— Ви любите море, капітане?
— Так! Я люблю море! Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі. Його дихання — чисте, живодайне. Тільки в його неосяжному просторі людина ніколи не самітна, бо вона відчуває довкола трепет життя. Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя. Справді, пане професоре, тут природа виявляє себе в трьох царинах: мінеральній, рослинній і тваринній. Ця остання широко представлена чотирма групами зоофітів29, трьома класами членистих, п'ятьма класами молюсків, трьома класами хребетних, ссавців, плазунів і незчисленним скопищем риб, силою-силенною тварин, що їх нараховується понад тридцять тисяч видів, з яких лиш одна десята водиться в прісних водах. Море — це велетенський резервуар природи. З моря, сказати б, почалося життя нашої планети, морем воно і скінчиться! Тут вищий спокій. Море не підвладне жодному деспотові. На його поверхні деспоти ще здатні чинити беззаконня, воювати, винищувати, переносити на неї всі земні чвари. Але на глибині тридцяти футів під водою їхні можливості вичерпуються, будь-які втручання марні, тут край їхній могутності. О, пане професоре, зоставайтеся тут, в обіймах моря! Тільки тут я почуваюся незалежним! Тут не знаю над собою володарів! Тут я вільний!
Капітан Немо зненацька урвав свою пристрасну мову. Може, він мимохіть перейшов межі притаманної йому стриманості? Може, сказав щось зайве? Схвильований, він якийсь час походжав по кімнаті. Потому збурення його вляглося, лице прибрало звичайного холодного виразу, і, повернувшись до мене, він мовив:
— А зараз, пане професоре, коли бажаєте оглянути «Наутілус», я до ваших послуг.
XI
«НАУТІЛУС»
Капітан Немо попростував до виходу, я — слідом за ним. Двійні двері в глибині їдальні відчинилися, і ми ввійшли до суміжної кімнати, такої ж просторої, як і їдальня.
Це була бібліотека. У високих, інкрустованих міддю шафах із чорного палісандра на широких полицях вишикувались книги в однаковій оправі. Усі стіни зверху донизу заставлено шафами, а при них тяглися оббиті коштовною шкірою широкі дивани, що надавали кімнаті особливого комфорту. Біля диванів височіли пюпітри для книжок, що їх можна було підіймати й опускати. Посеред кімнати стояв чималий стіл, захаращений брошурами, з-поміж яких видніло кілька давніх газет. Весь цей гармонійний ансамбль осявало м'яке електричне світло, що лилося з чотирьох матових куль, наполовину вмонтованих у ліпну стелю. Я зачудовано оглядав залу, вмебльовану з таким вишуканим смаком.
— Капітане Немо, — мовив я до господаря, — ваша бібліотека зробила б честь будь-якому палацові на землі; я дивуюся на саму тільки думку, що ви, живучи в морських глибинах, маєте при собі такі неоціненні скарби.
— А де ж іще, пане професоре, можна знайти ліпші умови до праці? Безгоміння, самітність! — відповів капітан Немо. — Хіба ваш кабінет у Паризькому музеї має такі вигоди?
— Звичайно, ні! Мушу визнати — мій кабінет занадто вбогий проти вашої бібліотеки. Тут щонайменше шість-сім тисяч томів…
— Дванадцять тисяч, пане Аронаксе. Книги — єдине, що в'яже мене з землею. Адже світ не існує для мене відтоді, як мій «Наутілус» вперше занурився в морську глибінь: тоді я востаннє купив книги, журнали, газети; і від тої хвилі людство для мене перестало мислити, перестало писати. Всі мої книги до ваших послуг, пане професоре; можете вільно користуватися ними.
Подякувавши капітанові Немо, я підійшов до полиць. Яких тільки книжок не було тут: наукові, філософські, художні, та ще й багатьма мовами! Проте я не завважив жодної праці з політичної економії. Певно, їм суворо заказаний сюди доступ. І ще цікава деталь — всі книги, незалежно від мови, якою вони написані, стояли впереміш. Мабуть, капітан «Наутілуса» вільно володів багатьма мовами.
Мені впали в око шедеври стародавніх і сучасних письменників та мислителів — усе найцінніше, що створило людство в царині історії, поезії, прози й науки, — від Гомера до Віктора Гюго, від Ксенофонта до Мішле, від Рабле до Жорж Санд30. Але особливо багато було в цій книгозбірні наукової літератури; книжки з механіки, балістики, гідрографії, метеорології, географії, геології тощо посідали не менш почесне місце, аніж праці з природничої історії. Я побачив тут повне видання творів Гумбольдта, Араго, праці Фуко, Анрі Сен-Клер Девіля31, Мільн-Едвардса32, Катрфажа, Тіндаля, Фарадея, Бертелло, абата Секкі, Петерманна, капітана Морі, Агассіса й інших авторів; мемуари Академії наук, наукові збірники багатьох географічних товариств і т. ін. І в цій почесній шерезі стояли й два томи моїх праць, що, певно, їх коштом я завдячував гостинності капітана Немо. Поміж книгами Жозефа Бертрана33 я побачив «Основи астрономії» — книгу, видану 1865 року; тож я зробив висновок, що «Наутілус» спущено на воду не раніш цього часу. Отже, капітан Немо мандрує океанськими глибинами десь із три роки! Зрештою, мені, напевне, вдасться визначити точнішу дату, якщо я знайду на полицях книжки пізнішого видання. Але на те матиму згодом доволі часу; поки що я прагнув побачити інші «Наутілусові» чудеса.
— Пане добродію, — сказав я капітанові,— вельми вдячний вам, що ви ласкаво запропонували до моїх послуг таку чудову книгозбірню. Це справжні скарби науки. Я охоче з них користатимусь.
— Це не тільки бібліотека, — відповів капітан Немо. — Це воднораз і курильна кімната.
— Курильна кімната? То на цьому судні палять?
— Звичайно!
— Але ж, пане добродію, я тоді мушу думати, що ви зберігаєте зносини з Гаваною!
— Аж ніяк, — заперечив капітан. — Прошу вас, пане Аронаксе, ось сигара; хоч вона й не гаванська, та, коли ви знаєтесь на тому, сигара припаде вам до смаку.
Я взяв сигару, що формою скидалась на гаванську, але яснішого забарвлення — золотавого. Запаливши її від світильника, що стояв на зграбній бронзовій підставці, я затягнувся з жагою завзятого курця, котрий кілька день не палив.
— Яка розкіш! — промовив я. — Але ж це не тютюн.
— Тютюн, тільки не гаванський і не східний. Це багаті на нікотин водорості, що й їх, нехай не дуже щедро, але дарує мені море. То ви сумуєте за гаванськими сигарами?
— Віднині, капітане, я їх зневажаю.
— Ну й паліть собі досхочу, не думаючи, звідкіля ці сигари. Жодна митниця не оподаткувала їх, але від того, мені здається, вони не гірші.
— Аж ніяк.
У цю мить капітан Немо відчинив двері, що були навпроти тих, котрими увійшли ми до бібліотеки, і ми вступили до просторого, залитого світлом салону.
Це була овальна зала десять метрів завдовжки, шість завширшки і п'ять заввишки. Лампи, сховані в оздобленій зграбними арабесками стелі, осявали яскравим, але м'яким блиском усі дива, зібрані в цьому музеї. Так, то був справжній музей, де мудра й щедра рука поєднала всі скарби природи й мистецтва в такому мальовничому безладді, яким позначається житло митця.
Десятка зо три полотен великих майстрів в однакових рамах прикрашували стіни, обтягнені шпалерами строгого рисунка; між картинами висіли блискучі щити й лицарська зброя. Я побачив коштовні полотна, що ними колись милувався в приватних галереях Європи й на виставках. Тут представлені різні школи давніх митців: Рафаелева «Мадонна», «Діва» Леонардо да Вінчі, «Німфа» Корреджо, Тиціанова «Жінка», «Уклінність волхвів» Веронезе, «Успіння» Мурільйо, Гольбейнів «Портрет», Веласкесів «Чернець», «Мученик» Рібери, Рубенсів «Ярмарок», два фламандських пейзажі Тенірса, три жанрові картини Жерара Доу, Метсу, Поля Поттера, двоє полотен Жеріко і Прюдона, кілька морських образків Бекюйзена та Верне. Я завважив і картини сучасних художників: Делакруа, Енгра, Делана, Труайона, Мессоньє, Добіньї. По кутках цього чудового музею височіли прегарні бронзові й мармурові копії античних скульптур. О, віщування капітана «Наутілуса» збувалося — з великого дива мені забило дух.
