Бонд відчув запах небезпеки. Це був справжній запах, щось подібне до суміші поту й електрики, як це часом буває в містечку розваг. І знову блискавка схопила їх своїми «руками» за ілюмінатори. Хрясь! Судячи з усього, вони були в епіцентрі розряду. Чотиримоторний літак зробився раптом неймовірно маленьким і крихким. Тринадцять пасажирів! П'ятниця тринадцятого числа! Бонд згадав слова Лоелії Понсобі, і його долоні на бильцях крісла спітніли. Скільки років цьому літаку, уперше подумав Бонд. Скільки годин він налітав? Чи шашіль утоми металу вже заліз до його крил? Скільки їхньої сили він уже підточив? Може, вони й не долетять до Стамбула? Може, його, Бонда, доля, над якою він розмірковував годину тому, і призначила йому впасти свинцем у Корінфську затоку?

Всередині Бонда була неначе ураганна кімната — своєрідна фортеця, які ще можна побачити в старомодних будинках у тропіках. Це маленькі, міцно збудовані комірчини в самому серці будинку, на першому поверсі, а іноді й у підвальному приміщенні. До цієї келії власник і його родина забиваються тоді, коли буря загрожує знищити будинок, і вони рятуються там, доки мине небезпека. Бонд знаходив прихисток у своїй власній ураганній кімнаті лише тоді, коли не міг контролювати ситуацію і не мав можливості діяти. Тепер він відступив до цієї фортеці, замкнув на всі засуви свою свідомість від отієї пекельної веремії та несамовитого руху й зосередив увагу на шві спинки крісла перед очима. Бонд чекав того, що доля приготувала рейсові БЕА номер сто тридцять.

У кабіні несподівано посвітлішало. Дощ ущух і вже не тарабанив по ілюмінаторах, а двигуни поновили свій спокійний свист. Бонд прочинив двері своєї ураганної кімнати й вийшов із неї. Він повільно повернув голову і з цікавістю визирнув у ілюмінатор, спостерігаючи за маленькою тінню літака, що далеко внизу прокреслювала тихі води Корінфської затоки. Потім зітхнув, сягнув рукою до задньої кишені штанів і видобув звідти портсигар із гарматної бронзи. Приємно було бачити свої руки абсолютно спокійними, коли він дістав запальничку і припалював сигарету «Морленд» із трьома золотими кільцями. Чи треба буде повідомити Ліл, що вона, по суті, мала рацію? І він вирішив: якщо знайде в Стамбулі досить брутальну поштову картку, то неодмінно скористається нею.

День за вікном помітно блякнув, і в присмерку гору Хіметус забарвила блакить. Внизу мерехтливою повінню світла розляглися Афіни. «Віскаунт» уже котився стандартною бетонною смугою з випущеним вітровим парашутом. Написи навкруги було виконано химерними танцівливими літерами, яких Бонд не бачив від шкільних часів.

Він виліз із літака разом з небагатьма зблідлими, мовчазними пасажирами, перейшов у транзитний зал і рушив до бару. Замовивши склянку «Оузо», одним духом вихилив її і одразу ж набрав повен рот крижаної води. Густа анісова горілка вкусила за горлянку й запалила маленький вогник у шлунку. Бонд поставив порожню склянку і замовив іще одну.

На той час, коли гучномовці покликали його на борт літака, над містом уже ясно висявав серп місяця. М'яке вечірнє повітря несло з собою пахощі квітів і рівномірне пульсування голосів цикад — дзз-дзз-дзз-дзз,— а також віддалений чоловічий спів. Голос був чистий і сумний, а в пісні бриніла нотка скарги. Десь збуджено гавкав собака. І раптом Бонд усвідомив, що прибув на Схід, де сторожові собаки виють цілу ніч. Усвідомлення цього чомусь викликало приступ гострої втіхи й підігріло серце.

До Стамбула ще залишалося летіти півтори години над темними водами Егейського та Мармурового морів. Чудовий обід із двома склянками сухого мартіні та півпляшкою кларета «Кальве» витіснив із свідомості Бонда рештки побоювань щодо польотів у п'ятницю тринадцятого числа, а також його тривоги щодо наступної операції. Натомість з'явилося приємне передчуття пригод.

Потім була посадка, і чотири пропелери крутилися доти, доки літак зупинився біля вишуканої модерної будівлі аеропорту Єсількой. Бонд подякував стюардесі за гарний політ і проніс важкий «дипломат» через паспортний контроль до митниці, де став чекати свою валізу з літака.

Оті темношкірі, потворні, охайні маленькі службовці і є сучасні турки. Він дослухався до їхньої мови, сповненої широких голосних, спокійних свистячих звуків та пом'якшеного «у», спостерігав за темними очима, що спотворювали уявлення про їхні м'які чемні голоси. Це були промовисті, злі, навіть жорстокі очі людей, які порівняно недавно зійшли з гір. Бондові здалося, що він знає їхню історію. Ці очі століттями вчилися спостерігати за вівцями та розпізнавати найменші порухи всього живого на далеких відстанях. Ці очі тримали в полі зору, не показуючи цього, руків'я ножа, міряли їжу на грами й дрібні монети, помічали найменше тремтіння пальців у покупця. Це були вперті, недовірливі, завидющі очі. До таких Бонд не відчував симпатії.

Щойно він пройшов митницю, до нього із затінку виступив високий м'язистий чоловік з обвислими чорними вусами в модному плащі й шоферському кепі. Віддавши честь і навіть не запитавши у Бонда ім'я, він підхопив його валізу й поніс її до осяйного аристократа з сімейства автомобілів — старенького чорного «Роллс-Ройса», що його, на думку Бонда, напевне виготовили у двадцяті роки на особисте замовлення якогось мільйонера.

Коли автомобіль плавно від'їхав від аеропорту, чоловік обернувсь і чемно мовив через плече бездоганною англійською мовою:

— Керім-бей гадає, що сьогодні ви забажаєте відпочити, сер. Я зателефоную вам завтра о дев'ятій ранку. В якому готелі ви хотіли б зупинитися, сер?

— У «Крістал-паласі».

— Дуже добре, сер.

Машина помчала широким сучасним шосе. Позад них, у затінку автомобільної стоянки, Бонд невиразно почув тріск, характерний для стартера моторолера. Звук йому нічого не сказав, і він зручно влаштувався на задньому сидінні, передчуваючи приємну поїздку до міста.

Рано прокинувшись у своїй кімнаті тьмяного кольору в готелі «Крістал-палас» нагорі Пера, Джеймс Бонд насамперед почухав те місце на правому стегні, де й лоскотало, й свербіло водночас. Певне, вночі його щось укусило, і він пошкодував, що не оглянув перед сном ліжка.

Коли він учора прибув сюди, його зустрів похмурий нічний портьє у штанях і сорочці без комірця. Бонд хутко оглянув хол з брудними пальмами в мідних казанах, підлогу та стіни, обкладені безбарвними плитками в маврітанському стилі, і одразу збагнув, чого він прибув саме сюди. У нього таки майнула була думка податися до іншого готелю. Але інерція і примхлива схильність до неохайної романтики, яка чіпляється до старомодних континентальних готелів, вирішили справу. Він залишивсь і поїхав з тим чоловіком у старезному ліфті на третій поверх.

У кімнаті стояли поодинокі пошарпані меблі та залізне ліжко, що, власне, виправдало його сподівання. Перед тим, як відпустити портьє, Бонд перевірив, чи багато кров'яних плям од розчавлених комах на шпалері за бильцем ліжка. Але він явно поспішив. Він збагнув це у ванній кімнаті, відкрутивши кран з гарячою водою. Звідти почулося глибоке зітхання, потім заперечливе кахикання, і нарешті кран виплюнув у раковину маленьку стоногу. Бонд понуро змив її тоненьким струменем бурої води з холодного крана. Годі примх, невесело подумав він. Вибираючи готель, він звернув увагу на цю назву, яка потішила його, і був певен, що саме в ньому зможе втекти від тихого життя великих готелів.

Та хай там як, а виспався він добре. Тож слід купити якийсь інсектицид і, забувши про комфорт, братися до справ.

Бонд вислизнув із ліжка, розсунув важкі завіси з червоного плюшу і сперся на залізну балюстраду. Він милувався одним із найвідоміших у світі краєвидів: праворуч — нерухомі води Золотого Рогу, ліворуч — танцівливі хвилі незахищеного Босфору, а посередині — круті дахи, мінарети, що стрімко здіймалися вгору, та присадкуваті мечеті. Зрештою, вибір він зробив правильний. Краєвид — це важливіше, ніж комахи в ліжку чи якісь там інші незручності.