— Гляньте, пане професоре, хіба океан не живий? Хіба він, як і все живе, не гнівається й не лагіднішає? Звечора він заснув, як і ми, а зараз прокидається.

Ні тобі добридень, ні на добраніч! Так ніби ця дивна людина продовжує зі мною давно почату розмову.

— Подивіться, — правив далі капітан Немо, — океан пробуджується від пестощів сонця! Він увіходить у своє щоденне життя. Цікаво стежити, як б'ється його пульс! Він має серце, має артерії, і я згоден із ученим Морі, що виявив у океановім організмі рух — достеменно такий, як кровообіг живих створінь.

Капітан Немо не сподівався, певне, на мою відповідь, а я вважав зайвим підтакувати йому «атож», «безперечно», «ви маєте рацію». Він скорше говорив сам до себе, надовго вмовкаючи по кожній фразі. То були роздуми вголос.

— Авжеж, — казав він, — в океані відбувається безугавний кругообіг води, зумовлений різницею температури в різних його частинах, наявністю солей та мікроорганізмів. Справді-бо, різниця температур спричиняється до різної щільності води, а від цього утворюються течії і протитечії. Випаровування, незначне в полярних теренах і посилене в екваторіальних, призводить до невпинного обміну між тропічними й полярними водами. До того ж я був вельми здивований, помітивши, що вода повсякчас рухається від дна до поверхні й навпаки, і цей прямовисний плин — справжнє дихання океану. На полюсі ви побачите наслідки цього дивного явища і збагнете — саме завдяки завбачливості природи вода замерзає лише на поверхні.

Коли капітан Немо промовив останню фразу, я подумав: «Полюс! Невже цей сміливець зважиться плисти аж туди?»

Замовкнувши, капітан дивився на водну стихію, що її так ретельно, так невтомно вивчав. Перегодом він озвався:

— Море, пане професоре, має в собі дуже багато солі; якби зібрати всю сіль, розчинену в Світовому океані, об'єм її складав би чотири мільйони кубічних льє; а якби цією сіллю всипати земну кулю — покров сягав би десяти метрів завгрубшки. Не думайте, що сіль у морській воді — тільки примха природи! Ні! Сіль зменшує випаровування води, застерігає від вивітрювання водяних шарів і тим самим береже помірні зони від навальних злив. То величезна роль — урівноважувати дію природних сил на нашій планеті!

Капітан Немо замовк, навіть підвівся, пройшовся палубою й знов повернувся до мене.

— Що ж до інфузорій, — сказав він, — цих мікроскопічних створінь, які мільйонами живуть у кожній краплині води, яких іде вісімсот тисяч на один міліграм, — їхня роль не менш значлива. Вони поглинають морські солі, вбирають в себе розчинені у воді речовини, вони утворюють корали та мадрепори й будують цілі вапнякові острови. Краплина ж води, очищена від мінеральних домішок, легшає, підіймається на поверхню, там знову поглинає солі, що залишилися від випаруваної води, і тим коштом важчає; знову осівши, дає харч мікроорганізмам. Словом — безнастанний плин згори вниз і знизу вгору, вічний рух, вічне життя! Життя, бурхливіше проти земного, багатше, довічніше, життя, що буяє геть у всьому океані, середовищі, як то кажуть, смертельному для людини, та життєдайному для міріадів живих створінь — і для мене!

Запалений цією мовою, капітан Немо геть змінився і справив на мене надзвичайне враження.

— Тут, — додав він, — тільки тут справжнє життя! І я вірю — можна побудувати підводні міста, підводні будинки, котрі, як «Наутілус», щоранку випливали б «подихати» на поверхню океану, міста вільні, міста незалежні. І хто знає, коли якийсь деспот…

Капітан Немо урвав себе гнівним жестом. Потім, звернувшись просто до мене, ніби силкуючись звільнитися від болісних думок, запитав:

— Пане Аронаксе, чи знаєте ви, яка глибина океану?

— Я знаю, капітане, тільки ту глибину, що нам дали вимірювання.

— Чи можете її сказати? Принагідно я міг би перевірити.

— Ось вона, наскільки пам'ятаю, — відповів я. — Якщо не помиляюся, за вимірами середня глибина в північній частині Атлантичного океану сягає восьми тисяч двохсот метрів, а в Середземному морі — двох тисяч п'ятисот метрів. Найретельніші виміри проведено в північній частині Атлантичного океану, десь на тридцять п'ятому градусі широти. В кількох точках визначено такі глибини: дванадцять тисяч метрів, чотирнадцять тисяч дев'ятсот один метр і п'ятнадцять тисяч сто сорок дев'ять метрів. Отже вважають — якби дно Світового океану нівелювати, глибина його сягала б хіба що семи кілометрів.

— Прекрасно, пане професоре, — промовив капітан Немо. — Сподіваюся дати вам точніші показники. Що ж до пересічної глибини цієї частини Тихого океану, то можу сказати — вона має всього чотири тисячі метрів.

Отак сказавши, капітан Немо попростував до люка й спустився східцями вниз. Пішовши вслід за ним, я дістався великого салону. Відразу ж закрутився гвинт, і лаг показав швидкість двадцять миль на годину.

Минали дні, минали тижні, а капітан Немо був, як і перш, скупий на зустрічі зі мною. Бачив я його дуже рідко. Капітанів помічник щоранку ретельно позначав на карті, де саме «Наутілус», і це давало мені змогу визначити наш шлях.

Консель і Нед Ленд проводили цілі дні зі мною. Консель розказував своєму другові про чудеса, бачені за нашої прогулянки, і канадця брала досада, що він не ходив із нами. Та я сподівався — трапиться ще не одна нагода побувати в підводних лісах.

Майже щодня на кілька годин розсувалися залізні віконниці салону і наші очі проникали в таємниці підводного світу.

«Наутілус» тримав курс на південний схід і плив на глибині ста — ста п'ятдесяти метрів. Проте одного дня судно несподівано пішло навкоси й занурилося на дві тисячі метрів. Стоступеневий термометр показував чотири з чвертю ступня вище нуля — температуру, властиву цим глибинам начебто під всіма широтами.

Двадцять шостого листопада о третій годині ранку «Наутілус» перетнув тропік Рака на 172° довготи. Двадцять сьомого листопада ми проминули Сандвічеві острови, де чотирнадцятого лютого 1779 року спіткав свою смерть знаменитий Кук. Отже, за час нашої мандрівки ми подолали чотири тисячі вісімсот шістдесят льє. Вранці, вийшовши на палубу, я побачив за дві милі під вітром острів Гаваї — найбільший із семи островів, що становлять Гавайський архіпелаг. Я виразно бачив смуги оброблених нив, пасма гір уздовж морського берега, вулкани, над якими підноситься Муна-Реа, здіймаючись на п'ять тисяч метрів над рівнем моря. В наші сіті поміж численних взірців тутешньої фауни зловилися кілька віялуватих павоній, на диво зграбних і гарних поліпів, що дуже часто трапляються в цих краях.

«Наутілус» і далі тримав курс на південний схід. Першого грудня він перетяв екватор на 142° довготи, а четвертого грудня, після швидкого переходу, не позначеного якимись особливими пригодами, ми досягли Маркізьких островів. За три милі, на 8°57′ південної широти і 139°32′ західної довготи, я помітив шпиль Мартіна, що височів на Нука-Гіва — одному з найбільших Маркізьких островів, котрий належить Франції. А що капітан Немо своїм звичаєм, обминув острів, то я тільки й встиг розгледіти на обрії лісисті гори. Тут попали до наших сітей розмаїті риби: золотохвості корифени з блакитними плавцями й золотим хвостом, найсмаковитіші з усіх риб на світі; чудові коралові губані, які майже не мають луски, чудові на смак; осторінки з костистою шелепою; жовтаві тазари. Всі ці риби були гідні нашого столу.

Минувши ці чудові острови, що над ними майорить французький прапор, «Наутілус» із четвертого по одинадцяте грудня проплив біля двох тисяч миль. Цей перехід ознаменувався зустріччю з цілим сонмищем кальмарів, цікавих молюсків, дуже близьких до каракатиці. Французькі рибалки називають їх «рогатими». Належать кальмари до класу головоногих, підкласу двозябрових — до них зараховують ще каракатиць та аргонавтів. Цих молюсків уважно вивчали ще античні природознавці; вони посідали неабияке місце серед метафор старожитніх ораторів і водночас правили за вишукану страву багатим громадянам, як то запевняв давньогрецький лікар Атеней.

«Наутілус» зустрів цю зграю молюсків у ніч проти 10 грудня. Мільйони цих молюсків переселяються з помірних вод у теплі, прямуючи тим самим шляхом, що й оселедці та сардини. Крізь грубі кришталеві шиби ми дивилися, як кальмари, безладно вимахуючи десятьма своїми мацаками, що їх природа розсіяла довкола голови, ніби чуприну з живих гадів, задом наперед мчали за рибами й молюсками, пожирали дрібних і зникали в пащеках великих риб. «Наутілус» попри всю свою швидкість довго не міг вибратися з цієї живої каші, що натоптувалась у сіті. Тут я нарахував за класифікацією Д'Орбіньї дев'ять видів, властивих тихоокеанській фауні.