Потім вони порівнювали, сперечалися й нарешті всі троє після певного вагання вибрали маленьку золоту змійку з чудовим рубіном між тонкою пащею та вигнутим хвостом.
Олів’є, сяючи, підвівся.
— Лишаю вам екіпаж, — мовив він. — Мені треба побувати ще в кількох місцях, до побачення.
Проте Аннета попросила матір пройтися додому пішки, бо була гарна погода. Графиня погодилась. Подякувавши Бертенові, обидві жінки вийшли з крамниці.
Якийсь час вони простували мовчки, смакуючи втіху від одержаних дарунків; потім завели розмову про коштовності, що недавно бачили й тримали в руках. Від них у їхній свідомості залишилось враження якогось блиску, якогось дзвону, якихось веселощів. Вони швидко йшли серед юрби, що заповнює тротуари літнього вечора о п’ятій пополудні. Чоловіки озирались на Аннету й пошепки висловлювали своє захоплення. Графиня оце вперше після жалоби, вперше після того, як чорний колір так підкреслив Аннетину красу, була з дівчиною в місті, і почуття цього вуличного успіху, збудженої уваги, шепоту компліментів і того тихого принадного хвилювання, що лишає за собою вродлива жінка, проходячи серед натовпу чоловіків, помалу стискувало їй серце, пригнічувало його болісною тугою, як і того вечора у Вітальні, коли Аннету порівнювали з її, материним, портретом. Вона мимоволі ловила ці погляди, що належали дочці, почувала їх здалеку, коли вони, пробігаю-чи по її обличчю, не зупинялись на ньому і враз утуплювались в біляву голівку поруч неї. Вона вгадувала, навіть бачила в поглядах перехожих раптовий і мовчазний захват цією квітучою юністю та принадним чаром свіжості. І вона подумала: «Я теж така гарна була, коли не краща».
Зненацька Нона згадала про Олів’є і, як у Ронсьєрі, їй закортіло тікати.
їй не хотілось залишатися при ясному світлі серед людського натовпу, перед очима чоловіків, що не дивились на неї. Які далекі були ті, недавні ще, дні, коли вона шукала, навіть викликала порівняння з дочкою! Кому з цих перехожих спаде на думку тепер порівнювати їх? Можливо, тільки одному, — тому, з ким була в ювелірній крамниці. Він? О, яка мука! Чи міг він хоч на мить звільнитися від настирливого порівняння її з дочкою? Ні, бачачи їх укупі, він, звичайно, згадував той час, коли його Ані, юна і вродлива, приходила до нього, впевнена в його коханні.
— Мені недобре, — мовила графиня, — поїдемо візником, дитино.
— Що з тобою, мамо? — стурбовано спитала Аннета.
— Нічого, ти ж знаєш, що після бабусиної смерті мені часто нездужається.
V
Нав'язливі думки такі ж невідступні й обридливі, як невиліковні недуги. Увійшовши в душу, вони гризуть її, не дозволяючи ні думати про щось, ні зацікавитись чи захопитися чимось. Хоч би що робила графиня вдома чи десь, сама чи на людях, вона не могла відігнати від себе думки, що переслідувала її, коли вона йшла поруч з дочкою: «Чи може Олів’є, щодня їх бачачи, бодай на мить звільнитись від невідпорного бажання порівнювати їх?»
Він, певно, робив це мимоволі й невпинно, сам уражений їхньою незабутньою подібністю, яка особливо впадала в
очі, коли Аннета стала наслідувати рухи та мову матері.* Щоразу, як він заходив, графиня починала думати про це зіставлення, читала й вгадувала його в очах Олів’є, тлумачила його серцем і головою. І її мучило бажання сховатися, зникнути, не показуватись йому ніколи поруч з дочкою.
Страждала графиня ще й тому, що як здавалося їй, вона тепер ніби чужа у власному домі. Того вечора, коли всі погляди гостей були звернені на Аннету, що стояла біля її портрета, пані де Гійруа почувала себе скривдженою через те, що її розвінчали, — і це почуття вже не залишало її, міцніло й часом доводило до розпачу. Раз у раз карталась вона тим, що десь глибоко в душі її жевріє бажання позбутися Аннети, вирядити дочку з дому, мов гостю, що набридла й заважає,— і все ж вона клопоталася цим з несвідомою спритністю, охоплена й поглинута потребою боротись і, всупереч усьому, зберегти чоловіка, якого кохала.
А що вона не мала змоги прискорити шлюб Аннети, який відкладався через жалобу, і її повсякчас давив невиразний, але гнітючий страх, що якась подія зненацька зруйнує її план, то, сама цього не помічаючи, вона силкувалась розбудити в доччиному серці кохання до маркіза.
Вся та хитра дипломатія, до якої вона так довго вдавалась, щоб зберегти Олів’є, тепер набирала у неї нової витонченішої та потайнішої форми і звелася до зближення двох молодих людей, не дозволяючи в той же час тим обом чоловікам зустрічатись.
Художник, звикнувши зранку працювати, завжди снідав удома, віддаючи друзям тільки вечори, тому графиня часто запрошувала маркіза на сніданок. Він приходив після верхової їзди і приносив з собою пожвавлення, немов струмінь ранкового повітря.
Весело розказував про світські пригоди, які повсякчас оповивають осіннє пробудження того Парижа, що гарцює і виблискує в алеях Лісу. Аннету тішили його теревені, і вона почала цікавитись тими щоденними подіями, які в маркізових оповідях були мовби полаковані шиком. Між ними зав’язувалась юнацька приязнь, захоплене приятелювання, і, цілком природно, воно міцнішало від того, що обоє однаково палко любили коней. До того ж, графиня й граф позаочі хвалили де Фарандаля, говорили про нього так, як треба було говорити, аби дівчина зрозуміла: тільки від неї залежить вийти за нього заміж, якщо він їй подобається.
А втім, вона й сама дуже швидко це зрозуміла, і щиро розміркувала, що, звичайно, візьме в чоловіки цього гарного хлопця, що, крім інших утіх, дасть їй те, чого вона найбільше бажала — щоранкову прогулянку поруч із ним на чистокровному скакуні.
І настав день, коли вони, з посмішкою потиснувши одне одному руки, стали нареченими. Про весілля незабаром заговорили як про річ уже давно вирішену. Маркіз почав приносити дарунки. Герцогиня ставилась тепер до Аннети, як до рідної дочки. Отже, за спільною згодою, цю справу було злагоджено на вогнику інтимності в тихі години, вдень; маркіз, маючи, крім цього, багато клопотів, зв’язків, обов’язків, увечері приходив дуже рідко.
Ввечері наставала черга Олів’є. Він, неодмінно раз на тиждень, обідав у своїх друзів та, як і раніше, часом заходив випити чаю між десятою і дванадцятою, без попередження.
Коли він з’являвся, графиня починала за ним стежити, бо бажання знати, що діється в його серці, не давало їй спокою. Кожен погляд і рух його вона зразу ж тлумачила по-своєму й катувалася думкою: «Не може бути, щоб він її не кохав, бачачи нас поруч».
Він теж приносив дарунки. Не минало й тижня, щоб він не приходив з двома пакунками в руках — для матері й для дочки, і серце графині стискалося, коли вона розкривала футляри, де часто лежали дуже коштовні речі. їй добре було відоме це бажання дарувати, що його вона, як жінка, ніколи не могла задовольнити, бажання принести щось, зробити приємність, купувати для когось, вибрати в крамниці дрібничку, яка сподобається комусь іншому.
Колись Олів’є переживав уже цей захват, і не раз графині доводилось тоді бачити, як він входив, так само всміхаючись і вітаючись, з пакунком у руці. Потім усе це минуло, а тепер починається знову. Для кого? В неї не було жодного сумніву. Не для неї.
Він здавався стомленим і схудлим. З цього графиня зробила висновок, що він страждає. Вона порівнювала його появу, вигляд і манери з поведінкою маркіза, якого теж почали хвилювати чари Аннети. Це були різні речі. Фаран-даль був закоханий, а Олів’є Бертен кохав. Принаймні так гадала вона в години своїх катувань, хоч потім, на якийсь час заспокоївшись, вона ще сподівалася, що помиляється.
О, як часто, коли вона бувала з ним наодинці, їй кортіло допитувати його, просити, благати, щоб він сказав їй усе, щоб у всьому їй признався і нічого від неї не таїв. Вона воліла плакати, знаючи правду, ніж страждати від сумніву, не маючи сил читати в цьому замкненому серці, де почувала народження нової хвилі кохання.
Це серце було їй дорожче за життя; вона леліяла, зогрівала й живила його своїм коханням уже дванадцять років, вона була впевнена в ньому і гадала, що назавжди заволоділа ним, скорила його, і ось тепер це серце, яке, здавалося, належатиме їй до самої смерті, вислизало від неї з волі незбагненного, страшного, невблаганного фатуму. Так, воно зразу замкнулося разом зі своєю таємницею… Вона не могла вже проникнути в нього за допомогою дружнього слова і низати в ньому своє кохання, як у певному, тільки їй доступному притулкові. Навіщо ж кохати й безоглядно віддаватись, якщо той, кому вона подарувала всю себе й усе своє життя, все, що мала на світі, раптом починає відходити, бо йому сподобалось інше обличчя, і за кілька днів стає майже чужим?..
