У Стокгольмі стояла чудова погода. Всю дорогу до T-Centralen я також думав про останній Янів лист і, врешті-решт, остаточно втямив, що повинен побачити ті зорі. За будь-яку ціну…

Рівно о 9:59 я ввалився у хол готелю. Очі червоні, мов у кролика, щока напухла, наче в хом’яка, після танцюльок на весіллі та нічного перельоту пахну ведмедиком, у голові кружляють якісь бульбашки, що виникли через неймовірну суміш у крові знеболювального й алкоголю, зліва на сорочці стирчить причеплена квіточка, а з рюкзака виглядає шматок весільного короваю. Коротше, не вистачало хіба шапочки Бетмена.

Двері за мною гучно ляснули. Весь мій департамент, викладачі й інші аспіранти, саме допивали каву, лаштуючись перебратися до конференц-зали та почати PhD-meeting. Вони на хвильку відволіклися від розмов і подивилися на мене. Хтось несміливо пискнув:

– Hello!

У відповідь я запустив понад столами тихеньку відрижку, мовляв, і вам усім привіт. А потім уперся руками в боки та виголосив:

– Яне, чувак, ми летимо на острів Пасхи. Без варіантів.

– Як скажеш, босе! – весело відповів чех…

Я, звісно, не Тур Хейєрдал, але б’юсь об заклад, зав’язка у норвежця була далеко не такою романтичною!

Проте спливло ще дуже багато часу, перш ніж авантюра почала втілюватись у життя.

Пом’ятий «Boeing-737» авіакомпанії «Аеросвіт», який років двадцять тому (ще коли літав десь над Африкою) можна було назвати білосніжним, важко гепнувся на посадкову смугу та неквапом вирулював на місце своєї стоянки поміж інших літаків. За кілька хвилин авіалайнер спинився; крізь ілюмінатор я споглядав посірілий від вологи бетон, шматки брудного, аж чорного, спресованого снігу з боків доріжок для маневрування й інші клаповухі літаки, які стояли посеред поля нічим не захищені і через це видавалися мені дуже самотніми.

Закинувши рюкзак на плечі, я сходив трапом на летовище. Після теплого салону грудневий холод неприємно лоскотав, просовуючи свої задубілі пальці в кожну шпарину під одягом. У навушниках звучала сумовита «Lonely Day» від «System of a Down», навпроти хисткого металевого трапа вже чекав довгий приземкуватий автобус, готовий відвезти всіх пасажирів до зали прибуття.

Це був особливий момент у моєму житті. Кілька днів тому я прийняв важливе й непросте рішення. Офіційно я ще лишався аспірантом Королівського технологічного університету, але… вирішив раз і назавжди зав’язати з наукою. Все сталося дуже просто. Я встав спозаранку, всівся на ліжечку та промовив сам до себе:

– Ідіть усі в дупу!

І більше не пішов на департамент.

Ніхто нічого не міг зрозуміти – ні друзі, ні колеги, ні мій науковий керівник, який пророкував мені велике наукове майбутнє. Вони ж бо розглядали проблему по-дорослому, а тому намагалися віднайти якісь приховані причини, зрозуміти логіку моїх дій. Але не можна зрозуміти того, чого немає…

– Странный он какой-то… – казали про мене позаочі.

Проте було ще дещо, чого вони аж ніяк не змогли б осягнути…

Півроку тому в Мексиці вперше у своєму житті я почав дихати на повні груди. Я ніби пройшовся краєм прірви та зазирнув у глибоке провалля, після чого зрозумів, що більше не зможу повернутися до буденного існування, до того стану, який усі чомусь називають «нормальним життям». Мене дістали статті, конференції, звіти. Програмування сиділо у мене в печінках. Нестаціонарний теплообмін, безрозмірні характеристичні параметри теплових процесів, диференційні рівняння у часткових похідних доводили до сказу. Чисельні методи, графічне кодування, апроксимація результатів експериментів, тривимірне моделювання та методологія наукових досліджень спричиняли виникнення рефлексу блювання. Мене дратували академіки, професори та доценти, які постійно вказували, куди мені йти і як мені жити, які своїм монотонним дзижчанням усе своє життя ламали хребти найупертішим бунтівникам і до останку випалювали найменші зародки ініціативи та свободи думок. Після тієї знаменної подорожі, коли я перетнув увесь континент від Тихого до Атлантичного океану, щось десь обірвалося в мені, й… ера науки завершилась.

Швеція дала мені багато чого. Швеція змінила мене. Можливо, допомогла стати таким, яким я мріяв стати все своє життя. Попри це я залишав Стокгольм. Я свідомо відкидав усі перспективи – оті казкові шведські перспективи на легке, передбачуване та забезпечене життя – та повертався до України.

І була у того одна-єдина причина: нудьга не має перспектив.

…Однак глибоко в душі я все ще вагався. Я не міг ось так узяти й обрубати все одним махом. Я наче завис між двох світів. З одного боку – заможний, стабільний, розмірений світ нудотної аж до помутніння свідомості Швеції, з іншого – безладна, хаотична, але така рідна Україна. За спиною – сталева впевненість у завтрашньому дні, присмачена вічною нудьгою, перед очима – повна невідомість, страх одного дня опинитися на вулиці без засобів до існування, але воднораз цікаве, сповнене викликів, повносиле життя.

Я реаліст. Я намагаюся завжди тверезо дивитися у майбутнє, а тому в найближчій перспективі нічого доброго від цього майбутнього не очікував. Річ у тім, що Україна в цей час також проживала особливий етап своєї історії. На тлі світової економічної кризи, що кривавою загравою палала над перенасиченим доларовими папірцями світом, зграйка завзятих політиканів завзято «покращувала» життя пересічних українських громадян. Одразу в усіх сферах.

Станом на середину грудня 2008-го покращувати більше не було чого: країна опинилася на грані дефолту.

Ось у такий-от важкий, нелегкий і заплутаний час я почав готуватися до поїздки на інший бік Земної кулі, відчуваючи, що вона зможе дати відповіді на всі мої запитання.

Перший етап підготовки мандрівки у мене завжди один і той самий. І це не ескізна розмітка маршруту, не визначення дат і навіть не підрахунок приблизної вартості подорожі. Перший етап – це повідомити про майбутню експедицію батьків…

Ліфт традиційно не працював. Це така особлива «фішка» моєї рідної панельної багатоповерхівки: триста днів на рік підйомник гарантовано не функціонує. Гнівно пихкаючи та фукаючи, я пнувся сходами на дев’ятий поверх. П’ятий… Шостий… Рюкзак, здавалося, от-от відірве мені плечі… Сьомий… Такі рідні й близькі, загиджені недопалками та котячим лайном сходові майданчики… Восьмий… Фу-у-ф… Восьмий із половиною… О, хтось розмалював стіни імпресіоністськими закарлючками! Ще півроку тому ці письмена тут не красувалися. Схоже, на поверсі підростає новий пацан-неформал… Ще трохи – й ось, нарешті, дев’ятий.

Я навшпиньки підійшов до дверей, трохи віддихався та натиснув ґудзик дзвінка. З квартири долинули гарячкова метушня, гуркіт перекинутої табуретки, якісь незрозуміло-радісні схлипування. За мить двері розчахнулися і я вступив у рідний барліг.

– Мамо, я маю… – ще з порога почав я.

– О, синочку, привіт! Які ми раді тебе бачити! Як ти? Як добрався?

Мама не дала ступити й кроку, налетіла на мене ще в порозі та міцно-преміцно обняла. Я не був удома півроку, хоча вона не бачила мене цілий рік: коли я востаннє приїжджав додому, мама відпочивала на морі, в Криму. На здійнятий галас із кімнати вийшов тато, відсторонив маму та стримано потиснув мені руку.

– Мамо, я хочу…

– Як ти схуд! – бідкалася мама, наче не чуючи мене та знову затискуючи в обіймах. – Чим ти харчуєшся у Швеції? Геть охляв у тій заграниці! Ай-яй-яй! Не можна ж так!

Я, зрештою, спромігся виборсатися з її рук, відступив на крок назад і (все ще не вирішивши, що краще викладати першим – крамольні думки про те, що вирішив закинути аспірантуру, чи радісну звістку про майбутню рапануйську авантюру) голосно заявив:

– Мамо, тату, я мушу вам дещо сказати. І це дуже важливо.

Тато здивовано вигнув брову. Мама на хвильку вмовкла та зосереджено подивилася на мене. Але вже наступної миті її обличчя засяяло невимовною радістю.