Ми саме йшли між Сицилією й Тунісом. Тут, між мисом Бон та Мессінською протокою, де дно круто підіймається, утворилося справжнє гірське пасмо; шар води ледве сягає над ним сімнадцяти метрів, тоді як пообіч дно опускається до ста сімдесяти метрів. Тим-то «Наутілус» мусив обережно маневрувати, аби не наштовхнутися на підводний бар'єр.

Я показав Конселеві на карті те місце, де проходить пасмо підводних рифів.

— Та це ж, із дозволу пана професора, — сказав Консель, — справжнісінький перешийок, що єднає Європу з Африкою.

— Авжеж, мій друже, він геть перегороджує Лівійську протоку; виміри Сміта показали, що колись ці материки з'єднувались саме між мисом Бон та мисом Фаріна.

— Охоче вірю! — сказав Консель.

— Додам іще, — провадив я, — що такий самий бар'єр є між Гібралтаром та Сеутою. За геологічної епохи він повністю замикав Середземне море.

— Гм! — замислився Консель. — А що, як колись під час вибуху вулкана він знову підійметься з води?

— Навряд чи таке станеться, Конселю.

— Хай пан професор дозволить мені закінчити думку. Отож якби все ж таки це сталося, панові Лессепсу прийшлось би скрутненько. Не так-бо легко розкопати Суецький перешийок.

— Певна річ. Але, Конселю, кажу ще раз, цього не може бути. Сила підземного вогню меншає й меншає. Вулкани, такі численні за дитинства нашої планети, поволі вигасають. Температура глибинних шарів земної кори з кожним століттям падає. І це — на шкоду землі, бо ж тепло — джерело її життя.

— Ну, а сонце ж…

— Сонця замало, Конселю. Хіба воно спроможне повернути тепло задубілому трупові?

— Звісно, ні.

— Отже, друже мій, колись і земля перетвориться на холодний труп. Вона стане безлюдною, як і місяць, що давно втратив своє життєдайне тепло.

— А за скільки ж віків те станеться? — запитався Консель.

— За кількасот тисячоліть, друже мій.

— Ого-го! — відповів Консель. — Вистачить часу, щоб закінчити нашу підводну мандрівку. Аби тільки Нед Ленд не зіпсував справи.

І Консель, заспокоївшись, знову взявся вивчати морські глибини, користуючись із того, що «Наутілус» плив на помірній швидкості.

По підводних скелях вулканічного походження стелився барвистий килим живої флори: губки, голотурії; прозорі як скло, облямовані червонястими полапками цидипи, що ледь-ледь світяться; берое, відомі під назвою морських огірків, — вони міняться всіма кольорами сонячного спектра; рухливі морські лілеї-коматули метр завширшки, що забарвлюють своїм пурпуром води; пречудові деревовидні лілеї-евріалії; довгостеблі павонії; сила-силенна розмаїтих морських їжаків та зелених актиній на сірих ніжках, з брунатними дисками, захованими під чуприною оливкових мацаків.

Конселя найдужче захоплювали молюски та членистоногі, і хай перелік їх сухуватий, я не хочу бути несправедливим до цього добряги, знехтувавши наслідки його спостережень.

Консель згадує багато двостулкових молюсків-спондилів: це «ослячі копита», що громадяться одне на одне; трикутні донації; тризубчасті «скельця» з жовтими плавцями й прозорими скойками; жовтогарячі голі молюски-планробранхії; яйцевидки, крапчасті або всіяні зеленими цяточками; аплізії, відомі також під назвою морських зайців; скоблючки; м'ясисті ацери; середземноморські парасольки; морські вушка, що в їхніх черепашках відкладається коштовний перламутр; анемії — кажуть, ніби в Лангедоці їх цінують вище за устриць; кловіси, яких так полюбляють марсельні; кілька двостулок, що вдозвіль водяться при берегах Північної Америки і в великій кількості споживаються в Нью-Йорку; морські гребінці з різнобарвними скойками; літодонуси, що мають смак перцю; рубцюваті венерикардії, черепашки яких мають опуклі верхівки й ребра; цинтії з пурпуровими горбочками; карніарії, що їхні скойки, загнуті по краях, скидаються на гондоли; увінчані фероли; атланти із равликоподібними черепашками; фетиди в торочкуватих мантіях з білими цятками; голозябрі еоліди, подібні до слимачків; каволіни, що плазують спиною; ауриколи, руді скалярії, літорини, жантури, цинерарії, петриколи, ламелери, кабошони, пандори тощо.

Що ж до членистих — Консель цілком слушно поділив їх на шість класів, з яких три класи охоплюють морських тварин; ракоподібних, вусоногих і кільчастих черв'яків.

Клас ракоподібних ділиться на дев'ять рядів. До першого належать десятиногі, голова й груди яких зливаються, несуть чотири, п'ять або шість пар ніг і вкриті спільним панцером. Консель розмежовує десятиногих на три підряди: куцохвостих, довгохвостих та середньохвостих. Хай ці назви звучать грубувато, але вони влучні. З підряду куцохвостих Консель згадує крабів, у яких лоб озброєний двома розбіжними шпичками, крабів-інахусів, котрі хтозна-чому правили за символ мудрості в давніх греків, два види крабів-ламбрів, мабуть, помилково зарахованих до тварин цієї глибини, бо живуть вони звичайно на великих глибинах; крабів-ксанто, пілумнів, каляпів, зубчастих користів, ебалій тощо.

Із підряду довгохвостих, що має п'ять родин, Консель відзначив лангустів звичайних — м'ясо їхніх самиць цінується дуже високо, раків-ведмедів або морських коників, гебій та всі види їстівних ракоподібних.

На тому й скінчилася Конселева праця. «Наутілус», проминувши гірське пасмо Лівійської протоки, занурився на глибину і знов поплив на великій швидкості. Молюски, зоофіти та членистоногі зникли. Тільки великі риби, мов тіні, пропливали повз вікна салону.

Вночі проти сімнадцятого лютого ми ввійшли до другого Середземноморського басейну; глибина його сягає трьох тисяч метрів. «Наутілус» занурився в найглибші шари моря.

І там, на морському дні, замість чудес природи, перед моїми очима постали страшні картини. Ми проходили ті простори Середземного моря, де сталося так багато катастроф. Скільки кораблів потонуло тут, між берегами Алжиру і Провансу! Середземне море проти Тихого океану — всього-на-всього озеро, але озеро примхливе й підступне; сьогодні воно прихильне й ласкаве до хирлявих суденець, що линуть у блакиті води й неба, а завтра — гнівне й хиже, розбурхане ураганом, своїми короткими разуразними вдарами валів трощить найпотужніші кораблі.

Скільки за цієї стрімкої прогулянки бачив я корабельних кістяків, що спочивали на морському дні; тут валялися кітви, гармати, ядра, шмаття залізної обшивки, лопаті гвинтів, уламки машин, розбиті циліндри, казани без дна, — одні вже оброслі коралами, інші — тільки вкриті іржею.

Здебільша це були кораблі, що зазнали катастрофи, наскочивши на підводні скелі або ж зіткнувшись один із одним. Деякі з них пішли на дно прямовисно із непошкодженими щоглами й такелажем. Судна начебто стояли закотвичені на відкритому рейді, ждучи команди відпливати. А коли «Наутілус» освітлював їх своїм прожектором, здавалось, — от-от на флагштоках підіймуться прапори і кораблі віддадуть салют. Та ба! Тільки безгоміння й смерть панували над цим кладовищем кораблів!

Я помітив, що з наближенням до Гібралтарської протоки дедалі частіше зустрічалися на дні затонулі судна. Що ближче сходяться береги Африки і Європи, то частіші в цьому вузькому проході катастрофи. Чого тільки я не бачив — залізні каркаси, химерні руїни кораблів, які стояли або лежали на морському дні, немов якісь велетенські тварини. Один був з розпанаханим черевом, погнутим димарем; од коліс залишилися самі колодиці; стерно, відірване од ахтерштевня, повисло на залізному ланцюгу; задній планшир геть роз'їли морські солі. Яке страшне видовисько! Не одне життя збавила ця катастрофа. Не одну жертву поглинули хвилі! Чи врятувався хоч один матрос із цього судна, щоб розповісти про трагедію, чи море й досі ховає страшну таємницю? Не знаю чому, але мені спало на думку, чи це, бува, не «Атлас», безслідно зниклий років зо двадцять тому? О, яку сумну, яку жахливу повість можна було б розказати про таємниці, заховані в глибинах Середземного моря, цього великого цвинтаря, де стільки людей знайшли свою смерть!

Одначе «Наутілус», байдужий і стрімкий, стрілою мчав серед руїн. Вісімнадцятого лютого, годині о третій ранку, він підійшов до Гібралтарської протоки.