— Так, усе це — звичайні прилади мореплавців, і я добре на них знаюся. Одначе тут є й прилади, які, мабуть, мають особливе значення саме для керування «Наутілусом». Ось, скажімо, цей циферблат із рухливою стрілкою — не манометр?

— Так, манометр. Він вимірює тиск води і тим самим визначає глибину, на якій перебуває «Наутілус».

— А ці зонди?

— Це термічні зонди, котрими вимірюється температура різних шарів води.

— Ну, а ці ось прилади я бачу вперше.

— Отут, пане професоре, я мушу вам дещо пояснити. Будь ласка, послухайте.

Помовчавши, він повів далі:

— В природі є сила — могутня, слухняна, стрімка й покірна. На моїм судні їй підвладне все! Вона дає світло, тепло, рухає всі механізми. Ця сила — електрика.

— Електрика?! — здивовано вигукнув я.

— Так, пане професоре.

— Але ж, капітане, надзвичайна швидкість вашого судна якось не узгоджується з можливостями електрики. Досі динамічна потужність електрики видавалася вкрай обмеженою, власне кажучи — мізерною.

— Пане професоре, — відповів капітан Немо, — потужність електричної енергії на моїм судні вельми різниться від тієї, якою користуються на землі,— оце і все, що я можу вам сказати!

— Не наполягатиму, капітане, і хоч усе це дуже мене дивує, я вдоволений і з того, що мені сказано. Проте ще одне питання мене займає; ви можете не відповідати, коли воно видасться вам нескромним. Так-от: елементи, що ви їх використовуєте для виробництва електрики, швидко виснажуються. Приміром, цинк, чим ви його замінюєте? Адже ж ви не маєте жодних зносин із землею?

— Відповім на ваше запитання. Передусім скажу, що на морському дні є багаті поклади цинку, заліза, срібла, золота. Здобувати їх дуже просто. Та мені не хотілося користатися цими земними металами, і я вирішив черпати потрібну мені енергію з моря — воно-бо завжди до моїх послуг.

— З моря?

— Так, пане професоре, до того ж у найрізноманітніші способи. Я міг би, приміром, проклавши кабель на різних глибинах, дістати електричний струм од різниці температур верхнього й нижнього шарів води; але я волію простіший спосіб.

— Який саме?

— Склад морської води вам відомий. На тисячу грамів випадає шість з половиною відсотків чистої води, два й дві третини відсотка хлористого натрію, трохи хлорного магнію та хлорного кальцію, бромного магнію, сульфату й вуглекальцієвої солі. Як бачите — морська вода багата на хлористий натрій. Саме цей натрій я вилучаю з води та й використовую для своїх елементів.

— Натрій?

— Так, пане професоре. У сполуці з живим сріблом він утворює амальгаму, що замінює цинк в елементах Бунзена. Живе срібло не розкладається, витрачається лише натрій, а його постачає мені море. До того ж мушу сказати: натрієві елементи активніші й удвічі потужніші за цинкові.

— Я добре розумію, капітане, переваги натрію в ваших умовах. Його в морі багато. Гаразд! Але ж той натрій треба ще добувати, точніше, вилучати з натрієвих сполук. В який спосіб ви це робите? Для електричного розкладу натрію ви, звісно, можете вживати батареї, проте, коли не помиляюся, на електроліз витрачається дуже багато натрію. Отже, виходить, добуваючи його в такий спосіб, ви більше витратите натрію, аніж здобудете!

— Тим-то, пане професоре, я й не вдаюся до електролізу, а просто-напросто використовую енергію кам'яного вугілля.

— Кам'яного вугілля?

— Коли хочете — морського вугілля, — відповів капітан Немо.

— То ви добуваєте кам'яне вугілля з підводних копалень?

— Пане Аронаксе, ви це побачите на власні очі. Я тільки прошу вас потерпіти, адже ви маєте на це досить часу. Запам'ятайте одне: я всім завдячую океанові. Він постачає мені електрику, а електрика дає «Наутілусові» тепло, світло, рух, одним словом — життя.

— Але не повітря, щоб дихати?

— О, я міг би виробляти й повітря, але в тім немає потреби, бо ж я підіймаюсь на поверхню океану, коли мені заманеться. Зрештою, якщо електрика не виробляє повітря, потрібного для дихання, то вона рухає потужні помпи, котрі нагнітають повітря в спеціальні резервуари, а це дає мені змогу тривалий час залишатися глибоко під водою.

— Капітане, я захоплений. Ви відкрили те, що люди, безперечно, відкриють тільки колись згодом, — динамічну потугу електрики.

— Не знаю, чи вони її коли-небудь одкриють, — холодно відповів капітан Немо. — Хай там що, я вперше, як бачите, застосував цю надзвичайну силу. Вона дає нам те, чого не може дати сонце, — рівномірне й, головне, безперервне світло. А тепер гляньте на того годинника — він електричний і точністю не поступається перед ліпшими хронометрами. За італійським зразком я поділив циферблат на двадцять чотири години, бо для мене не існує ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця, тільки це штучне світло, що ним я освітлюю морські глибини! Бачите, зараз десята година ранку.

— Точнісінько!

— А ось інше застосування електрики. Подивіться на циферблат, що висить перед нами. Електричний провід з'єднує його з лаговим гвинтом, і стрілка показує швидкість «Наутілуса». Гляньте, зараз ми не дуже квапимось — робимо п'ятнадцять миль на годину.

— Чудово! — вигукнув я. — Ви, капітане, бачу, підкорили собі силу, котрій належить замінити енергію води, вітру й пари.

— Ми ще не скінчили, пане Аронаксе, — сказав капітан Немо. — Якщо бажаєте, ходімо на корму «Наутілуса».

Справді, я вже познайомився з усією носовою частиною підводного судна. Ось який воно мало вигляд від міделя до форштевня: їдальня п'ять метрів завдовжки, відділена од бібліотеки водонепроникною перегородкою; бібліотека — п'ять метрів; салон — десять метрів, одмежований ще однією водонепроникною перегородкою від капітанової каюти, п'ять метрів завдовжки; далі — моя каюта — два з половиною метри; і, нарешті, резервуар на повітря, сім з половиною метрів завдовжки. Разом тридцять п'ять метрів! Водонепроникні перегородки з герметичними дверима на гумових прокладках убезпечували «Наутілус» на випадок, коли б у якійсь його частині з'явилася теча.

Я йшов коридором за капітаном Немо, і ми опинилися посередині судна. Там, між двома водонепроникними перегородками, була вузька шахта. Пригвинчений до стінки залізний трап сягав самісінької стелі. Я спитав у капітана, навіщо цей трап.

— Він веде до човна.

— О! Ви маєте човна? — здивовано запитався я.

— Аякже! Чудове суденце, легке й надійне. Воно служить для прогулянок і риболовлі.

— Тож аби спустити човна на воду, ви щоразу випливаєте «Наутілусом» на поверхню?

— Аж ніяк! Човен у виямку зовні «Наутілуса» щільно прилягає до його корпусу. Це справжнє палубне судно, зовсім водонепроникне. Воно пригвинчене міцними шворнями до обшивки. Трап веде до люка в корпусі «Наутілуса», а люк щільно сполучається з таким самим люком човна. Крізь цей подвійний отвір я проникаю до човна. По цьому люк «Наутілуса» закривається. Потім я герметично зачиняю люк човна, відгвинчую шворні — і він хутко випливає на поверхню. Тут я відчиняю герметичні дверцята на палубу, ставлю щоглу, підіймаю вітрило або ж беруся за весла й пливу морським простором, куди заманеться.

— А як ви повертаєтесь на судно?

— Я не повертаюся, пане професоре, — «Наутілус» повертається до мене.

— З вашого наказу?

— З мого наказу. Електричний провід сполучає мене з ним. Я телеграфую — і цього досить.

— Ай справді,— мовив я, приголомшений цими чудесами, — нема нічого простішого!

Проминувши клітку східців, крізь одчинені двері я побачив каюту метрів на два завдовжки. Тут Консель і Нед Ленд снідали. Потім одчинилися дальші двері, і ми зазирнули до камбуза метрів зо три завдовжки, який містився між просторими коморами.

Страва готувалася тут на електриці, потужнішій та слухнянішій від газу. Струм підключався до платинових пластинок і, нагріваючи їх, постійно підтримував необхідну температуру. Він нагрівав також дистиляційні апарати, що забезпечували «Наутілус» чудовою прісною водою. Біля камбуза була лазня, зручно опоряджена, з кранами для гарячої й холодної води.