Я зачинилась у ванній (єдине місце, де можна усамітнитися в нашій квартирі), підібгавши ноги, зручно вмостилася на пральній машині, напарфумилась, накрутила будильник і стала думати про Ромка.

У Ромка сірі очі. Вони дуже пасують до мого сіренького светрика, особливо до бусинок. Цей светрик мені подарувала бабуся. Цікаво, як вона там поживає, треба буде зателефонувати. А то, не дай Бог, захворіла, я й не знатиму. Бабуся у мене класна. А я — свиня невдячна… До речі, та свиня з плямою на спині, котру бабуся купила торік, така смішна! Ой, лишенько, про що це я?!!!

Ромко, Ромчику, сонечко моє, я так за тобою сумую! Повернися, чуєш? Я все тобі пробачу. Це пусте, що ти нічого не тямиш у сінглах «The Moody Blues». Домовились — слухатимемо разом твій навіжений «Теаrs For FEARS». Обіцяю, я звикну до шузейдінгу, от побачиш! Я навіть бультер'єра твого полюблю. Це нічого, що він пошматував мої сандалі. Подумаєш — слина з морди тече на килим. Бр-р-р. І де ти тільки віднайшов таку потвору. Хвіст, наче в пацюка, морда, як у кенгуру, жере, наче динозавр. Виявляється, динозаври вміли плавати. Вчора по радіо казали. Ну та певно, тепер на динозавра що завгодно можна казати, однаково ж не перевіриш. Тьху. До чого тут динозаври. Не відволікайся! Ромко, Ромчику, динозаврику мій коханий!

— Що ти там робиш? — зненацька почувся голос брата.

— Як це — що? Купаюся!

— У холодній воді? А ну відчини негайно!!!

— Відчепися, будь-ласка, невже я не маю права на холодний душ?

— Знаю я твій душ! Востаннє попереджаю — відчини, бо виламаю двері.

Довелося відчинити. Якщо у вас є старший брат, ви мене зрозумієте. Одного дня він вирішує, що відповідає за всі вчинки своєї нерозумної неповнолітньої сестрички, і з того часу аж до глибоких сивин тягар братівської турботи висітиме на вашій шиї. Ми з братом — близнюки. Ніколи собі не пробачу, що він виявився на двадцять хвилин спритнішим за мене.

— Курила? — підозріло принюхувався «опікун».

— Ні, чесне слово!

— Вени різала?

— Не дочекаєтесь!

— Чим це так несе? — присікувався брат. — Та ти токсикоманка! Зізнайся! Що це у тебе в кишені?!!

Боротьба за парфуми була запеклою, проте недовгою. Пляшечка опинилася у братовій долоні, ковпачок — у мене, а півфлакону рідини — на його піджаку.

— Фу, — мотав він головою у різні боки. — Дихлофос? «Шахерезада»?

— Та ні, — я простягнула інструкцію. — Це приворотні парфуми. Тобі не потрібні?

— Щиро дякую! Зовсім із глузду з'їхала… — пробурмотів він і вийшов із ванної.

Я знову стала думати про Ромка. Щоб не відволікатися, зосередила погляд на гумовому хомуті, що обвивав трубу. Нещодавно у нас потекла труба. Цяпала вода. Брат був у від'їзді, довелося викликати сантехніка. Зателефонувала у ЖЕК. «Стривайте, я дістану із сейфа органайзер, подивлюсь, коли я вільний», — відповів мені на тому кінці приємний чоловічий баритон. Пан Мирон (так звали сантехніка) прийшов через три дні, ретельно оглянув каналізацію у ванній. Сказав, нічого не вдієш, все дуже занедбано. Доведеться міняти сифони, вентилі й кран. Склав список. Вода цяпала. Я купила різних прибамбасів на суму 100 у.о., заплатила п. Миронові за роботу свою бібліотекарську зарплатню і дуже тішилась, що невдовзі отримаю гроші від «Пост-шопінгу». Вода перестала цяпати. Опівночі вона очманіло засичала шаленим струменем. Приїхала аварійка, за десятку перекрила воду у підвалі. Потім з'явився п. Мирон, якому я телефонувала на мобільний телефон і наклав хомут. Сказав, скине інформацію на e-mail зварному, той прийде, як тільки звільниться. «Пробачте, що потурбувала Вас серед ночі», — виправдовувалась я тоді. «Нічого, — поблажливо посміхнувся п. Мирон, — робота у мене така: проблеми вирішувати.» А моя бабуся казала «купиш пляшку»… Ой, Ромцю, Ромцю, і чого тебе понесло в ту кібернетику, був би сантехніком — жили б по-людськи…

Затріскотів будильник. Сеанс магії закінчився.

Увійшовши до кімнати, я застала брата перед екраном телевізора. Він захоплено пожирав очима виступ шоу-балету Бориса Моєсеїва.

— Тобі це справді подобається? — підозріло поцікавилась я.

— Авжеж, — захоплено відповів він, не відводячи погляд від «голубого» маестро. — Ти поглянь, яка досконала пластика!

Усе зрозуміло. Мій брат — хореограф, і танці для нього — наркотик. А каже, що це я схиблена!

— Але тхне від тебе, — чхнув він. — Неповторний букет індійського сандалу та гнилої скумбрії. Ще й собі піджак увесь залив цими помиями!

З того часу минуло два тижні. Ромко не повернувся. Зате біля мого під'їзду я все частіше помічаю розкішний «мерс» пана Мирона. Тричі він передавав мені троянди через власного шофера. А одного разу запросив до ресторану. З піднятим комірцем чорного плаща до п'ят він був просто супер-герой голлівудського трилеру, але, нічого не вдієш — я паталогічно закохана у свого безпорадного, недоумкуватого Ромка.

Зате у брата проблеми, здається, серйозніші від моїх. Кілька разів на день йому телефонує Борис Моєсеїв (ми й гадки не маємо, звідкіля у нього наш номер!), пропонує роботу у своїй труппі. Квіти поштою надсилає. Цукерки, блакитних плюшевих ведмедиків. А 9 жовтня збирається приїхати до Львова власною персоною, начебто з гастролями. Уже й афіші по місту розклеїли…

— На чому я зупинився?

Він нарешті відірвав погляд від оголених ніг молоденької офіціантки і перевів на мого верхнього гудзика, який я ненавмисне забула застебнути. Ну, майже ненавмисне…

— Ви говорили про поклик природи, — нагадала я. — Той, якого не змогла простити вам колишня дружина.

— Справді… Знаєте, вона так і не збагнула силу основного інстинкту, котрий іноді робить наші вчинки некерованими, — продовжив він перервану розмову. — От ви, наприклад, як вважаєте: може людина подолати потяг організму, умовно закріплений протягом…

Цієї миті задзвонив його мобільний телефон, він галантно вибачився й вийшов із зали.

«Конфіденційна розмова, — майнула думка. — Не хоче, щоб я чула, як він розмовляє з іншою жінкою. Коректний — це плюс. Проте, виявляється, — бабій, а це вже мінус.»

Він повернувся за дві хвилини.

— Вам не було сумно самій?

— Ні, я обмірковувала ваші слова. І дійшла такого висновку. Потяг потягом, але ж ми люди, а не тварини, а тому маємо певні моральні засади, щоб…

Цього разу задзвонив мій мобільний. Він швидко вийшов із зали, вибачившись. Хотіла його спинити, проте не встигла. Усе ж таки дуже коректний чоловік — дав можливість потеревенити з подругою наодинці…

— Даруйте, але те, що ви зараз сказали — позиція дилетанта, — сказав він, вмощуючись на стілець. — Ваш скепсис мене не просто обурює, а й ображає! Адже кожен школяр знає про собаку Павлова…

— Стривайте, стривайте… Щось пригадую. Це та, що приходила до професора і просила: «Будь-ласка, увімкни світло, бо дуже їсти хочеться…»?

— Глузуєте! Ну гаразд, розповім вам про один науковий експеримент. Група нідерландських учених…

На стіні мелодійно забамкав годинник, сповіщаючи восьму годину. Мій співрозмовник якось дивно скривився, зайорзав на стільчику і вибіг геть.

— Перепрошую! — долинув його голос уже з коридору.

Дивний якийсь… Так негарно поводиться. Це ж наше перше побачення! Невже не можна було відкласти свої справи? Цікаво, що він там запланував на восьму вечора? Скупити контрольний пакет акцій підприємства, яке виготовляє контрацептиви? Тепер зачинився у туалеті і телефонує на біржу до маклера: «Бери усе!» Або, може, він бандит? Не зміг прийти на «стрілку» і тепер дає вказівки хлопцям по телефону: «Братки, в натурі, тріть базар без мене, бо я тут із лялею у кабаку завис». Хоча, ні… Яка там ляля, коли треба працювати. У них із дисципліною суворо — це ж не державна робота!

Шкода, усе так гарно починалося. Запросив до ресторану. Романтична вечеря, свічки на столі… Чого ж він так нервує? Стоп! А може, він — кілер? Як я раніше не здогадалась! Вийшов о восьмій, «зняв об'єкт», а тоді, мило всміхаючись: «Вам не було сумно?». Ну, звичайно, й алібі готове: «Розповідав панночці про експеримент нідерландських учених. Будь-ласка, вона може підтвердити. Про труп у фойє не чув, не знаю, не притягувався, не перебував…»