Настав вечір, а потім і ніч, яка, втім, не принесла полегшення. Собако-ведмідь, як і раніше, уважно пильнував нас. Обпалена на сонці шкіра зачервоніла і пекла. Пустельний суховій висмоктував з потрісканих пор останні міліграми вологи. Руки затекли, ноги судомило від незмінного напруження. І при цьому ми не могли склепити очей ні на секунду…

…Протягом тисячоліть людство поклонялося сонцю. Навіть не володіючи глибокими знаннями, наші предки відчували, що променистий диск, який з незбагненною регулярністю щоранку спливає над горизонтом, є джерелом життєдайної енергії для всього, що росте та рухається на Землі. Сонце дарувало тепло, наливало цілющими соками врожаї, випалювало темряву, примушувало відступати нічних хижаків. Так чи інакше велетенське світило впліталося в релігію та міфологію всіх народів, що в різні часи населяли планету. Шумери, ассирійці, єгиптяни, ацтеки, майя, інки відводили сонцю чільне місце серед своїх міфів. Вони молилися сонцю як богу, возвеличували і боготворили його…

На світанні другого дня, певно, вперше в історії людства я прокляв сонце.

Перші вранішні промені лизали мою шкіру вогненними язиками. Здавалось, ніби хтось безперестану посипає тіло пекучими жаринками. Пориви сухого вітру шмагали мене, наче батіг.

Однак не це хвилювало найбільше. Якоїсь миті я відчув, що більше не маю сил опиратись утомі і засинаю. Тьомик уже давно посопував, час від часу нервово сіпаючись уві сні. Через це мені доводилось, обхопивши однією рукою стовбур, іншою постійно підтримувати напарника. Мій сон означав смерть для нас обох. Відтак, для того щоб не пірнути в обійми Морфея, я взявся кричати. Спочатку просто голосно лаявся, потім проспівав гімн України, затим прокричав «Отче наш» (два рази). Одначе дуже скоро від зневоднення слова почали застрягати в горлянці, і небавом я остаточно згас.

Заколисаний власною безмовністю, знеможений і виснажений, я поринав у дрімоту. Алабай, відчувши, що його терплячі чати от-от буде винагороджено, підсунувся ближче до стовбура і зловісно загарчав. Я відчужено дивився на нього вниз, конаючи від спраги і пекучого вогню, що пожирав мій епідерміс. Мені раптово стало байдуже.

Зненацька затуманений мозок вловив якийсь рух у пливкому мареві на дорозі. З останніх сил я пролупив очі і пильно втелющився в даль. Крокуючи узбіччям, до араукарії наближалась дівчина. «Це або видіння, – подумав я, – або… смерть!» Одначе на смерть вона не змахувала. На ній були коротенькі джинсові шортики і білосніжна спортивна майка, що тісно прилягала до тіла. Густе кучеряве волосся красиво розтріпувалось при ходьбі і опускалось на плечі. «Смерть – блондинка? – недовірливо гмикнув про себе. – Ні, чорт забирай, ні! Але звідки тоді у Перу взялася ця білявка?» Я навіть спробував сильно стулити й розклепити повіки, проте видиво не зникало – дівчина продовжувала плавно плисти понад дорогою.

Тим часом азіат також відчув наближення незнайомки і стрепенувся. І тоді до мене дійшло: якщо дівчина – це не смерть і не галюцинація, її потрібно попередити про звіра! Я нахилився вперед і розкрив рота, наготувавшись крикнути, але тут-таки спинився, наляканий страшенним тріском та хрускотом. Бляха, я забув про Тьомика! Скориставшись цим, мій безтямний друзяка вислизнув з-під руки і шугонув долу. У мене в очах потемніло від розпачу. Я вичавив з горлянки приглушене харчання і сіпнувся за ним, одначе схопити не встиг. Натомість сам утратив рівновагу і полетів услід за напарником…

…На кілька секунд я опритомнів. Артем лежав поруч. Перед нами, вперши руки в боки, стояла кучерява синьоока білявка. З-за її спини визирав алабай. Я впізнав дівчину і відразу всміхнувся. Це маячня. Цього не може бути. Я, певно, вже в раю. Я просто марю.

– Маруся, ти?… – хрипів Тьомик над моїм вухом. – О-ох, Марусько, якби ти тільки знала, скільки всього сталось за останні дні. Розкажу – не повіриш… Але ні, цього не може бути… Ти не можеш бути тут… Це все сон… Це всього лиш сон…

«Дивно, – зметикнув я, – Артему мариться те ж саме, що й мені?…»

А тоді мене знову огорнула темрява…

– Як ти тут опинилась? – випитував Тьомик, ковтаючи нерозжованою засмажену на вогні сосиску. Я сидів віддалік, допиваючи другу за останні півгодини пляшку мінералки, з ніг до голови обмазаний сметаною. Шкіра однаково нестерпно пекла.

– Почула, як хтось горлає «Отче наш» в пустелі українською, – сміючись, розказувала Маруся. – Я не повірила і пішла подивитись. Аж тут підходжу і бачу: під деревом пантрує Веселий Роджер, якого господар уже два дні розшукує, а на дереві сидять два чуваки, червоні, мов сицилійські апельсини, один з яких захриплим голосом старанно виспівує церковні гімни. Я навіть подумати не могла, що то будете ви!

Веселий Роджер теж, до речі, тут. Лежить, апатично втелющившись у вогнище.

– Я мав на увазі, якими вітрами тебе занесло в Перу? – уточнив Артем.

Дівчина вмить насупилась і неохоче відповіла:

– Як завше – через батька. Ми вкінець розсварились, я не витримала і пішла з дому. Певний час працювала на одну рекламну компанію в Києві, заробила трохи грошей і тепер подорожую. Мандрувала Мексикою, Гватемалою, побувала на Кубі, зараз, як бачите, осіла в Перу. Я зупинилась в ошатному хостелі в центрі Чіклайо – якогось дня випадково познайомилась з його власником. Саме цьому доброму чоловікові належать особняк і вівчарка, – кучерявка пустотливо потермосила пса за вухо. – Учора він попросив мене з’їздити в маєток і нагодувати Веселого Роджера, оскільки на вихідні всі будівельники роз’їжджаються по хатах і вовкодав лишається на голодному пайку.

– Як ти тільки не боїшся його?… – заклякнувши, прошепотів я з темряви. – Це ж справжній демон, а не пес!

– У дійсності Роджер чудово видресируваний, – заперечила Маруся. – Я не розумію, чому він за вами погнався. Він ніколи не нападає на чужинців, звісно, якщо ті не вторглись без дозволу на його територію. Ви ж не лазили на віллу посеред ночі?

Ми з Тьомиком синхронно замотали головами.

– Ні, ні, ні! Ми просто проходили поруч, гуляли… а він тоді… ну там… кричати почав, поламав паркан і давай за нами…

– Ага! Все так і було!..

Оскільки віднині кучерява білявка стане невід’ємним атрибутом даного літопису (я не хотів, повірте, але так вийшло… скоро все дізнаєтесь), гадаю, вам треба пояснити, хто вона така і звідки ми її знаємо. Отож Маруся – це одна з колишніх Тьомикових пасій, по-моєму, найперша дівуля, з якою в нього зав’язались серйозні стосунки.

Для кращого розуміння всіх подальших подій важливо знати, що Маруська з дитинства любила театр. Вона життя свого не уявляла без театру, потайки мріючи стати відомою акторкою, або – ще краще – оперною співачкою. Струнка, синьоока кучерявка з юних літ славилась виразистою зовнішністю і дуже непоганими вокальними даними; хтозна, можливо, колись її мрії і стали б реальністю, якби не… Марусин батько.

Батько Марусі – Родіон Борисович – безстрашний десантник, який свого часу пройшов, пробіг і проповз увесь Афганістан вздовж і впоперек. На початку двотисячних, дослужившись до чину полковника, старий вояка пішов на заслужену пенсію, після чого подався у бізнес і заснував охоронну фірму. За кілька років фірма набрала обертів і почала приносити непогані прибутки. Щоправда, охорона приватних будинків, складів та офісів була лише прикриттям. Насправді приватне підприємство Марусиного предка спеціалізувалося на підготовці особливих висококваліфікованих кадрів, які в бізнесових колах у Києві відомі під назвою «замєстітєлєй по нєрєшонним вапросам». Випускників Родіона Борисовича запрошували на роботу великі компанії – солідні гравці на ринку нафти, газу й сільгосппродукції, – записуючи їх у штат на посади заступника директора з невирішених питань. Ці заступники цілими днями просиджували в офісі, їли булочки, пили каву і складали пасьянс на комп’ютері. Вони вступали у дію лишень тоді, коли законними методами не вдавалося владнати негаразди фірми чи її власників. Скажімо, у дирекції з’являлось яке-небудь «невирішене питання», котре дуже сильно заважало розвитку бізнесу. Тоді вихованці Борисовича вивозили «невирішене питання» в лісок коло Коростишева, де примушували копати собі могилку. Якщо це не допомагало, хлопці застосовували різні інші роз’яснювально-виховні методи, які я тут не згадуватиму, оскільки вони вступають у суперечність з окремими статтями кримінального кодексу України. Врешті-решт питання обов’язково вирішувалось, внаслідок чого Родіона Борисовича у Києві дуже любили та поважали.