— А далі, пане Аронаксе, ми зараз у бухті Віго і, коли маєте бажання, можемо проникнути в таємниці її глибин.

Він підвівся і попросив мене йти за ним. Я не зовсім оговтався і попростував за капітаном. В салоні було темно, а води за кришталевими шибами сяяли. Я підійшов ближче і задивився.

Десь на півмилю наоколо «Наутілуса» води, здавалося, були насичені електричним світлом. Ясно видніло піщане дно. Там, серед почорнілих корабельних останків, матроси «Наутілуса», зодягнені в скафандри, витягали з намулу напівзогнилі бочки, потрощені скрині; з них сипалися зливки золота й срібла, потоком лилися піастри, діаманти й самоцвіти. Вони геть-чисто вкривали дно. Навантажившись цими скарбами, матроси поверталися на борт «Наутілуса», скидали ношу і знову йшли черпати з цієї невичерпної скарбниці.

Тепер я зрозумів. У бухті двадцять другого жовтня 1702 року відбувся запеклий бій. Тут потоплено галіони зі скарбом, що його везли іспанському королеві. Звідсіль капітан Немо і брав золото, скільки йому було треба. Йому, тільки йому дарувала Америка свій коштовний метал. Він — прямий і єдиний спадкоємець скарбів, награбованих в інків, що їх переміг Фернандо Кортес!⁷¹

— Чи думали ви, пане професоре, — усміхаючись запитався капітан, — що море ховає у собі такі багатства?

— Я знаю тільки, що в морській воді розчинено два мільйони тонн срібла.

— Звісна річ! Але виділення цього срібла з води потребує коштів значно більших за прибуток. А я просто підбираю те, що загубили люди, і то не тільки в бухті Віго, а й у безлічі інших місць, де сталися морські катастрофи; я всі їх позначив на карті морського дна. Ви розумієте тепер, що я володію мільярдами?

— Розумію, капітане. Але дозвольте зауважити: спустошуючи бухту Віго, ви обігнали одну акціонерну компанію.

— Яку саме?

— Компанію, котра дістала від іспанського уряду право на пошуки затоплених галіонів. Акціонери сподіваються на величезний зиск — адже затоплені скарби оцінено в п'ятсот мільйонів.

— П'ятсот мільйонів! — вигукнув капітан Лемо. — Вони тут були, та вже нема.

— В такому разі було б актом милосердя повідомити про те акціонерів. Зрештою, невідомо, як би вони сприйняли цю звістку. Здебільша гравці шкодують не за тим, що програли, а за тим, що розбито надію на виграш. А мені найбільше жаль тих знедолених, котрим мільйони, за мудрого розподілу, могли б полегшити життя. Тепер ці багатства для них пропали.

Ледве я вимовив ці слова, як відчув: вони дошкулили капітанові Немо.

— Пропали! — запально вигукнув він. — Отже, ви, пане професоре, вважаєте, що я ці скарби привласнив? Хіба ж я збираю золото для себе? Хто вам сказав, що воно не піде на добре діло? Чи я не знаю, що й досі на землі є стражденні, поневолені народи, нещасні, які потребують допомоги, жертви, які волають про помсту? Та невже ж ви не знаєте, що…

Капітан Немо урвав себе на півслові, може, навіть шкодуючи, що сказав зайве. Та я зрозумів усе. Які причини не спонукали б його шукати незалежності в морських безоднях, — він насамперед залишався людиною. Людські страждання ятрили йому серце, і він щедро допомагав уярмленим народам та першому-ліпшому бідареві!

Тепер я знав, кому призначено мільйони, що їх одіслав капітан Немо, коли «Наутілус» увійшов у води поблизу повсталого Криту!

Назавтра вранці, дев'ятнадцятого лютого, до мене в каюту ввійшов Нед Ленд. Я чекав цих відвідин. Канадець був украй розчарований.

— Ну що, пане професоре? — сказав він.

— Що ж, Неде! — відповів я. — Доля нас зрадила вчора.

— І треба ж було цьому навіженому капітанові спинити судно саме тоді, коли ми намірились тікати!

— Нічого не вдієш, він конче мав завітати до свого банкіра.

— Банкіра?

— Точніше кажучи — до свого банку. Під цим я розумію океан, де капітанові багатства зберігаються краще, ніж у державній скарбниці.

І я розказав канадцеві події минулої ночі, потай надіючись наштовхнути його на думку не покидати «Наутілуса»; та Неда тільки взяла досада, що йому не випало прогулятися отим полем бою під водами Віго.

— Але, — мовив зрештою Нед, — ще нічого не втрачено. Осічка — тільки й того. Все одно що гарпун підвів! Та вже на другий раз битимемо в ціль. З цього вечора треба буде…

— Куди пливе «Наутілус»? — запитався я.

— Не знаю, — сказав Нед.

— Пождемо полудня — тоді побачимо.

Канадець пішов до себе в каюту. А я одягся й вийшов до салону. Компас не провіщав радості: «Наутілус» простував на зюйд-зюйд— ост. Ми повернулися до Європи спиною.

Я нетерпеливо ждав позначення на карті координат. Десь о пів на дванадцяту резервуари спорожнилися і судно виринуло на поверхню. Я метнувся на палубу. Нед Ленд випередив мене.

Землі — ні знаку, ні прикмети! Довкола — саме безкрає море. Лише на обрії мріє кілька вітрил, — певне, посуваючись до мису Сан-Рок, судна чекають ходового вітру, щоб обійти мис Доброї Надії. Небо хмарилось. Заносилося на бурю.

Нед, розлючений, силкувався проникнути оком за туманний обрій. Він ще сподівався, що десь там, за туманною заслоною, лежить жадана земля.

Опівдні на мить вигулькнуло сонце. Капітанів помічник визначив його висоту. Хвилі дужчали, і ми, зачинивши люка, поринули під воду.

Годину пізніше, глянувши на карту, я довідався: судно тепер на 16°17′ довготи і 33°22′ широти, за сто п'ятдесят льє від ближчого берега. Про втечу нічого було й мріяти. Легко собі уявити, як лютував канадець, коли я сповістив йому координати «Наутілуса».

Щодо мене, то я не надто журився. Навпаки — наче камінь з душі впав; я ж бо міг спокійно повернутися до своєї праці.

Увечері, годині об одинадцятій, до мене несподівано зайшов капітан Немо. Він люб'язно запитався, чи не стомило мене безсоння минулої ночі. Я відповів, що почуваюся гаразд.

— В такому разі, пане Аронаксе, запрошую вас взяти участь в одній цікавій прогулянці.

— Слухаю вас, капітане.

— Ви досі виходили на морське дно тільки вдень, коли воно освітлене сонцем. А хочете подивитися на нього темної ночі?

— Буду вельми радий.

— Зважте — це прогулянка виснажлива. Доведеться багато ходити, злазити нагору. Дороги тут — не з кращих.

— Це тільки збуджує мою цікавість, капітане. Я готовий іти за вами.

— Тоді ходімо, пане професоре. Треба вдягти скафандри.

В гардеробній не було ні моїх супутників, ані матросів з команди «Наутілуса». Видно, вони не супроводитимуть нас. Капітан навіть не пропонував мені запросити Неда й Конселя.

За кілька хвилин ми нап'яли скафандри. На спину почепили резервуари з великим запасом повітря; електричних ліхтарів, проте, не було. Я нагадав про них капітанові.

— Ліхтарі нам не знадобляться, — відказав він.

Мені подумалось, що я не дочув, та вдруге не встиг запитатися, бо капітанова голова була вже під металевим шоломом. Я також пригвинтив шолома. В руки мені вклали окуту залізом палицю. А за хвилину вже відомим способом ми вибралися із судна й на глибині трьохсот метрів ступили на дно Атлантичного океану.

Доходило півночі. В морських глибинах панувала темінь, але капітан показав на червону цяту вдалині, що мерехтіла, ніби заграва, розсіваючи руде світло за дві милі довкола «Наутілуса». Я не міг збагнути, що воно таке. Невже вогонь? Що ж би могло горіти і як може горіти вогонь у воді? Та що б то не було, а тьмяне те світло полегшувало нам шлях, і хай воно ледь мерехтіло — я хутко призвичаївся до сутінок. Справді, в цій прогулянці Румкорфові апарати нам не потрібні.

Поруч із капітаном я простував на провідний полиск. Дно непомітно бралося догори. Спираючись на палиці, ми ступали широко, але посувалися все-таки повільно, бо ноги раз у раз грузли в місиві з намулу, водоростей і ріні.