Я метнувся на палубу. Так! Чисте море. Тільки де-не-де крижина чи айсберг; довкола безмежний водний обшир; у повітрі зграї птахів і в водах міріади риб розмаїтих барв — від темно-синьої до зеленаво-оливкової. Термометр за Цельсієм показував три ступні нижче нуля. Це вже була справжня весна проти подоланого крижаного бар'єру, що його обриси даленіли на півночі.
— Невже ми на полюсі? — спитав я капітана. З хвилювання мені забивало дух.
— Не знаю, — відповів він. — Опівдні визначу координати.
— Тільки чи проб'ється сонце крізь отакий туман? — сказав я,
поглядаючи на сіряве небо.
— Якщо вигляне хоч на мить, то й того досить.
За десять миль од «Наутілуса» на півдні манячів самітний острів, що здіймався метрів на двісті догори. Ми підпливали до нього дуже обережно, бо в морі могли бути підводні рифи.
За годину дістались до острова. По двох годинах обійшли його довкола. Обвід острова був чотири-п'ять миль. Вузька протока одмежовувала його від землі, може, навіть від материка, простори якого губилися десь удалині. Існування цієї землі, здавалося, стверджувало гіпотезу Морі. Кмітливий американець помітив, що між Південним полюсом і шістдесятою паралеллю море вкрите величезними крижинами в дрейфі, які ніколи не зустрічаються на півночі Атлантичного океану. З цього він дійшов висновку, що в зоні Південного полярного кола лежить велика земля, бо айсберги не можуть утворюватися в чистому морі, а тільки при берегах. За його обчисленнями, крижаний масив укриває Південний полюс шапкою, діаметр якої сягає чотирьох тисяч кілометрів.
З обережності, аби не сісти на мілину, «Наутілус» зупинився за три кабельтових од берега, що над ним височіло величне бескиддя. На воду спустили човна. Туди посідали капітан, двоє матросів з вимірювальними приладами, Консель і я. Була десята година ранку. Я сьогодні не бачив Неда Ленда. Видно, канадець, уже навіть бувши біля Південного полюса, не хотів визнавати себе переможеним.
Кілька вдарів веслами — і шлюпка пристала до піщаного берега. Консель уже хотів був вистрибнути на землю, та я зупинив його.
— Капітане Немо, — мовив я, — вам належить честь ступити першому на цю землю.
— Так, пане професоре, — відповів капітан, — я не вагаючись зійду на полярну землю, куди не ступала ще жодна людська істота.
По цих словах він легко стрибнув на пісок. Було видно, що капітан дуже хвилюється. Він зійшов на стрімку скелю край мису і став там. Очі йому палали. Склавши на грудях руки, мовчазний і непорушний, він, здавалося, вступав у права володаря над цими полярними краями. Постоявши так хвилин кілька, повернувся до мене:
— Прошу, пане професоре!
Я зійшов на берег, слідом за мною — Консель. Обидва матроси залишилися в човні.
На всьому обширі ґрунт із червонавого туфу був усипаний ніби потовченою цеглою. Його вкривала жужелиця, напливи лави та уламки пемзи. Безперечно, цей суходіл — вулканічного походження. Де-не-де із землі пробивалися пасма диму з сірчаним запахом, які свідчили, що дія підземного вогню триває й досі. Та, вибравшися на верховину скелі, я не помітив у радіусі кількох миль жодного вулкана. Проте відомо, що в цій антарктичній смузі Джеймс Росс84 виявив на 167 меридіані, під 77°32′ широти, два непогаслі вулкани — Еребус і Террор.
Рослинність цього пустельного суходолу видалась мені вкрай мізерною. До чорних скель чіплялися лише мох та лишайники. Мікроскопічні рослинки, примітивні діатомеї, що їхні комірки затиснеш між двома крем'янковими стулками, довгі пурпурові й багряні фукуси, які трималися на воді з допомогою плавальних пухирців, — оце й усе.
Берег ряснів молюсками, дрібненькими скойками, морськими черепашками, серцеподібними букардами і, головним чином, кліосами з довгастим перетинчастим тілом та головою, що складається з двох закруглених лопатей. Тут була також сила-силенна північних кліосів три сантиметри завдовжки, що їх тисячами захоплює китова паща. Ці чарівні крилоногі, справжні морські метелики, оживляли пустельні води біля самого берега.
З інших зоофітів я помітив кілька деревоподібних коралів, із тих, які, за словами Джеймса Росса, живуть в тисячометрових глибинах антарктичних морів; зустрічалися тут і невеличкі альціони, корали з виду морських процелярій, а також чимало властивих цьому підсонню астерій та інших морських зірок.
Зате в повітрі буяло життя. Тут, оглушуючи нас криками, пурхали й літали тисячі найрозмаїтіших птахів. Вони сиділи й на скелях, безбоязно оглядаючи нас, і сміливо бігали під ногами.
Тут були пінгвіни, такі легкі й спритні в воді, що їх інколи приймали за макрель, і такі незграбні та вайлуваті на суші.
Між птахами я помітив білоперих куликів із родини цибатих, завбільшки як голуб, з куцим конічним дзьобом і червоним обідком навколо очей. Консель наловив їх чимало. Уміло засмажені, ці птахи дуже смачні. Літали чорні альбатроси — розмах їхніх крил сягає чотирьох метрів, — справедливо прозвані морськими шуліками; велетенські буревісники і між ними жеруни тюленів — буревісники з дугастими крильми; капські чорно-бурі буревісники, різновид качки; нарешті ціла зграя фульмарів — білих, з брунатною окрайкою на крилах, — і синіх, що водяться тільки в антарктичних морях.
— Ці фульмари такі жирні,— сказав я Конселеві,— що жителі Фарерських островів використовують їх замість каганців, втикаючи в них ґнота.
— Ще трохи, — відповів Консель, — і з них були б справжні лампи. Яка ж бо природа непередбачлива — не наділила завчасно їх ґнотом!
Півмилі в глибину суходолу земля порита ніби норами. Це були пінгвінячі гнізда — пінгвіни кладуть туди яйця. З них вилітала сила-силенна птахів. Згодом капітан Немо влаштував полювання на пінгвінів і ми наловили їх кількасот. М'ясо їхнє чорне, але дуже смачне. Пінгвінячий крик нагадує крик віслюків. Вони такі завбільшки, як гуси; тулуб укритий чорним пір'ям, груди — білим, довкола шиї цитриново— жовта краватка. Вони падали від ударів каменя, навіть не пробуючи втікати.
Туман не розсівався. Була одинадцята година, а сонце не виглядало. Я вже починав турбуватися. Коли нема сонця, не можна визначити координатів. Як же тоді ми взнаємо, чи досягли полюса?
Я підійшов до капітана Немо, що стояв, обіпершись на прискалок, і мовчки дивився на небо. Він, здавалося, був занепокоєний. Та нічого не вдієш! Ця смілива й могутня людина не мала над сонцем такої влади, як над водами.
Настав полудень, а денне світило не проглядало. За густою пеленою туману не було видно, де воно є. Невдовзі туман ще погустішав і пішов сніг.
— До завтра! — коротко сказав капітан, і ми повернулися на борт «Наутілуса».
Поки нас не було, в море закинули сіті, і зараз я з цікавістю розглядав виловлену рибу. Антарктичні моря правлять за місце навальної міграції риби; вона ховається тут од бур, що лютують в нижчих широтах, але нерідко потрапляє в зуби тюленів та касаток. Я помітив кілька південних бичків один дециметр завдовжки, з гострими колючками, білим тулубом і поперечними синіми смугами. Тут було багато морських голок, антарктичних химер підкласу хрящових риб із довгим — до трьох футів — тулубом, гладенькою сріблястою шкірою, круглою головою, з трьома плавцями на спині; на писку в них хоботок, який загинається до рота. Я покуштував їхнє м'ясо; Консель хвалив його, одначе мені воно не до смаку.
Заметіль не втихала до самісінького ранку. На палубі не можна було встояти. У салоні, де я нотував свої враження від нашої антарктичної мандрівки, чулися крики фульмарів та альбатросів, які, незважаючи на хурделицю, кружляли в повітрі. Тим часом «Наутілус» не стояв на місці. Він пройшов понад берегом близько десяти миль на південь. День був похмурий, і тільки бліда смужечка світла над обрієм свідчила про те, що на небі є сонце.
Другого дня, двадцятого березня, хуртовина вляглася. Термометр показував два ступні нижче нуля. Туман розтанув, і я сподівався, що сьогодні ми нарешті визначимо координати.
