Вулканічна природа печери потверджувалася на кожнім кроці. Я звернув на це увагу моїх супутників.

— Уявляєте собі, що діялося в цій лійці, коли тут клекотіла розтоплена лава і рівень розпеченої, аж білої, рідини підіймався до самісінької пащі кратера, ніби розплавлений у домні метал?

— Дуже добре уявляю, — відповів Консель. — Але чи не скаже пан професор, чому могутній ливарник покинув свою роботу і яким то побитом у горні вулкана утворилося спокійне озеро?

— Найвірогідніше, Конселю, що внаслідок якихось струсів у підводній частині гори утворилася розколина, котра править тепер «Наутілусові» за канал, що ним пройшов він до печери. Води Атлантичного океану ринули всередину гори. Між двома стихіями вчинився запеклий двобій, і переміг у ньому Нептун. Та відтоді минули віки, і затоплений вулкан став тихим гротом.

— І чудесно, — зауважив Нед Ленд. — Пояснення мені подобається, та шкода, що розколина, про яку говорив пан професор, не утворилася над поверхнею моря.

— Скажете отаке, друже Неде! — мовив Консель. — Та якби вона була високо над водою, «Наутілус» не пройшов би в печеру.

— А я додам, Ленде, що тоді й вода б не потекла всередину гори, і вулкан залишився б вулканом. Нарікання ваші даремні!

Ми сходили дедалі вище. Уступи щоразу вужчали і крутішали. Глибокі западини перетинали нам шлях; доводилося їх перестрибувати. Ми обминали навислі брили, дряпалися рачки, посувалися плазом. Та Конселева спритність і канадцева сила зрештою подолали всі перешкоди.

На висоті близько тридцяти метрів ґрунт змінився, та це не полегшило нам дороги. Чорний базальт то лежав рівною поверхнею, шорсткою від застиглих пухирів, то височів правильними призмами, ніби колонада, що підтримувала велетенське склепіння — пречудовий взірець природної архітектури. Поміж базальтових брил звивалися застиглі потоки лави, а подекуди — напливи сірки. Розсіяне денне світло, проникаючи кратером усередину печери, осявало блідими відблисками всі ці викидки, назавше поховані в надрах згаслого вулкана.

Невдовзі ми зупинилися. Сходити далі стало неможливо; на висоті близько двохсот п'ятдесяти футів почалися нездоланні перешкоди: прямовисні мури вигиналися в склепіння, і нам довелося обмежитись висотною прогулянкою навколо озера. Рослинний світ починав тут змагатися з світом мінералів. Кілька кущиків і навіть якісь деревцята стриміли із розколин скелі. Я натрапив на молочай, що виділяє їдкий сік. Геліотропи, не виправдуючи своєї назви, бо до них ніколи не пробивалося сонячне проміння, сумно посхиляли головки, безбарвні й незапашні. Де-не-де з-під миршавих листочків алое несміливо визирало ромен-зілля. Між лавових потоків я помітив і кілька фіалок, що зберегли свої ніжні пахощі. З якою насолодою я вдихав їхній ніжний аромат! Запах — душа квітки, а морські квіти, ці пречудові водорості, не мають душі!

Ми підійшли до купки могутніх драковців, що силою свого міцного коріння розсували кам'яні брили, аж тут Нед Ленд скрикнув:

— Гляньте, пане професоре, рій!

— Рій? — запитався я, недовірливо всміхаючись.

— Атож, бджолина сім'я. Тут їхнє гніздо, — додав канадець. — Біля нього в'ються бджоли.

Я підійшов до драковцевого стовбура, що вигнався з ущелини. Канадець мав рацію. У дуплі прихистилося кілька тисяч цих мудрих працьовитих комах, чия продукція так високо ціниться по всіх Канарських островах.

Зрозуміло, канадцеві захотілося набрати меду. Я йому не перечив. Нед викресав огню і, запаливши пучок сухого листя впереміш із сіркою, заходився викурювати бджіл. За хвилину гудіння стихло, дупло спорожніло, і ми дістали кільканадцять фунтів щільників пахучого меду. Нед поскладав їх у свою торбину.

— Тепер, маючи мед і тісто хлібного дерева, я напечу вам пресмачних пундиків.

— Далебі, це буде справжній медівник! — вигукнув Консель.

— Хай буде й медівник, але треба йти далі,— сказав я.

З кривулястих схилів скелі нам було видно все озеро. Прожектор освітлював його спокійну поверхню, що не відала ні брижів, ані морських валів. «Наутілус» стояв непорушно. На палубі й на березі метушилися матроси, і чорні їхні тіні малювались на тлі осяйних скель.

Коли ми йшли прискалками навкіл озера, я побачив, що не самі бджоли складали тваринний світ вулканової утроби. Вилетівши із своїх гнізд, звитих на скелястих шпилях, у темряві метлялися й кружляли сполохані хижі птахи. Це були білогруді яструби і крикливі кібці-боривітри. Схилом утікали на всю силу своїх довгих ніг сполохані нами жирні дрохви. Легко уявити, що почував канадець, побачивши цю смачну дичину, і як він шкодував, що не має під рукою рушниці. Він спробував замінити свинець камінням — і по багатьох невдалих спробах йому поталанило підбити одну гарненьку дрохву. Щоправда, разів двадцять важив Нед власним життям, доки впіймав поранену птицю, проте вона таки опинилася в його торбині.

Скалистий хребет ставав дедалі неприступніший, і нам довелося зійти на берег. Над нами зяяла кратерова паща, що скидалася на отвір величезної криниці. Звідціля було видно клаптик неба. Гнані західним вітром хмарини часом затягували млистим серпанком жерло кратера. Це означало, що хмарки пролітають низько, бо вулканова верховина зводилась не більше як на вісімсот метрів над поверхнею океану.

За півгодини після другого мисливського подвигу канадця ми знову були на внутрішньому березі вулканової гори. Тутешню флору представляли дрібненькі парасолькові рослини, що їх називають морським кропом. Цю рослину вживають як чудову присмаку до страв. Вона вкривала весь берег, і Консель нарвав кілька жмутиків кропу.

Що ж до фауни — тут водилися найрозмаїтіші ракоподібні: омари, краби-самітники, креветки, мізиди, косарики, галатеї і сила черепашок-вужачок, багрянок, блюдець.

Ми знайшли чудовий грот і з приємністю простяглися на м'якому пісочку. Вогонь виглянцював гранітні мури і притрусив їх іскристим слюдяним пилом. Нед Ленд обмацував мури, простукував їх, щоб визначити грубину. Я не міг здержати сміху. Як і завше в таких випадках, пішла мова про втечу. І я, не надто ризикуючи подавати канадцеві надію, сказав, що капітан Немо повернув на південь, аби тільки поновити запаси вугілля. Мовляв, імовірно, що він знову візьме курс до берегів Європи й Америки. Отоді й трапиться нагода втекти з «Наутілуса».

Ми пробули вже з годину в цьому чудесному гроті. Розмова, жвава спочатку, ставала дедалі млявіша. Поволі нас почала змагати дрімота. А що я не бачив жодних підстав боротися з нею, то незабаром солодко заснув. Мені снилося — а снів собі не обирають, — що я живу рослинним життям звичайного молюска. А грот — моя двостулкова скойка…

Аж тут розбудив мене Конселів крик:

— Вставайте! Мерщій вставайте!

^{Разів двадцять важив Нед власним життям, доки впіймав поранену птицю.}

— Що сталося? — запитав я, зводячись.

— Вода! До нас підіймається вода!

Я схопився. До грота, ніби потік, ринуло море. А що ми були не молюски, а таки люди — доводилося рятуватись.

За кілька хвилин, видряпавшись на високий шпиль, ми вже були в безпеці.

— Що б воно могло скоїтись? — спитався Консель. — Якесь незвичайне явище?

— Ні, друзі мої,— відповів я. — Це приплив, звичайнісінький приплив, який трохи не застукав нас, мов героїв Вальтера Скотта. Рівень води в океані піднявся, і згідно з законом рівноваги рідин у сполучених посудинах піднявся рівень води і в озері. От нам і купіль до пояса! А тепер ходімо до «Наутілуса».

За годину ми скінчили прогулянку довкола озера і повернулися на судно. Команда вже закінчувала вантажити натрій, «Наутілус» незабаром міг вирушити в дорогу.

Проте капітан Немо не квапився. Чи не чекав він ночі, щоб вийти непомітно з підводного каналу? Може, й так.

Та хоч би там що, вранці «Наутілус», залишивши свій притулок, уже линув чистим морем, далеко від будь-якої землі, за кілька метрів од поверхні Атлантичного океану.