«Як це для кого, — скажете ви. — Звичайно, для чоловіків, щоб привернути їхню увагу, спокусити, вийти заміж і таке інше». Не поспішайте з відповіддю. Я також так думала колись, поки одного разу…

Якось ми з колегою-журналістом, готуючи матеріал про арт-моду, домовились зустрітися за філіжанкою кави з власницею одного львівського салону краси. В останню мить плани у мого приятеля змінилися, і я мусила вирушати на зустріч сама.

— Як виглядає та пані? — запитала я, щоб упізнати співрозмовницю.

— Нормально, — стенав плечима колега.

— Що ти маєш на увазі? Поясни, будь-ласка.

— Ну… Руки-ноги… голова… спідниця… Усе на місці.

— Це ж треба! Скільки їй років на вигляд?

— Не знаю. Десь тридцять-сорок.

Від цих слів мені стало гаряче. Нічого собі розмежування!

— Вона старша за мене? — обережно спитала я.

— Авжеж, і то набагато!

Ага, отже, не тридцять. Можливо, усі п'ятдесят.

— А зачіску яку вона носить? Довгу чи коротку?

— Здається, коротку. До плечей.

— Дуже добре. Може, ти ще й колір волосся пригадаєш?

Він напружено створював в уяві фоторобот.

— Блондинка? Брюнетка? Шатенка? — допомагала я.

При останньому слові він нервово здригнувся.

— Це як — шатенка?

— Усі відтінки каштанового, рубіну і махагону.

— О Господи!

— Ну, то як, пригадав? Ти ж учора з нею дві години спілкувався, невже не розгледів?

Обличчя приятеля знову стало заклопотаним.

— Блондинка? Ні, блондинку я б запам'ятав… Тоді брюнетка?.. О! Точно — брюнетка!

— Яскрава?

— Яскрава. Дуже.

— У що вона була одягнена?

— Щось хутряне. Таке саме, як на тобі. І ще…(згадав!) на ній була купа прибамбасів. Але не золото: якась бляшка й пластмаса.

Відтак, озброєна словесним портретом незнайомки, я вирушила на зустріч. І, щиро кажучи, до сьогоднішнього дня дивуюся, що, попри повну дезінформацію, все-таки змогла упізнати пані! Чому? Жодна (підкреслюю — жодна!)

ознака її зовнішності не збіглася з реаліями життя.

По-перше, зачіска. Якщо враховувати смагляву шкіру і смоляні брови власниці салону, то природній колір її волосся, можливо, і був чорним. («От бачиш, я дивився у корінь», — виправдовувався потім друг). Та це було колись, А того дня воно сяяло усіма кольорами райдуги, переливаючись, наче бензинові кола на калюжі. Основним тоном був, безумовно, «Пурпуровий дощ» від «Веллатон», — це видно неозброєним оком. А от над пасмами вона добре попрацювала (воно й не дивно — що ще має до роботи «салонна пані»?): відтінкова піна «Сілвер стар» по всій довжині волосся плавно переходила у колор гель «Аква блу» на кінчиках. І завершував картину спрей «Пейшн оранж» з ефектом металік. Дуже стильно!

Років їй було сорок п'ять із половиною, а то й усі сорок сім. Щоправда, ліфтинг і бездоганний макіяж матовим стіком ретельно заховали не лише кожну зморшку, а й саму думку про неї.

Тепер про «прибамбаси». Вони і справді були не золотими, але за ціною не поступалися жовтому металові. В ексклюзивних ювелірних виробах відчувалася рука справжнього майстра. «Бляшка» — не що інше, як капельне срібло, «пластмаса» — слонова кістка («Хіба у слонів не буває пластмасових протезів?» — захищався колега).

«Щось хутряне, як у тебе»… Знаєте, якби шиншилі натякнули, що вона схожа на зеленого мальованого кроля, то та горжетка загризла б мою шубу на місці.

Але навіть не це мене вразило найбільше. За словами друга, як пам'ятаєте, моя співрозмовниця виглядала «нормально». Він навіть розгледів, що у неї є руки-ноги. Проте поза увагою залишились: топ з еластичного оксамиту від Армані, замшева спідниця асиметричного покрою з в'язаними вставочками (не впевнена, але, здається, Труссарді), шифоновий шалик із ручною вишивкою і шикарні денімові чобітки-панчохи. Про французький манікюр і макіяж я вже й не згадую. Пахло від неї трьома краплинами хвилюючої ланкомівської «Поеми» (дві крапельки за вушками, одна на зап'ясті). Добре, що я не запитала у товариша про аромат, бо, без сумніву, почула б у відповідь: «Якийсь нудотний дезік».

— Як же тоді виглядаю я? — поцікавилась у нього згодом.

— О! Ти виглядаєш суперово. (Поясню: джинси, розтягнений від вух по коліна светр-самов'язка, схожі на величезні праски черевики плюс нестримне бажання нарешті вирватись у перукарню.)

Узагалі, за моїми спостереженнями, оцінюючи наш вигляд, чоловіки користуються лише чотирма словами:

1. «Нормально». (Коли ти вбрана вишукано, стильно, елегантно, без зайвих крикливих деталей і «наворотів»).

2. «Супер». (Коли на тобі класні фірмові джинси. У джинсах чоловіки таки трохи тямлять — самі ж бо носять. А десантні черевики «USA Army» на твоїх ніжках викликають у них чорну заздрість, дехто навіть пропонує обміняти їх на власну рокерську курточку і робить спробу вписати свій сорок сьомий у твій тридцять шостий.

Або — цілком протилежне — ти виглядатимеш «супер» у білому шовковому платтячку а-ля Наташа Ростова (чоловіки, що не кажіть — невиправні романтики), і, якщо вже зовсім відверто, то вигляду «супер-клас» у чоловічих очах тобі надасть повна відсутність джинсів, платтячок, трусиків і будь-якого одягу взагалі (нічого не вдієш, чоловічий романтизм базується на еротизмі).

3. «Ну, блін…» (Міні-спідниця, розріз від стегна, декольте від пупця, купальник на лямочках без чашечок. Слово «блін» може замінятися емоційно-експресивним словосполученням «Зніми то вже!», якщо йдеться про власну дружину).

4. «Прибацано». (Це коли «ні в тин, ні в ворота»: повна відсутність смаку й уваги жінки до самої себе. І, навпаки, — прагнення привернути увагу за допомогою рожевого бантика, страусового пір'я, 1 кг косметики).

Не подумайте, що я роблю висновки на підставі окремо взятого індивідуума.

Пригадую, як, готуючись до шкільної вистави, зробила собі вдома пробний грим. Так і вийшла на кухню в образі Коломбіни — очі на півобличчя, накладні вії. «Чого ти так на мене дивишся?» — не зрозумів татусь. (Застережу: татусь не пиячить.) Або — інший випадок, коли мені доручили зібрати з працівників кошти на передплату преси, і профорг-новачок присягався директору, що він віддав гроші п'ятдесяти співробітників «маленькій білявій дівчинці». (Блондинкою у своєму житті я була лише дві години, і то була найстрашніша мить. Я плакала на грудях перукаря і благала щось із мною зробити. Що стосується «маленької» — протестую, бо 165 см — на цілий сантиметр більше, ніж у Венери Мілоської. Ну, а що до «дівчинки»… приємно. Значить сивину добре замалювала.).

Таких прикладів безліч. На жаль, чоловіки сліпі до яскравого сяйва і глухі до пронизливого крику високої моди. Нічого тут не вдієш. І що? Виходить, ми наводимо красу або «для себе, коханої», або «щоб та руда мавпа вдусилася»? То може не варто витрачати стільки зусиль, якщо чоловіки все одно нічого не тямлять у тонкощах?

Відповідь однозначна — треба! Відчуваєте різницю між «нормально» і «прибацано»? Отож. Не вдаючись у деталі, чоловік підсвідомо виділяє з натовпу стильну жінку. Він не може второпати «що ж у ній таке є», та гармонію й смак відчуває інстинктивно. Я думаю, не потрібно розтлумачувати йому, які рум'яна і парфуми ви застосували для створення образу леді-шарм, скільки грошей вгатили кравчині і скільки сліз пролили, поки нарешті, виплакали у чоловіка ту мацьопіньку смарагдову брошечку. Нехай це буде невеличка жіноча таємниця.

Здається, це трапилося в Одесі. Принаймні, інформація у два рядки потрапила на сторінки місцевого журналу «Фонтан». Мені ж залишалося дізнатися про подробиці…

Сьогодні Марія Петрівна вперше за багато років сумлінної праці спізнилася на роботу. Її годинник, подарований матусею у день закінчення педучилища, пізнив рівно на годину. Цей факт вихователька дитсадка «Сонечко» виявила вже в тролейбусі, а тому щодуху мчала до своїх любих вихованців, відчайдушно проклинаючи в душі громадський транспорт, високі підбори-шпильки та халтурного годинникаря, котрому п'ять років тому заплатила три гривні за ремонт якогось непотрібного коліщатка.