Правда, вона й раніше одержувала любовні листи, але зовсім інші, не такі стримані, настирливіші, скоріше схожі на вимоги. Протягом трьох місяців, цих трьох місяців своєї кризи, Ламарт писав їй гарні листи, листи палко захопленого романіста, що висловлює свої почуття у витонченій літературній формі. Вона зберігала в окремій шухлядці свого стола ці дуже тонкі й дуже звабливі послання до жінки, написані щиро схвильованим письменником, що пестив її своїм пером, доки не втратив надію на успіх.

Маріолеві листи були зовсім інші, вони різнилися такою силою і зосередженістю, такою правдивою щирістю виразу, такою цілковитою покорою й відданістю, яка обіцяла бути довготривалою, що вона їх одержувала, розгортала і смакувала з такою втіхою, якої ще не зазнавала від жодного писання.

Це відбивалося на її прихильності до Маріоля — вона запрошувала його приходити якнайчастіше, бо він тримався надзвичайно стримано і, говорячи з нею, ніби сам не знав, що коли-небудь писав їй про своє ревне кохання. До того ж випадок здався їй небуденним, гідним роману, й вона відчувала глибоке задоволення, маючи коло себе такого закоханого чоловіка, якийсь владний зачаток симпатії, що змушував її зовсім особливо ставитися до Маріоля.

Досі, незважаючи на пиху кокетства, вона відчувала в усіх полонених нею серцях сторонні турботи; вона панувала в них не одна, вона виявляла, бачила в них владні інтереси, не зв'язані з нею. Масіваля вона ревнувала до музики, Ламарта — до літератури, і завжди кожного до чого-небудь, незадоволена з такого півуспіху, але неспроможна вигнати все чуже з душ тих честолюбних чоловіків, знаменитостей або людей мистецтва, бо ж їхня професія для них — коханка, з якою ніхто й ніщо не може їх розлучити. І ось вона вперше зустріла такого чоловіка, для якого була всім! Принаймні він так запевняв. Лише гладун Френель кохав її, мабуть, не менше. Але ж то був гладун Френель. Вона догадувалася, що ніхто й ніколи ще так не захоплювався нею, як Маріоль; і її егоїстична вдячність до того, хто давав їй цей тріумф, набирала подоби ніжності. Тепер вона вже потребувала його, потребувала його присутності, його погляду, його покори, потребувала цього прирученого кохання. Хоча він менше, ніж інші, втішав її пиху, зате більшою мірою задовольняв ті владні вимоги, що керують душею й тілом кокеток, її гонор та її інстинкт панування, її хижий інстинкт безпристрасної самиці..

Подібно до того, як завойовують країни, вона захопила його життя поступово, послідовними дрібними наскоками, що день у день частішали. Вона влаштовувала прийоми, виїзди до театру, обіди в ресторанах, щоб він брав участь у них; вона тягла його за собою з лихою радістю завойовниці, не можучи вже обходитися без нього, чи, певніше, без його рабської покори, до якої вона його змусила.

Він ходив за нею щасливий, бо почував, що його бавлять, пестять її очі, її голос, усі її примхи; тепер він жив у постійній нестямі бажання й кохання, що доводила його до божевілля й палила, немов та гарячка.

і

Маріоль приїхав до неї. Йому довелося чекати, бо вона ще не вернулася додому, хоча вранці призначила дому побачення міською депешею.

У цій вітальні, де він так любив бувати, де йому все подобалося, він усе-таки, лишившись сам, щоразу відчував, як у нього стискалося серце, він задихався, нервував і не міг спокійно сидіти на місці доти, аж доки вона не з’являлася. Він ходив по кімнаті в блаженному чеканні, боячись, як би не затримала її якась несподівана перешкода і не змусила відкласти їхнє побачення на завтра.

Коли ж почув, що перед дверима на вулиці спинився екіпаж, то затремтів од надії, а як залунав у передпокої дзвінок, то більше вже не мав сумніву, що це вона.

Вона проти звичаю ввійшла у капелюшку, збуджена і радісна.

— Маю для вас новину, — оголосила вона.

— Яку ж, пані?

Вона засміялася, дивлячись на нього.

— А ось яку, я їду на деякий час до села.

Маріоля раптом огорнув глибокий сум, що відбився на

його обличчі.

— О! І ви говорите це мені так весело!

— Так. Сідайте, зараз усе розкажу. Не знаю, чи відомо вам, що пан Вальсасі, брат моєї покійної матері, головний дорожній інженер, має в Авранші маєток і живе там іноді з жінкою й дітьми, бо там працює. Отож ми щоліта відвідуємо їх. Цього року я не хотіла їхати, але він розгнівався й влаштував татові прикру сцену. До речі, скажу вам по секрету: тато ревнує мене до вас і нарікає мені, що ніби я себе компрометую. Вам доведеться навідувати нас не так часто. Але не турбуйтеся, я все владнаю. Отож тато вичитав мені й примусив дати обіцянку, що я поїду на десять, а може, й на дванадцять днів до Авранша. Ми виїдемо у вівторок вранці. Що ви на це скажете?

— Скажу, що ви мені краєте серце.

— І це все?

— А чого ж ви хочете? Не можу ж я вас не пустити!

— Ви не бачите жодної на те ради?

— Та… та ні… я не знаю! А ви?

— А я ось що думаю: Авранш зовсім близько від гори Сен-Мішель. Чи бували ви в Сен-Мішелі?

— Ні, пані.

— Так ось! У цю п’ятницю вам спаде на думку поїхати подивитися на це чудо. Ви спинитеся в Авранші, а, скажімо, в суботу ввечері, на заході сонця гулятимете в міському саду, звідки видно затоку. Ми там випадково зустрінемося. Тато скривиться, ну й хай. Другого дня я влаштую поїздку цілою родиною до абатства. Виявляйте захват і будьте милі, як то ви вмієте, коли хочете. Завоюйте мою тітку й запросіть нас усіх пообідати в тій таверні, де ми оселимось. Ми там переночуємо і, таким чином, розлучимося лише другого дня. Ви повернетеся через Сен-Мало, а за тиждень я буду вже знов у Парижі. А що, хіба ж я не мила?

У пориві вдячності він прошепотів:

— Ви єдине, чим я дорожу на світі.

— Тихо! — мовила вона.

І кілька хвилин вони дивилися одне на одного. Вона всміхалася, висловлюючи тією усмішкою всю свою вдячність, подяку свого серця, а також і прихильність, дуже щиру, дуже палку, майже ніжну. А він милувався нею, пожираючи її очима. Йому хотілося впасти перед нею, кинутися їй до ніг, цілувати її сукню, кричати, а головне — показати їй те, чого він не вмів висловити, що захопило його всього, і душу його, і тіло, те, що було невимовно-болісне, бо він не міг цього виявити, — своє кохання, своє страшне і солодке кохання.

Але вона розуміла його й без слів, як стрілець угадує, що його куля пробила саме яблучко в центрі мішені. В цьому чоловікові не залишилося нічого, крім неї. Він належав їй більше, ніж вона самій собі. І вона була задоволена і вважала, що він дуже милий.

Вона весело запитала:

— Отже, згода? Ми здійснимо цю прогулянку?

Він мовив переривчастим від зворушення голосом:

— Звичайно, пані, згода.

Потім знов, після мовчанки, вона заговорила, не просячи вибачення:

— Сьогодні я не можу вас більше затримувати. Я вернулася додому лише для того, щоб вам це сказати, бо я ж щу післязавтра. Увесь завтрашній день у мене зайнятий, а перед обідом мені ще треба побувати в чотирьох чи п’яти місцях.

Засмучений, він зара& же підвівся; адже єдиним його бажанням було не розлучатися з нею. І, поцілувавши їй руку, він пішов, з трохи згніченим серцем, але сповнений надії.

Він мав прожити чотири дуже довгі дні. Він їх перебув у Парижі, ні з ким не бачився, бо прагнув тиші, а не гомону голосів, і самоти, а не друзів.

А в п’ятницю вранці він виїхав восьмигодинним експресом. Тієї ночі він майже не спав, збуджений очікуванням цієї подорожі. Його темна тиха кімната, де чути було лише гуркіт запізнілих екіпажів, що ніби кликали його в дорогу, гнітила його всю ніч, мов тюрма.

Як тільки між спущеними завісами пробилося світло, сіре й сумне світанкове світло, він скочив з ліжка, відчинив вікно й подивився на небо. Він боявся, що буде негода. Та погода стояла чудова. Колихався легенький туман, провіщаючи спеку. Він одягнувся швидше, ніж звичайно, був готовий за дві години до від’їзду; серце йому рвалося з нетерплячки, щоб уже виїхати з дому, бути в дорозі, нарешті; ледве одягнувшись, він послав по візника, оскільки боявся, що пізніше не знайде його.