Я принишк і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелось чухатися. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній, хто лишився, – Дімон – був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивка, а про мандрівку на інший континент годі й думати – легше було змусити зразкового совєцкого піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ї річниці Вєлікого Октября.

Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи пива з довгастого фіала, гучно прицмокнув, потім утупився у мене поглядом Кашпіровського та запитав:

– Коли ти хочеш їхати?

На той момент я ще не намірявся нікуди їхати, а проте, щосили випнувши груди, гордо прорік:

– У липні – серпні.

– На скільки?

– На місяць. На менше туди нема чого їхати.

Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви щодо своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопчина спогорда глипнув на Семена та Сєрьогу, після чого почухав себе правицею під підборіддям і незворушно прорік:

– Я їду з тобою.

Пиво застрягло у мене в горлянці, і я ледь не зросив ним стола, наче який слоняра, що поливає себе водою із хобота.

– Що ти сказав?!

– Я кажу, що я їду з тобою до Мексики, – спокійно повторив Дімон.

Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, ще дужче ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого його теща загриміла в колодязь; моя життєва енергія з такою потужністю валила з усіх пор, що хотілося трощити посуд у барі і з невтримним оптимізмом колошматити пики флегматичним шведам. Того вечора я, як ніколи, любив життя і ладен був волати про це на весь Gamla stan.

Під ранок у мене, щоправда, зародилися сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав до Швеції, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH, був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами – я. Ну, не міг я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора доправляли додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, відмінна від нуля, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно осушений ним того вечора.

Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що, в принципі, особливо не розраховуючи, я зателефонував Дімону та перепитав, чи він, бува, не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не знайшла підтвердження, бо відповідь білоруса звучала так само твердо та непохитно, як і минулого вечора.

– Я їду, – сказав Дімон.

– Ми їдемо! – уточнив я.

Потім, потеревенивши ще трохи, ми домовилися про зустріч, аби узгодити дату великої подорожі, підбити її бюджет та утрясти різні інші дрібниці; я зобов’язався вичепити Мігеля в Іспанії та дізнатись, що там і як із візами, після чого поклав слухавку зі стовідсотковою певністю, що моя Мрія починає збуватися.

Усі наступні дні я не ходив, а бігав, навіть не бігав, а літав, окрилений думками про Мексику. Протягом двох тижнів я винюхав, які документи необхідні для візи, добився до Мігеля та випитав, як краще (найдешевше) летіти, зробив ще купу всіляких дрібниць, пов’язаних із великою подорожжю, які незмінно підтримували мій настрій у піднесеному стані.

Мігель, як я й передбачав, вирішив лишитися після захисту диплома в Європі (ну й прапор йому в зуби – для нього помандрувати Європою, що для мене Мексикою), однак узяв із мене урочисту обіцянку відвідати його сім’ю у Сан-Крістобалі та погостювати у них хоча б кілька днів, а в іншому разі погрожував узагалі зі мною більше не розмовляти. Я спочатку пробував віднікуватися, пояснивши, що їду не сам і не хочу нікому нав’язуватись, однак мексиканець був непохитним.

Після того, в стилі фанатичного американського манагеризму, я склав коротенький прожект-план із п’яти пунктів, які мали наблизити нас із Дімоном до нашої грандіозної мандрівки:

За першої ж нагоди я підсунув викладену вище програму дій (у стилі фанатичного американського манагеризму) Дімону на затвердження. Ну, щоб він знав, що процес пішов, і щоб бачив, що наша команда діятиме злагоджено і строго за прожектом. Хлоп не мав жодних заперечень, тільки поцікавився своїм астральним голосом хіроманта:

– Слухай, а твій Мігель поїде з нами?

«От, йолки-палки», – подумав я.

– Нє, – вичавив напруженим голосом, – хіба я тобі не казав?

– Не казав. Але він хоч зустріне нас у Мехіко?

– Н-н-нє… Не зустріне він нас. Він в Іспанії зостається, – зовсім тихо промовив я.

– Тобто ми шуруємо до Мексики без мексиканця?

Я глитнув слину та кивнув.

– У нас є запасний мексиканець?

– Нема, – вже майже пошепки витиснув я.

– Почекай, я тебе правильно зрозумів? – не вгавав Дімон. – Ми валимо до Мексики на місяць, не маючи жодного знайомого мексиканця на всьому материку?

– Неправильно, – поправив я, – ми валимо до Мексики на двадцять сім днів.

Дімон різонув мене своїм утомленим поглядом екстрасенса, мовляв, чого ж ти раніше не зізнався, потім довго мовчав, певне, щось обдумуючи, після чого зрештою прорік:

– Ну, добре.

У мене відлягло від серця.

– Прорвемося, синку! Нафіг нам ті мексиканці! Треба буде – на місці наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я.

Залишилося зовсім трохи: почати втілювати прожект у життя…

Мрія була близькою, як ніколи.

Я досі пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил стримувати хмільне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста піна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дімона. На календарі – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всі мости і не залишивши шляхів для відступу.

Після кількох гудків Дімон підняв слухавку та буркнув:

– Ну що вже там?

Я не звернув уваги на приховане роздратування і якусь млявість у його голосі.

– Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцію. – Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!

– Ну, добре, – кисло промимрив мобільний, однак на той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.

– Я зайду до тебе близько сьомої! – бадьоро лопотів я.

– Ага, чекаю, – булькнув Дімон.

– Ага, чекай, – сказав я, але Дімон уже дав відбій.

Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, щоб він зійшов униз і впустив мене. За кілька хвилин із вестибюля долинула тупотнява кроків металевими сходами, а небавом з’явився Дімон. Ми потисли один одному правиці, і я залепетав, не спиняючись, бо мене аж розпирало ізсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій: