«Погано, – думав я, – дуже погано… Якщо до завтра погода не зміниться, вулкан ми не побачимо». На той час похмуре небо видавалося мені найбільшою проблемою. Я навіть припустити не міг, що ми можемо не побачити Котопаксі не тільки через кепську погоду.
* * *
– До того селища під вулканом їхати автобусом півтори години. Це мені Мет учора сказав, – затараторив Ян, щойно ми вискочили з міського автобуса коло воріт Terminal Terrestre. – Я ще запитав у австралійця, скільки приблизно коштуватимуть квитки.
– І?… – неуважно буркнув я, роздивляючись велетенську автостанцію. Автобуси – основний транспортний засіб Еквадору. Країна не дуже велика – літати літаками невигідно, тому столичний Terminal Terrestre був ущерть заповнений різнокольоровими тлустими бусиками та галасливою різнобарвною юрбою.
– Він говорив, що в Еквадорі все дуже просто: беруть один долар[26] за годину їзди. Ніколи не помилишся, – відповів Ян. Але я, на жаль, не почув товариша.
Скрадаючись, як мінним полем, ми вступили до термінала. Очі розбігалися від розмаїття вивісок і пістрявого еквадорського люду. Непередаваний галас тиснув на мозок. Відразу на вході до нас підскочив ще зовсім юний еквадорець і взявся кликати до автобусів. Про себе я зауважив, що таких малолітніх крикунів повнісінько у терміналі.
– Вам куди, сеньйори? Куди їдемо, сеньйори? – горлав хлопчик просто над моїм вухом. – Амбато? Ріобамба? Гуайякіль? Баньос? Сеньйори!
Я все ніяк не міг отямитися й дивився на нього, наче на прибульця.
– Нам треба до Лага… Лака… Лакаку… – спробував замість мене відповісти Ян. – Тьфу, дідько!
– Латакунги, – зрештою очуняв я.
– Чудово, сеньйори! – заверещав хлопчик і потягнув мене за руку до одного з виходів. – Онде автобус до Баньоса. Скажете водію, щоб висадив вас у Латакунзі.
– А як же квитки? – запитав я.
– Нема часу, сеньйоре! Автобус от-от відправляється! Біжіть мерщій, не гайте часу! Заплатите водієві в салоні.
Я зиркнув на Яна, чех спочатку стенув плечима, потім ствердно кивнув, і ми помчали на перон, де прудко заскочили до плямистого автобуса.
…Згодом я ще не раз повертатимусь до описаних нижче подій, довго аналізуватиму все, що трапилося, картатиму себе за неприпустиму необачність, млявість та інертність. Я припустився грубої помилки. Я забув, що знаходжуся на іншому материку, в чужій незнаній країні, посеред незнайомих людей. А бекпекер цього забувати не повинен! Це, можна так висловитись, злочинна недбалість. Хоча причиною всього були мексиканські автобуси…
Усередині еквадорський автобус виглядав дещо пошарпаним, але загалом доволі непоганим. Ян пройшов углиб салону та зайняв місце коло вікна. Я гепнувся на сидіння поруч із ним, підвів голову і… побачив перед собою тлусту, мов бочка, проте охайно вдягнену й зачесану жіночку. На вигляд цілком добропорядну.
Жіночка всміхнулася, тицьнула нам із Яном по пляшці мінеральної води та щось запитала у мене іспанською.
Я нічого не зрозумів, широко позіхнув і просто сказав:
– Cuanto? Скільки?
На той момент мені пригадалися люксові мексиканські автобуси. Щоразу, коли я сідав у першокласний омнібус у Мексиці, ось такі от усміхнені стюардеси підносили мені різні напої та наїдки. А потім вони перевіряли квиток, і я їхав, куди там мені треба, й усе було класно. Тож, пригадую, подумав, що автобуси в Еквадорі, певно, такі ж самі, як у Мексиці. Але вони не такі самі…
– Ти впевнений, що… – почав був Ян.
Я відмахнувся від нього:
– Так. Це геть як у Мексиці… – мовляв, не треба мене вчити, я ж бо такий досвідчений мандрівник. – Я заплачу за тебе, потім розрахуєшся, – а тоді ще раз звернувся до повнотілої еквадорки: – Dos personas, por favor.[27]
– Діес… е-е-е… діес і очо доларес, сеньор![28] – відповіла жіночка.
«Діес і очо – це скільки? – розмірковував я. Думалось якось тяжко й тугувато. Сонна довбешка відмовлялась опрацьовувати інформацію. – Це вісімнадцять чи долар і вісімдесят?»
Я зиркнув на Яна, але він більше не слухав мене і не звертав уваги на жіночку. Чех визирав у відчинене вікно, під яким хтось горлав, наче йому обценьками пальці викручували (потім виявилося, що Яну просто хотіли продати пиріжків). Краєм ока я помітив, як із приміщення терміналу на платформи неспинним потоком сунули люди, тягнучи за собою гамір, клунки і цілий букет різноманітних запахів.
Хотілося спати, ніби ведмедеві посеред зими… «Діес і очо – це, блін, вісімнадцять чи долар і вісімдесят?».
Я відкрив гаманець. Найменшою знайшлася купюра номіналом двадцять баксів. «О! – думаю. – Яка різниця, вісімнадцять чи долар-вісімдесят, – аж зрадів. – Зараз дасть решту». І вручив жіночці банкноту. Вона миттю сховала її, затим довго порпалася в кишені фартуха, після чого видала мені два долари. Я втупився у дві сріблясті монетки на долоні. Попри сонливість, щось заворушилося в моїй макітрі, і я зметикував, що вісімнадцять баксів, то, либонь, забагато за півторагодинну поїздку. Тим часом жіночка позадкувала й напрочуд швидко викотилася з автобуса.
Зрештою автобус гаркнув двигуном і повільно рушив. Ніздрі лоскотав гіркуватий запах відпрацьованих газів, що просочувалися крізь шибу. Я відкинув назад спинку сидіння та випростав ходулі, лаштуючись трохи подрімати в дорозі.
Тож усе було чудово, все було класно і чудово (геть як у мексиканських автобусах), доки не прийшов клаповухий помічник водія[29] та попросив, щоб ми показали квитки. Ян розбуркав мене, вимагаючи пояснень. Я сяк-так утовкмачив контролеру, що у нас квитків немає – нам ота ваша тлуста жіночка, контролерша, чомусь їх не дала. Сумлінний асистент шофера нічого не зрозумів про жіночку та чемно попрохав оплатити проїзд. Я скрутив зухвальцеві дві дулі зразу та сказав, що ми вже заплатили і нічого доплачувати не маємо наміру, на що та еквадорська мавпочка дуже образилась і подріботіла назад до водія…
За мить автобус вирулив на узбіччя й спинився. У проході між кріслами з’явилася кремезна постать шофера. З-за його дебелої постаті визирала клаповуха голова ображеного на життя помічника. Перше, що я подумав: «Зараз будуть бити», – а потім – «Це ж треба було, блін, посеред коротунів-еквадорців саме зараз натрапити на такого бугая». Ян, який до цього часу мовчки спостерігав за перепалкою з контролером, помітивши плечистого еквадорця, що неухильно просувався салоном, підозріло прошепотів:
– Чувак, ти… ти точно розрахувався за проїзд? Бо цей вівцебик мені чомусь не дуже подобається…
Тим часом шофер дістався наших крісел.
– Кому із цих двох бити писок? – запитав він асистента.
Помічник, нітрохи не вагаючись, тицьнув пальцем у мене.
– Я заплатив! Ви що, бусурмани? – перелякано загорлав я.
Шофер закачував рукави.
– Ти що, бляха, виробив?! – гаркнув на мене Ян, розуміючи, що ми зараз можемо покинути автобус у неприродний і, напевно, вельми болючий спосіб.
– Я оплатив… я оплатив дорогу, – лопотів я. – Присягаюся! Цілих двадцять доларів!
– Mother fucker! – схопився за голову чех. – Ти при здоровому ґлузді?! Двадцять баксів за квитки до Гула… Кала… Кака…
– Латакунги, – підказую напарникові.
– Латабанги, трясця! Ти ж мав віддати не більше ніж півтора долара!!!
Тоді я врешті-решт допетрав: кілька хвилин тому охайно вдягнена та зачесана еквадорська жіночка спихнула мені дві пляшки мінералки за ціною дев’ять доларів за кожну!
Ян швиденько розрядив ситуацію: спочатку попросив вибачення у водія, покрутивши пальцем коло скроні та недвозначно кивнувши в мій бік, а потім тицьнув йому п’ять доларів за проїзд до Латакунги, показавши, що решту він може лишити собі. Шофер гнівно форкнув, зібгав банкноти в кулаку та посунув назад до керма. І тут мене прорвало…