Коли він ліг знову, то почав жадібно, мов п’яниця, пити легкі вірші натхненного поета, що оспівував, як пташка, світанок життя і, вичерпавши вранці сили, змовкав перед брутальним днем, — вірші поета, що був зачарований життям і виливав свій захват у сурмових звуках кохання, дзвінких і наївних — відлунні того, що бринить у юних серцях, нестямних від любовної жаги.

Ніколи ще Бертен не розумів так глибоко фізичного чару цих поем, що зворушують почуття, ледве хвилюючи розум. Пожираючи очима ці трепетні рядки, він почував у собі розбуркану надіями душу двадцятирічного юнака і з якимсь юнацьким запалом прочитав мало не весь томик.

Вибило третю годину, і він здивувався, що й досі йому не хочеться спати. Він підвівся, щоб зачинитй вікно й покласти книжку на стіл серед кімнати, але від свіжого нічного повітря поперек його, погано вилікуваний на курортах в Ексі, гостро заболів; цей біль для нього був жорстоким нагадуванням, пересторогою, і він нетерпляче кинув книжку, прошепотівши: «Ет, старий дурню!» Потім ліг і погасив світло.

Другого дня він не пішов до графині і навіть твердо вирішив не навідуватись до неї раніше, як через два дні. Та хоч би що він робив: малював, виходив погуляти, робив із нудьги візити до знайомих, — скрізь переслідував його образ обох жінок.

Заборонивши собі їх бачити, він облегшив душу, думаючи про них, і дозволяв думці й серцю досхочу впиватися спогадом про них. І часом у цьому маренні, викликаному його самотністю, траплялось, що їхні обличчя, відмінні одне від одного, зближувались, збігалися, з’єднувались, зливалися докупи й утворювали одне, трохи невиразне обличчя; це було вже обличчя ні матері, ні дочки, а тієї жінки, яку він безтямно кохав колись, тепер і назавжди.

Тоді він починав каятись від того, що віддавався цим розчуленим почуттям, силу й небезпеку яких добре розумів. Щоб уникнути й відкинути їх, щоб звільнитися від чарівної й солодкої мрії, він намагався зосередитись на інших думках, на інших темах. Марні зусилля! Всі шляхи, які він обирав для розваги, приводили його до однієї точки, де, немов у засідці, чигало на нього молоде личко в ореолі білявого волосся. Це була невідступна мана, що плавала, кружляла над ним і спиняла його, хоч би до яких вивертів він удавався.

Та тільки-но він переставав міркувати, думка про злиття цих двох істот, що так схвилювала його того вечора на прогулянці в Ронсьєрському парку, знову зринала у нього в голові,— і він намагався уявити їх собі, силкуючись збагнути, що ж саме хвилює йото. Він казав собі: «Чи ж справді я почуваю до Аннети більшу, ніж подобає, ніжність?» І, знов і знов питаючись у свого серця, він подумав, що палає пристрастю до якоїсь молодої жінки, котра має всі риси Аннети, але все ж не є Аннетою. І він

полохливо заспокоювався, гадаючи: «Ні, малої я не кохаю, я жертва її схожості з матір’ю».

Та спогад про два дні, проведені в Ронсьєрі, пробуджував у його душі почуття тепла й невимовного щастя; одна по одній пригадувались йому найменші деталі, і він тішився ними навіть більше, ніж тоді. Він бачив дорогу, якою вони поверталися з кладовища, квіти, що рвала Аннета, і раптом згадав, що обіцяв подарувати їй сапфірову волошку після приїзду до Парижа.

Всі рішення його змінились, і, не борючись з собою, він узяв капелюха і вийшов, хвилюючись, від думки про втіху, яку зробить дівчині.

Коли він зайшов до Гійруа, лакей сказав:

— Пані вийшла, але панна вдома.

Бертен дуже зрадів.

— Скажіть, що я хочу з нею поговорити.

Потім тихенько пройшов до салона, немов боячись, що хто-небудь почує.

Майже тієї миті з’явилась і Аннета.

— Добридень, любий маестро, — поважно мовила вона.

Він засміявся, стиснув їй руку й спитав, сідаючи поруч:

— Вгадай, чого я прийпов?

Вона подумала якусь хвилину.

— Не знаю.

— Щоб піти з тобою та мамою до ювеліра і вибрати сапфірову волошку, яку я обіцяв тобі в Ронсьєрі.

Дівчина зашарілася від щастя.

— О, — сказала вона, — а мами немає! Та вона зараз прийде. Почекаєте, правда?

— Гаразд, якщо недовго.

— О, яке зухвальство, — зі мною довго! Ви за дівча мене маєте.

— Ні,— заперечив Бертен, — не настільки, як ти думаєш.

Йому хотілося подобатись, бути цікавим і дотепним, як у найпалкіші дні юності; це було одне з тих інстинктивних бажань, що збуджують у людини всі сили принади, що змушують павича розпускати хвіст, а поетів складати вірші. Слова лилися з його уст потоком, і він говорив так, як умів говорити, коли бував у настрої.

Пожвавішавши від його зпалу, дівчина відповідала йому з усім лукавством, з усією пустотливою дотепністю, що прокидалась у ній.

Раптом, заперечуючи якусь її думку, Олів’є вигукнув:

— Та ви ж часто мені це казали, а я відповідав!..

Аннета спинила його, засміявшись:

— Стривайте, ви вже мене на «ти» не називаєте! Ви плутаєте мене з мамою.

Він почервонів, замовк, потім пробурмотів:

— І мати твоя раз у раз мені це закидає.

Запал його згас, він не знав, що казати, його враз пойняв страх, незрозумілий страх до Аннети.

— Ось і мама, — мовила вона.

Вона почула рип дверей у першій вітальні, і Олів’є, хвилюючись, мов його зненацька спіймали на гарячому, заходився пояснювати, що він згадав про свою обіцянку і заїхав по них обох, аби повезти їх до ювеліра.

— У мене екіпаж на дві особи, — докинув він. — Я сяду на лавочку.

Вони поїхали і вже через кілька хвилин увійшли до крамниці Монтара.

Провівши все життя серед жінок, повсякчас спостерігаючи й вивчаючи їх, завпеди займаючись ними, досліджуючи й глибоко вивчаючи їхні смаки, знаючись це гірше за них на туалетах, питаннях моди, на всіляких дрібницях їхнього інтимного побуту, художник і сам нерідко переживав разом із ними деякі їхні відчуття і, коли заходив у якусь крамницю, де продаються чарівні й ніжні аксесуари жіночої краси, його охоплювало майже те саме хвилююче задоволення, що прокидалось і в них. Як і жінки, він цікавився всіма вибагливими дрібничками, що ними прикрашають вони себе; тканини тішили йому очі, руки тягли-ся до мережив, незначні елегантні речі спиняли його увагу. До вітрин ювелірних крамниць він почував якусь святобливість, немов перед вівтарями спокусливої розкоші, а прилавок, оббитий темним сукном, де проворні пальці ювеліра перебирають діаманти й самоцвіти, що виблискують усіма кольорами веселки, навіював йому певну повагу.

Посадивши графиню з дочкою біля цього суворого стола, на який вони невимушено поклали руки, Бертен пояснив, що йому хочеться, і їм почали показувати зразки квіток.

Потім перед ними розсипали сапфіри — в них слід було вибрати чотири. Вибирали довго. Обидві жінки перевертали камені на сукні кінчиками нігтів, потім обережно брали їх, дивились на світло, оглядали їх пильно і прискіпливо. Вони відклали набік ті, що їм сподобались, і почали вибирати три смарагди на листяно й крихітний діамант, який мерехтів би посередині квітки, мов крапля роси.

Тоді Олів’є, що до нестями любив робити дарунки, сказав графині:

— Чи будете ви ласкаві вибрати два персні?

— Я?

— Так. Один вам, другий Аннеті. Дозвольте мені зробити цей маленький дарунок на згадку про дні, проведені в Ронсьєрі.

Вона відмовилась. Він наполягав. Почалася суперечка, змагання слів та доводів, і він не без труднощів кінець кінцем переміг.

Принесли персні; одні з них, найрідкісніші, лежали кожен окремо в спеціальних скриньках, інші, складені по гатунках — рядами, у великих чотирикутних шкатулках, виграючи на оксамиті красою каменів.

Художник сів поміж жінками й почав так само запально і з такою самою цікавістю виймати золоті персні з вузеньких шпарин, де вони лежали. Він клав їх перед собою на сукно прилавка двома купками; в одну з купок — ті персні, які бракував, а в другу — ті, з-поміж яких треба було вибирати.

Непомітно й тихо збігав час за цим приємним заняттям добирання перснів — найчарівнішою в світі втіхою, такою ж розмаїтою й захопливою і майже такою чутливою, як театр, що дає найвищу насолоду жіночому серцю.