Тут зайшло сонце і зразу залягла темрява. Вітерець збивав легенькі брижі, і в борт «Наутілуса» сонно плюскали хвилі.

Назавтра, двадцять шостого січня, ми перетяли екватор на вісімдесят другому меридіані і ввійшли в води Північної півкулі.

Того дня кортеж нашого судна складала зграя велетенських акул. Тутешні води кишіли цими страшними й небезпечними тваринами. Це були акули з бурою спиною, білим черевом і одинадцятьма рядами зубів; акули банькаті, що мали на шиї велику чорну цяту, облямовану білим, — вона скидалася на здоровенне око; акули сині з кулястою головою, всіяною чорними цятами. Темні туші охижіло товкли страшними головиськами в кришталеві шиби судна. Таке безцеремонне панібратство аж судомило гарпунера. Його поривало на поверхню, йому свербіли руки загарпунити хоч би кількох отих акул із роззявленими пащами, з яких виблискували гострі зуби. Але тут «Наутілус» збільшив швидкість і залишив далеко позад себе найспритніших акул.

Двадцять сьомого січня при вході до широкої Бенгальської затоки перед нашими очима безупинно поставали страхітливі видива. Назустріч пливли трупи. То були трупи померлих індійців, несені течією Гангу в чисте море; їх не встигли склювати грифи, що єдині були за могильників у цій країні. Та все ж акули неодмінно допоможуть їм у похованні.

Десь близько сьомої години вечора, піднявшись на поверхню, «Наутілус» поплив серед молочно-білих хвиль. Море, скільки оком сягнути, видавалося молочним. Чи не вводило нас в оману місячне сяйво? Ні! Бо ж тільки два дні, як з'явився молодик. Він був іще десь за обрієм, в сонячному промінні. І небо, всіяне зорями, здавалося чорним проти білини довколишніх вод.

Консель не вірив власним очам і попросив мене пояснити причину цього незвичайного явища. На щастя, я міг йому відповісти.

— Це — так зване молочне море, — сказав я, — широчезні простори білих вод — часте явище в цих широтах.

— А чи не пояснив би мені пан професор, — повів далі Консель, — причину цього явища? Не могла ж вода й справді перетворитися на молоко.

— Звичайно, ні, мій друже. Ця білина, що так тебе здивувала, викликана наявністю в воді міріадів інфузорій, дрібнесеньких істот, безбарвних слизистих черв'яків. Ці тваринки, тонкі, як волосина, одну п'яту міліметра завдовжки, випромінюють світло. Злипаючись між собою, вони вкривають морську поверхню на багато льє.

— На багато льє? — вигукнув Консель.

— Так, друже мій. І не берися рахувати, скільки їх довкола. Марна річ! Декому з моряків, приміром, траплялося плисти молочним морем понад сорок миль.

Не знаю, як сприйняв Консель мою пораду, але він глибоко замислився. Ну, звичайно! Він уже сушив собі голову, скільки тих тваринок уміщається на площі сорок квадратних миль, коли довжина кожної дорівнює одній п'ятій міліметра, а грубина — тоненькій волосинці. Що ж до мене, то я й далі спостерігав оте дивне явище. Впродовж кількох годин «Наутілус» розтинав своїм тараном білаві хвилі, і я завважив, що він безшумно лине цією мильною водою, так ніби пливе по спіненому вирові двох зустрічних течій, що часом бувають у бухтах.

Десь опівночі море прибрало свого звичного кольору, та позаду «Наутілуса» аж до самого обрію небо, відбиваючи білину вод, здавалося, було освітлене північним сяйвом.

Двадцять восьмого січня опівдні під 9°4′ північної широти «Наутілус» виплив на поверхню моря поблизу землі, що лежала за вісім миль на захід. Насамперед впадало до ока безладне громаддя гір; з імли поволі виступали примхливої форми шпилі, що сягали двох тисяч футів у височінь. Коли було встановлено координати, я зійшов до салону, відшукав цю точку на карті й довідався: ми знаходимося біля берегів острова Цейлон — перлини Індії.

Я пішов до бібліотеки пошукати відомостей про цей острів, що його вважають найродючішим на земній кулі. Тут мені трапилася праця Г. К. Сірра «Цейлон і сингалезці». Повернувшись до салону, я передусім прочитав загальні відомості про Цейлон, якому в давнину надавалося так багато різних назв. Лежить він між 5°55′ та 9°49′ північної широти і 79°42′ та 82°4′ довготи на схід од Гринвіцького меридіана. Простягається на двісті сімдесят п'ять миль у довжину і щонайбільше сто п'ятдесят миль у широчінь, обвід — дев'ятсот миль; площа — двадцять чотири тисячі чотириста сорок вісім миль, тобто майже така, як площа Ірландії.

До салону ввійшли капітан Немо та його помічник. Капітан кинув оком на карту. Потім обернувся до мене.

— Острів Цейлон, — сказав він, — славиться своїми перловими промислами. Чи не бажаєте, пане Аронаксе, відвідати перлові ловища?

— Вельми охоче, капітане.

— Гаразд. Це проста річ. От тільки, побувавши на ловищах, ми не побачимо самих ловців. Сезон іще не почався. Та дарма. Я дам наказа плисти до Манарської затоки. Ми прибудемо туди вночі.

Капітан сказав кілька слів помічникові, і той вийшов. Незабаром «Наутілус» поринув у свою водну стихію; манометр показував глибину тридцять футів.

Уп'явшись очима в карту, я взявся шукати Манарську затоку. Я знайшов її на дев'ятій паралелі при північно-західному березі Цейлону. Затока утворюється видовженою смугою острівця Манар. Щоб дістатися туди, треба було обійти весь західний берег Цейлону.

— Пане професоре, — промовив капітан Немо, — перли виловлюють у Бенгальській затоці, в Індійському, Китайському та Японському морях, а також у морях Південної Америки, в Панамській і Каліфорнійській затоках. Та найбагатші перлові ловища зосереджені біля Цейлону. Ми прибудемо туди, щоправда, передчасно. Ловці перлів з'являються в Манарській затоці не раніше березня. Тоді збиваються сюди до трьохсот суден і, накинувшись на поживу, впродовж тридцяти днів грабують морські скарби. З кожним кораблем прибувають десять веслярів і десять водолазів. Поділившися на дві групи, вони навперемінки пірнають на глибину двадцяти метрів, затиснувши між ногами камінь, прив'язаний мотузкою до судна.

— Невже до того примітивного способу вдаються й нині?

— Вдаються, — відповів Немо. — Дарма що промисли посідає найвинахідливіший, найпрактичніший народ світу — англійці, які дістали їх у власність за Ам'єнською угодою 1802 року.

— Ваш скафандр, либонь, став би тут у великій пригоді.

— Звичайно. Адже ж ці нещасні перлярі не годні триматися довго під водою. Хоч англієць Персеваль у своїй «Мандрівці на Цейлон» запевняє, ніби якийсь кафр тримався під водою п'ять хвилин, — я не йму йому віри. Я знаю, що деякі водолази залишаються під водою п'ятдесят сім секунд, а найвитриваліші навіть вісімдесят сім секунд, проте їх не рясно. А коли ці сердеги виринають, їм із вух і носа тече закривавлена вода. Я вважаю, що водолаз має триматися під водою не більше тридцяти секунд, впродовж яких йому треба встигнути зібрати в сітку знайдені перлівниці. Ловці перлів не доживають до старості. Вони зарання хиріють, на очах з'являються виразки, все тіло береться болячками, і вони часто вмирають під водою, розбиті паралічем.

— Еге ж! — сказав я. — Сумне ремество, покликане вдовольняти людські примхи. А скажіть, капітане, скільки перлівниць виловлює одне судно за день?

— Щось од сорока до п'ятдесяти тисяч. Кажуть, ніби 1814 року англійський уряд влаштував таку ловитву державним коштом, і перлярі за двадцять днів дістали з морського дна сімдесят шість мільйонів скойок.

— То принаймні,— поцікавився я, — ці нещасливці мають добрий заробіток?

— Де там, пане професоре?! В Панамі вони дістають не більше долара за тиждень. Здебільша їм перепадає по одному су за мушлю, в котрій є перлина; а скільки з них порожніх?!

— По одному су! Таж ці бідолахи кладуть до кишені господаря мільйони! Це ж грабунок!

— Отже, пане професоре, — сказав капітан Немо, — ви зі своїми супутниками побуваєте на Манарському родовищі перлів, і коли туди випадком прибув уже якийсь перляр, ми подивимося, як він орудує.