— Друже Неде, — промовив я, — скажіть-но по правді: невже вам скучно на борту «Наутілуса»? Чи жалкуєте ви, що доля закинула вас сюди?

Канадець на хвильку замислився. Тоді, схрестивши на грудях руки, сказав:

— Як по правді — не шкодую, що мені довелося подорожувати під водою. Я згадуватиму ці мандри з утіхою, та для цього треба, щоб вони скінчилися. Отака моя думка.

— Вони скінчаться, Неде.

— Де і коли?

— Де? Не знаю. Коли? Не можу сказати, але гадаю, мандрівка дійде краю, коли всі моря відкриють нам свої таємниці. Всьому на світі приходить край.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель. — Вельми ймовірно — коли ми об'їздимо всі моря, капітан Немо відпустить нас.

— Відпустить! — вигукнув канадець. — Хіба що на той світ!

— Угамуйтеся, Неде, — сказав я. — Нам, безперечно, нічого боятися капітана. Але й до Конселевої думки я не схиляюся — навряд чи капітан Немо так собі нас відпустить. Ми проникли в таємницю «Наутілуса», тож капітан дбатиме про те, щоб вона не пішла гуляти по світу разом із нами.

— На що ж, у такому разі, ви сподіваєтеся? — спитав канадець.

— Я певен: хай не зараз, хай за півроку — та обставини зміняться на краще, і ми зможемо з них скористатися!

— Але ж бо! — вигукнув Нед Ленд. — А скажіть, будь ласка, пане природознавцю, де ми опинимось за ті шість місяців?

— Може, тут, а може, десь біля Китаю. Ви ж знаєте швидкість «Наутілуса». Він лине, як у повітрі ластівка, мчить, як суходолом експрес. Йому не страшне жодне море. І хтозна, — може, він плистиме поблизу французьких, англійських чи американських берегів, де умови до втечі будуть іще сприятливіші.

— Пане Аронаксе, — мовив канадець, — ви мене не переконали. Ви кажете в майбутньому часі: «Ми будемо там! Ми будемо тут!» А я в теперішньому: «Ми тут — тож не треба ловити гав!»

Незаперечною логікою Нед Ленд загнав мене на слизьке; я не міг захищатися і склав зброю.

— Пане професоре, — правив своєї Нед Ленд, — уявімо неможливе: капітан Немо сьогодні ж дарує нам волю. Покинете ви судно?

— Не знаю, — відповів я.

— А коли він скаже, що вдруге цього не запропонує? Чи скористаєтеся ви з такої пропозиції?

Я промовчав.

— А що скаже друг Консель?

— Друг Консель, — спокійно відповів той, — друг Консель нічого не скаже. Йому байдужісінько, як розв'яжеться це питання. Він не одружений, так само, як його господар і як його друг Нед. Ні дружина, ні родичі, ані діти не чекають його на батьківщині. Він — слуга пана професора і думає й говорить, як пан професор. На його превеликий жаль, на нього не можна важити. Тут є лише дві сторони — пан професор і Нед Ленд. А друг Консель тільки уважно слухає, готовий рахувати голоси.

Я не стримав усмішки, бачивши, як хитро Консель зрікся права голосу. А канадець, мабуть, зрадів, що має на одного супротивника менше.

— Отже, пане професоре, — сказав Нед Ленд, — якщо Консель поза суперечкою, доходити ради доведеться нам двом. Ви мене вислухали. Що можете мені відповісти?

Треба вирішувати — огинатися було гидко.

— Друже Неде, — промовив я, — ось моя відповідь: ви маєте рацію, і мої доводи безсилі супроти ваших. Нема чого сподіватися, що капітан Немо відпустить нас із доброї волі. Він триматиме нас на судні задля власної безпеки. Ми ж ради своєї безпеки мусимо за першої-ліпшої нагоди покинути «Наутілус».

— Мудрі слова, пане Аронаксе!

— Але ще одне зауваження, — сказав я, — Треба вичікувати справді слушної нагоди. Наша спроба конче повинна вдатися. Бо як ні — нам уже не вирватися звідціля до смерті; та й капітан Немо того ніколи нам не подарує.

— Все це правда, — відповів канадець. — Проте ваше зауваження стосується будь-якої спроби втечі — чи то станеться вона за два роки, а чи за два дні… Отож питання стоїть руба: трапиться нагода — треба з неї скористатися!

— Згоден. А тепер скажіть, Неде, що саме ви вважаєте за нагоду?

— Ну, коли, скажімо, якось темної ночі «Наутілус» плистиме поблизу європейських берегів.

— І ви спробуєте рятуватися вплав?

— Певне. Якщо судно плистиме на поверхні моря і недалеко від берега. А коли далеко або глибоко під водою…

— То що тоді?

— Тоді я спробую захопити човна. То справа нехитра. Заберемося всередину, відгвинтимо шворні й випливемо на поверхню — стерничий в своїй рубці нічого не помітить.

— Гаразд, Неде. Очікуйте на таку оказію; тільки не забувайте: невдача коштуватиме нам життя.

— Не забуду, пане професоре.

— А тепер, Неде, хочете знати мою думку з цього приводу?

— Хочу, пане Аронаксе.

— Я гадаю — не кажу «сподіваюся», — що такої нагоди не трапиться.

— Чому б то?

— Капітан Немо гаразд розуміє, що ми плекаємо надію звільнитися, отже він триматиме нас на оці, а біля європейських берегів і поготів.

— Я пристаю на думку пана професора, — сказав Консель.

— Буде видно, — відповів Нед Ленд, рішуче хитнувши головою.

— А тепер, — додав я, — досить про це! Віднині — жодного слова про наші наміри. Аж того дня, коли ви надумаєте тікати, попередьте нас, і ми підемо за вами. Я повністю покладаюся на вас.

На цьому й скінчилася наша розмова, що повинна була мати такі серйозні наслідки. Мушу сказати: дальші події, на превеликий жаль канадця, підтвердили мої припущення. Чи то капітан Немо тут, у європейських морях, мав щодо нас якусь підозру, чи просто не бажав попадатися на очі численним суднам різних держав — хтозна. Але ми здебільша пливли під водою і далеко від берегів. Вряди-годи «Наутілус» виринав до рівня стерничої рубки, та частіше тримався глибини, досить значної в цих місцях: між Грецьким архіпелагом і Малою Азією судно, занурюючись на дві тисячі метрів, не досягало дна.

Про те, що ми вже проминули Карпатос — один із островів Спорадської групи, — я довідався від капітана Немо: показавши пальцем точку на карті, він процитував Вергілієвого вірша:

Справді, це було володіння міфічного Протея, старого пастуха Нептунових табунів, — нинішній острів Скарпанто, що лежав між Родосом і Критом. Крізь шибу в салоні я бачив саме його гранітне підніжжя.

Наступного дня, чотирнадцятого лютого, я постановив кілька годин вивчати риб Грецького архіпелагу. Та з якихось причин віконниці були засунені. Визначивши за картою координати, я дізнався, що ми простуємо на Канію, до стародавнього острова Крит. Саме тоді, коли «Авраам Лінкольн» вирушив у плавання, на цьому острові вибухнуло повстання проти турецького гніту. Чим воно скінчилося — я не знав, а капітан Немо, що порвав зв'язки з землею, не міг дати мені ніяких відомостей.

Увечері, зустрівшись із капітаном Немо в салоні, я не здіймав про це розмови. Та й капітан був якийсь мовчазний і заклопотаний. Супроти звичаю, він звелів одчинити віконниці й, ходячи від одного вікна до другого, пильно вдивлявся у водяну безодню. Що б воно значило? Мені не хотілося сушити над тим голови, і я став роздивлятися риб, які пропливали за шибою.

Серед багатьох інших я тут помітив бичків-афізів, що про них згадував Арістотель; в народі їх називають «морськими в'юнами»; вони водяться здебільша в солоних водах поблизу Нілової дельти. Між ними звивалися світні пагри з родини морських карасів, котрих єгиптяни вважали за священних тварин. Поява їх у водах Нілу знаменувалася релігійними церемоніями, бо вона провіщала велику повінь і обіцяла високий урожай. Шастали тут і хейліни; це сантиметрів до тридцяти костисті синюваті риби з прозорою лускою й червоними цятками. Живляться вони морськими водоростями, що надають їхньому м'ясу особливого смаку; тим-то цю рибу так полюбляли ласуни Стародавнього Риму. Нутрощі хейлінів, присмачені муреновим молочком, мізком павичів та язиками фламінго, — це була улюблена страва Вітеллія⁶².