишеш. Таких пісень люди склали тисячі, - часто казала до подруги.

Повіяв вітер степовий,

Трава ся похилила,

Впав в бою стрілець січовий,

Дівчина затужила, -

починали жінки в два голоси.

В Марійки - сильний альт, в Тосі - ніжне сопрано.

А був то хлопець молодий,

Пора була кохати,

Він впав, як той сухий листок,

Повік буде лежати ...

До жіночих голосів долучалися чоловічі, і ось уже сумна мелодія заповнювала бункер, стукала в стіни, просилася на волю.

- Знаєте, яку я пісню найдужче люблю? "Рости, рости, черемшино'', - казала "Таня" і починала:

Рости, рости, черемшино,

Широко ся розростай!

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай!

Співали уста, співали очі, співало серце:

Ти, молода дівчинонько,

Про кохання забувай,

Бо я сиджу в криміналі*

За Вкраїну - рідний край.

Співали всі:

Україно, Україно,

Україно, краю мій,

Я за тебе, Україно,

Муки тяжкії терпів ...

- Слова нещодавно склав повстанський поет "Марко Боєслав", а хто мелодію придумав - невідомо.

- Ади я гадав, що пісня народна. Мелодія пречудова і слова дуже гарні!

"Таня" зустрічалася з "Боєславом" декілька разів у цьому ж таки бункері. Він приїзди в на засідання Проводу, привозив листівки, художню літературу і власні вірші. Врівноважений, інтелігентний, приємний у розмові , старший за неї на дванадцять років. Казав, що закінчив Станіславівську гімназію, вчився на правничому факультеті Львівського університету. Сидів у польській в'язниці, побував за кордоном. Видав декілька збірок поезій.

- Привіз вам часопис "Шлях перемоги", який започаткував першого травня сего року. Спеціально приурочив гострі статті до "міжнародного пролетарського свята".

- Вітаймо, друзі, крайового пропагандивного референта, який властиво є моїм першим заступником, - прихильно відрекомендував його "Роберт" членам проводу. - Схвалюю вашу працю і надіюся , що колись за неї вас нагородить вдячний український нарід.

Ніхто, навіть "Роберт" не знав, що народився цей чоловік у селі Боднарові, по сусідству з його рідною Бережницею, що його ім'я - Михайло, а прізвище - Дяченко, що він справді за свою журналістську та літературну діяльність буде нагороджений Срібним Хрестом Заслуги.

Головне командування за законами конспірації розмістило цих двох керівників у різних бункерах :"Роберта" - в Болехівському районі, а "Марка Боєслава" - в Богородчанському. Берегли їх. У випадку загибелі одного інший мав би його замінити.

* * *

Минали дні , тижні , місяці. Двадцять восьмого липня "Докторка" і "Роберт" відбули з куренем "Чорноти" в пропагандивний рейд на Перегінщину, а "Таня" залишилася в бункері під охороною "Левка" і "Скали". Більше місяця вона не бачила чоловіка і не мала про нього ніяких відомостей. Аж на початку вересня зв'язковий "Дуб" приніс радісну звістку:

- Вони повертаються! Вчора переправились через Бистрицю і стали табором поблизу Ямниці. Скоро будуть у Чорному лісі.

Зустріч була хвилюючою.

- Як ся маєш, королівно? Чи сумувала за мною?

- Ще питаєш! Цей місяць видався мені довжелезним роком. Бігме, Славку, що без тебе ніде й ніколи ся не лишу. А чуюся ліпше, як перше. Пропала нудота, дістала-м добрий апетит. Слава Богу, що ви усі вернули живими!