Вілла стояла на південно-східному узбережжі Криму, десь на півдорозі між Феодосією і Ялтою. Це була одна з багатьох офіційних дач, розташованих у найкращій смузі скелястого узбережжя, такий собі варіант російської Рив’єри. Червоний Грант усвідомлював, що відпочивати тут, а не в одній із похмурих віл у передмісті Москви, - неймовірний привілей. Високо в горах його думки теж піднеслися, і він визнав, що вони справді поставилися до нього якнайкраще, навіть якщо їх турбота про його добробут мала подвійну суть.
Сорок миль до Сімферополя вони їхали годину. По дорозі їм не трапилося жодної машини, а коли з виноградників випадково і виповзав якийсь візок, то, зачувши їхній гудок, мерщій звертав на узбіччя. Як і повсюди в Росії, автомобіль тут був символом офіційності, а офіційність несла з собою небезпеку.
На всьому шляху обабіч росли троянди, які прикривали виноградники. Живопліт уздовж дороги, а на під'їзді до аеропорту — величезна клумба, на якій червоні троянди утворювали зірку на тлі своїх білих родичів. Гранта вже аж нудило від цих розкішних квітів, і він прагнув якомога швидше потрапити до Москви, щоб позбутися їхнього солодкавого смороду.
Вони проминули в'їзд до цивільного аеропорту і вздовж високої стіни завдовжки з добру милю поїхали далі до військового сектора аеродрому. Біля височенних воріт з колючого дроту водій показав свою перепустку двом вартовим, озброєним автоматами, і рушив далі, до бетонованого майданчика перед ангаром. Тут стояли великі військові транспортні літаки, пофарбовані камуфляжною фарбою, маленькі двомоторні тренувальні машини та кілька вертольотів військово-морської авіації. Водій зупинився коло чоловіка в комбінезоні, щоб розпитати про Грантів літак. Тієї ж миті з оглядово-контрольної вежі пролунав металічний звук сирени, й гучномовець гримнув:
— Ліворуч! До кінця! Номер п'ять БО! Водій покірно повів машину у вказаному напрямку, аж раптом залізний голос знову гримнув:
— Стій!
Не встиг водій натиснути на гальма, як угорі розлігся глухий гуркіт. Чоловіки інстинктивно повтягували голови в плечі, бо ланка з чотирьох МІГів-17, що виринула з боку вечірнього сонця, пронеслася просто над ними. Літаки летіли так низько, що можна було розгледіти короткі закрилки, випущені для повітряного гальмування. Винищувачі сміливо падали один за одним на велетенську посадочну смугу, і з-під їхніх коліс вихоплювалися клубки блакитного диму. З реактивним ревом вони підрулювали до віддаленої стоянкової розмітки і розверталися, щоб повернутись до контрольної вежі та ангарів.
— Рушайте!
Вони проїхали ще сотню ярдів і зупинилися біля літака з розпізнавальними знаками V-БО. Це був двомоторний ІЛ-12. З дверей кабіни звисала маленька алюмінієва драбинка. Автомобіль стояв якраз навпроти неї. З кабіни одразу ж визирнуло чиєсь обличчя — певне, когось із членів екіпажу. Чоловік зійшов униз і почав ретельно вивчати перепустку водія, а потім і посвідчення Гранта. Водієві чоловік зробив знак забиратися геть, а Грантові — йти за ним. Допомоги він не запропонував, та Грант її і не потребував — валізу він ніс легко, наче книжку. Як тільки Грант ступив на борт, драбинку втягли до літака. З грюкотом зачинивши широкий люк, льотчик подався до кабіни.
Грант міг вибирати будь-яке з двадцяти вільних місць. Він влаштувався ближче до люка і застебнув ремінь безпеки. Коротким потріскуванням долинала крізь прочинені до пілотської кабіни двері розмова з контрольною вежею; обидва двигуни і скиглили, й кахикали, й пострілювали. Літак навдивовижу хутко і вправно, як маленький автомобіль, розвернувся на місці, вирулив на злітну смугу «північ-південь», без жодних інших підготовчих операцій зі свистом помчав бетоном і злетів у повітря. Грант розстебнув ремінь безпеки, припалив сигарету «Тройка» із золотим мундштуком і відкинувся у кріслі, щоб із комфортом пригадати свою минулу кар'єру та помізкувати над майбутнім.
Донован Грант був наслідком нічного союзу між професіональним німецьким штангістом і офіціанткою з Південної Ірландії. Протримався цей союз три чверті години на витоптаній траві за цирковим шатром на околиці Белфаста. Перед тим, як союз розпався, батько дав матері півкрони, і щаслива мати подалася до свого ліжка на кухні в кафе поблизу залізничного вокзалу. Очікуючи пологів, вона поїхала до тітки в маленьке село Охмаклой неподалік від кордону, де й народила дванадцятифунтового хлопчика, а сама померла від пологової гарячки. Перед смертю вона попросила назвати хлопчика Донованом (штангіст величав себе «Могутній О'Донован») і дати йому її власне прізвище Грант.
Тітка доглядала за хлопчиком неохоче, і може, через це він виріс здоровий і неймовірно сильний, але заразом і напрочуд сумирний. Друзів у нього не було — він не хотів товаришувати з дітьми, а коли чогось прагнув, то домагався свого за допомогою кулаків. У школі його побоювались і не любили, та боксом і боротьбою він зажив собі слави на місцевих ярмарках, де несамовита лють у поєднанні з підступністю приносила йому перемоги над значно старшими й більшими хлопцями. Ці його «чесноти» привернули увагу «Грішних облудників», які перетворили Охмаклой на головний канал для своїх човникових операцій через кордон. Не обминули Донована увагою і місцеві контрабандисти. Покинувши школу, він став бойовиком обох угруповань. Платили добре, але бачитися з ним хазяї воліли якомога рідше.
Саме тоді його тіло в періоди повного місяця почало відчувати якісь незбагненні поштовхи — він називав їх «відчуттями». У свій шістнадцятий жовтень Донован вийшов уночі на вулицю, впіймав і задушив кота, Це дало йому полегкість на цілий місяць. У листопаді його жертвою стала велика вівчарка, а на різдвяну ніч він перерізав у сусідській повітці горлянку корові. Після таких вчинків йому ставало легше. Донованові вистачило розуму збагнути, що в селі зацікавляться таємничим убивством тварин, тож він придбав собі велосипед, на якому в сяйві повного місяця вирушав у дорогу. Часом, щоб знайти жертву, йому доводилося долати далекі відстані. Через два місяці, вдовольнившись спершу гускою, а потім курчатами, він ризикнув перерізати горло сонному волоцюзі.
Вночі на дорогах було мало людей, тож Донован, щоб не привертати до себе зайвої уваги, вирушав у дорогу за дня й заїжджав у якесь віддалене село ще присмерком, коли з поля повертаються додому поодинокі люди, а дівчата поспішають на побачення. Коли Донован уперше в житті вбив дівчину, яка трапилась йому випадково, то більш нічого він з нею не вчинив. Того, про що подейкували люди, він не розумів. Полегкість йому давав тільки чудовий акт убивства і ніщо інше.
Завершувався сімнадцятий рік його життя, а жахливі чутки про невловимого вбивцю поширювалися по всій Фермані, в Тіроні й Армі'. Коли серед білого дня хтось задушив і холоднокровне засунув у копицю сіна дебелу жінку, чутки переросли в паніку. У селах формувалися загони самозахисту, а поліційні дільниці дістали підкріплення з професійних детективів із службовими собаками. Легенди про «місячного вбивцю» принаджували до цієї місцевості безліч столичних журналістів. Грант їздив на велосипеді, його кілька разів зупиняли й розпитували, та Охмаклой надавав йому надійний захист, і в селі завжди знаходився хтось такий, хто підтверджував його версію щодо тренувань перед черговим матчем,— адже тепер він претендував на звання чемпіона Північної Ірландії у першій важкій вазі, і село, певна річ, ним пишалося.
І знов інстинкт вчасно врятував його від викриття — Грант покинув Охмаклой і переїхав до Белфаста, де віддався в руки збанкрутілого ділка, який вирішив зробити з нього професіонала. Дисципліна в тій занедбаній спортивній школі була сувора — це була, по суті, в'язниця, і, коли кров знову закипіла в його жилах, Грантові не залишилось нічого іншого, як забити мало не на смерть одного із спаринг-партнерів. Двічі його силоміць відтягували від безпорадного суперника на рингу, і тільки завдяки виграному чемпіонському званню його не викинули на вулицю.
Грант виграв чемпіонат у 1945 році, на свій вісімнадцятий день народження, а після цього тріумфу його закликали відбути військову повинність. Так він став водієм у королівських військах зв'язку. Період тренувальної підготовки в Англії протверезив його, чи, принаймні, змусив поводитись обережніше, як тільки в ньому прокидалось оте «відчуття». Відтепер на повний місяць він намагався напитися в дим. 3.пляшкою віскі Грант заглиблювався в ліс навколо Альбершота й випивав її до денця, холоднокровне спостерігаючи за своїми відчуттями, аж доки наставало запаморочення. На світанку, він, похитуючись, повертався до табору — не те що задоволений, але безпечний для оточення. Якщо його затримувала варта, він діставав день гауптвахти, бо командир не хотів псувати йому настрою напередодні армійського чемпіонату. Та сталося непередбачене; щойно виникли проблеми «коридору» з росіянами, підрозділ Гранта передислокували до Берліна, і він пропустив чемпіонат. У Німеччині його ні на хвилину не покидало відчуття небезпеки, додаючи йому обережності й спритності. Він і далі напивався на повний місяць, але решту часу спостерігав і планував. Йому подобалось те, що говорили про росіян — про їхню жорстокість, про зневагу до людського життя і лжу, якою вони жили,— і він, зрештою, вирішив перейти до них. Але як це здійснити? Що принести їм у дарунок? Що їм потрібно?
